Чорна Рада - Куліш Куліш Олександрович (библиотека книг .TXT) 📗
— Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.
Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.
Як ось під вікном хтось:
— Пугу пугу!_
_Сомко усміхнувсь:
— Се, — каже, — наці юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозькії: "Козак з Лугу", _бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
— Не знаю, синку, — каже Шрам, — що за неволя тобі водиться з сими пугачами. Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.
— Правда твоя, батьку, — каже Сомко, - низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоцінніі. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.
— Щоб їх лихий злизав із їх юродством! — каже Шрам. — їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.
— А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
— Гріх мені се сказати! — одвітує Шрам. — Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз поліг би головою. Обскочили меіїе кругом ляхи. Уже нас сталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: "Пугу пугу!"_ Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.
— О, між ними єсть добрі лицарі! — каже Сомко.
— Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
— Овва! — гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.
Шрам так і загорівсь.
— Що то за "овва"? — каже, підступивши до запорожця.
А той ізнов:
— Овва, панотче! — да й заложив за вухо лівого уса (себто — знай, не боюсь тебе).Перевелись? — каже. — Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: "Течуть річки з всього світу до Чорного моря"? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю... От хоч би й мій побратим... та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табору, не маючи коня?
— Іроде! — сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови, — коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!
— Себто вийняв шаблюку та сказав: "Ану, Кирило, поміряємось, чия довша?" Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!
Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.
— Чого ж ти, каже, — осо, од мене хочеш?
— Нічою більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.
— Пху! Сатано! — каже тоді Шрам, усміхнувшись. — Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались к нечистій матері ляхи, а ватажко тоді: "Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!" — да й припустив за ляхами.
— Що ж, добули?
— Добули вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на поводі?
— Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.
— Да і в мене самого, — каже Шрам, — така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: "Як ви доскочили такого огира?" — "Нам теє знати, батьку. Сідай да їдь собі з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля".
— Ага! У нас так! — каже Кирило Тур. — Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..
— Що за вража мати! — каже тоді Шрам, протираючи очі. — Да се ж ти, бачу, сам і отаман! Запорожець тоді в регіт.
— Ага, — каже, — пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?
— Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його. — Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!
— А що ж отеє ми так заговорились? — озвавсь Сомко. — Давно пора по чарці да й за стіл.
— От, бгатці, розумна річ, так-так! — каже Черевань. — Я так отощав, не ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю.
Випив Кирило Тур горілки да й каже:
— Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
— Не оставим, — каже Сомко. — Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.
— Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори — десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько "бре"_ та "море"! А_ добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!
VII
Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.
Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.
— Ну, скажи ж мені, пане отамане, — питає Сомко в Кирила Тура, -яким вітром занесло тебе в Київ?
— Самим святим, пане ясновельможний, — одвітовав запорожець, — проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.
— Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
— Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тілько в нас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерною й ляшка.
— Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда — озвавсь Черевань. — Я давно кажу, що тільки в Січі і вміюгь жити по-людськи. Ій-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!
— Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. — Не багато таких потовпилось би в курені!
Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.
— Я з душі люблю сього пройдисвіта, — каже гетьман Шрамові стиха. — Часом він закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.
— Погано тілько, — каже Шрам, — що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть.
— Що правда, то правда, батьку.По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи вражі діти! Дивляться на божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілій.
— Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? — каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. — Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідною брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. "Давай,кажу я своєму Чорногору, -давай побратаємось". -"Давай". От і зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе слово боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.
