Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Одного разу впала на порозі. Вони мене вночі піднімали.
Потім дочка скаржилася на кепський день на роботі, бо я не дала виспатися. Але я не хочу, щоб вони мені вперли до кімнати біотуалет!
- Ну, чому, це майже дитячий горщичок!
- Ти гадаєш?
Старі люди розсміялися й сміялися довго, як не сміялися вже давно. Ніби якийсь дуже давній тягар спав зі старечих душ. Дивно й незвично було сміятися й чути в слухавці так само веселий сміх. А за вікном чорніла ніч. Здавалося, все поснуле під ранок місто здригнулося від того несподіваного дзвінкого сміху.
- Ти де на Лівому березі, Лідко?
- Неподалік від Дніпра. Сиджу в кріслі біля вікна, бачу обриси Правого берега, тобто, власне, Києва. Бачу, що скоро почне розвиднятися. Це значить, скоро потягне на сон…
- Мене так само. А ми ще ні про що не поговорили, Лідочко…
- То давай зідзвонимося наступного вечора.
- Давай! Хто дзвонитиме, щоб не потрапляти на вічне «зайнято»?
- Той, хто перший прокинеться!
- Ти жила всі ці роки в Києві?
- Так. І майже не виїздила. Хіба що до моря влітку.
- А чому ж ми ніколи не зустрічалися?
- А може, ми й зустрічалися. Тільки не впізнавали одне одного.
- Цілком можливо… До речі, ти часто ходила до театру? - І до опери, і до музкомедії. Але більше полюбляла російську драму й театр Франка.
- Я так само! То ми цілком могли бачитися на якійсь виставі!
Старі люди кілька годин обговорювали спектаклі п’ятдесятих і шістдесятих років, перебирали імена акторів, королів київських сцен. Мало не посварилися, коли з’ясовували, коли саме відбулася прем’єра «Живого трупа» з Романовим у ролі Федора Протасова.
- То був той вік, коли я ходив по театрах із… Ну, гаразд, всяке було з нами за довге життя.
- А я вже була одружена вперше. Так, тоді, та й пізніше, у нас було безліч справ. Було не до хлопчика зі скверика.
Як і тобі не до дівчинки Ліди, яку водила фройляйн Емма.
- А тепер мені здається: нічого важливішого за ті наші дитячі зустрічі в нашому житті не було. Принаймні в моєму.
- Скільки ми вже з тобою наново знайомі? Вже, певне, кілька місяців?
- Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.
- Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.
- Свій божественний лід.
- А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.
- А скільки ми були знайомі тоді?
- А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…
- Мені здається, трохи більше року. Так, від літа до літа.
- Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.
А я чекав!
- А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.
А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!
- Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!
- Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.
- Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла. - І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!
- Я таке розповідав?
- А ти хочеш сказати, що не розповідав?
- Я не пам’ятаю… Хоча зникнення рибок восени цікавило й мене.
- Ти казав, що вночі приїде великий прозорий акваріум на колесах. Як молоковоз! Я розповідала про нього своїм дітям та онукам! Акваріум, який розвозить рибок по фонтанах навесні, а восени забирає! А вперше я почула про нього від тебе!
- А я не пам’ятаю! Те, що казали нам, запам’ятовується значно краще, аніж те, що сказали ми самі!
- Мабуть, так воно і є. Але це, мабуть, стосується того, що було дуже давно.
- Та ні, і того, що недавно, також. Я запам’ятав, як ти сказала, що не хочеш біотуалету у своїй кімнаті. Ми ще тоді довго сміялися.
- А зараз, Васю, цієї проблеми вже нема. Тепер я не п’ю чаю вночі. А розмовляю з тобою. А то просто не могла існувати без того нічного чаю. Від самоти могла випити кілька чашок.
- То твої родичі мають бути вдячними мені.
- Так! Добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі!
- Що ти сказала, Лідо?
- Я сказала: добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі. Невже ти не чуєш, Васю?
- У тім то й річ, що чую. І дивуюсь цим словам. Жодна жінка не казала мені такого.
- А я не жінка. Я маленька дівчинка.
- У ботиках на черевичках… у синій плюшевій шубці з пелеринкою… здається, і муфточка в тебе також була…
- Була… А в тебе було коричневе пальтечко з великими металевими ґудзиками!
- Так, я й не запам’ятав би його, хлопчики менше запам’ятовують таке. Але є моя світлина в цьому пальті, де я з батьками.
- А нашої спільної світлини нема. Я нещодавно переби - рала свої шкільні та університетські знімки. Тоді так не кла- цали все поспіль, як зараз.
- Зараз зовсім інше життя…
- На добраніч, Васю, скоро ранок.
- На добраніч, Лідо, не забувай, телефонуй…
- Сьогодні випав сніг.
- Так, Васю, і в нас на Лівому березі випав сніг.
- А тоді в тебе були дерев’яні санчата на мотузці. А в мене чомусь не було. Але дівчинка Ліда давала з’їхати з гірки, пам’ятаєш нашу гірку?
- Пам’ятаю. І як ти возив мене по алейках скверу, пам’ятаю.
- Ще й бабуся казала: покатай Лідочку!
- Так, я пам’ятаю, твоя бабуся підтримувала й заохочувала твої добрі манери. То була мати червоного комісара?
- Ні, то була мамина мама. Вона також була… трохи з «бувших»…
- Твоя бабуся мені дуже подобалася. У неї був такий комір із лисячим обличчям!
- Я коміра з лисячим обличчям не пам’ятаю. Але моя бабуся направду була унікальна. Я завжди згадував її, коли моя небіжчиця дружина так гучно кричала на наших онуків…
А коли вона, бувало, посилала мене погуляти з онукою, я розповідав їй про тебе. Іноді водив її до нашого скверика.
Розповідав їй про рибок, яких там більше не було. Щодо акваріума на колесах, про який я плів тобі, я забув. Але розповідав про візок із морозивом там, де зараз пам’ятник.
Вона полюбляла слухати про це. Навіть питала, чи впізнав би я тебе, якби зустрів. А згодом за кілька років хлопчик, її братик у перших, не слухав цих сентиментальних історій, тільки вимагав велику порцію морозива.
- Тобі простіше. Ти ростив своїх онуків у наших місцях…
Тобі пощастило, Васю.
- А я заздрю тобі, Лідочко. Моя оселя хоч і в історичному центрі, але вулиця вузька, і я бачу з вікна лише сусідній будинок і чужі вікна. А в тебе перед очима чи не найкращий у світі силует, якого я вже й не побачу…
- Не треба казати таке, Васю! Найстрашніше - це те, що скоро зникне останній, хто бачив Думську площу й довоєнний Хрещатик на власні очі!… Тоді все зникне остаточно!… Оце найстрашніше, Васю!…
- Я давно хочу запитати тебе, Лідочко: в тебе якийсь особливий телефонний апарат?
- Ні. Раніше я їм заважала зі своїми старечими розмовами.
А тепер усі розмовляють по мобілках, тільки я користуюся домашнім. А чого ти питаєш про телефон?
- Та просто я вельми кепсько чую.
- Здивував! І я недочуваю. Дочка не хоче спілкуватися зі мною, каже, що я все одно почую не те. - І в моїх вухах не тиша, не глухота, а повно всіляких звуків. Але це так мало пов’язано з тим, що звучить у реальності. -… Голос зятя чую краще, вочевидь, низькі голоси звучать для мене чіткіше, а спілкуватися з дочкою - то завжди проблема… Вона ще й навмисне говорить так, щоб я її не чула…
- Але я не про це, Лідочко! Одне одного ми ж чуємо добре!
- Ну, то вже якась містика! До речі, я теж про це думала і теж хотіла запитати тебе… Чи в тебе такий телефонний апарат, чи в тебе такий голос?
- Радше, такий голос. Я ж усе життя викладав. Жінки на кафедрі казали, що мені тільки в морфлоті служити. Я і в хорі співав, траплялося, бував і солістом. Куди воно все поділося? А голос іще є.
