Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗

Одна сказала:

— Нумо! Ти перша, а ми — за тобою. Починай-но.

А друга додала:

— Він молодий і дужий. Тут поцілунків вистачить на всіх.

Я лежав нерухомо, дивлячись на них із-під вій і з нестерпним болем очікуючи на втіху. Білява дівчина наблизилася до мене і нахилилася так низько, що я відчув її подих. Він був одночасно і солодким, як мед (це лоскотало мені нерви, як і її голос), і дуже-дуже огидним — бридким, як запах крові.

Я боявся розплющити очі й далі спостерігав за ними з-під вій. Дівчина опустилася навколішки, нахилилася до мене, вигинаючи шию і облизуючись, як тварина, і подивилася з відвертою хтивістю, водночас хвилюючою й відразливою. Наскільки я бачив у місячному сяйві, її криваво-червоні вуста і червоний кінчик язика, яким вона облизувала гострі білі зуби, блищали, вкриті слиною. Чимраз ближче до мене схилялася її голова, її губи оминули мій рот і підборіддя та поповзли до горла. Потім вона завмерла, прицмокуючи і облизуючи зуби і вуста, і я відчув гарячий подих на своїй шиї. І ось мені залоскотало шкіру шиї, як, бува, часом хтось ледь-ледь торкається її. Я відчув, як її ніжні вуста припали до моєї надчутливої шкіри, а за хвилю два гострі ікла мало не вп’ялися в неї, проте білявка лише торкнулася ними шкіри і завмерла. Я закотив очі в солодкому екстазі, а серце моє калатало в очікуванні.

Але зненацька мене блискавкою пронизало інше відчуття. Я відчув присутність графа, але не лише саму присутність, а й те, що він захлинається від люті. Розплющивши мимоволі очі, я побачив, як граф своєю дужою рукою вхопив біляву жінку за горло і з неймовірною силою відкинув її; його блакитні очі палали люттю, білі зуби скреготіли від гніву, а бліді щоки аж зачервоніли. Але ж який вигляд він мав у той момент! Я навіть уявити не міг такого сказу і люті, всі демони пекла — і ті не здатні на таке. Його очі палали страшним червоним світлом, неначе в них відбивалося полум’я пекельного вогню. Його обличчя було смертельно блідим, незворушним — достоту як маска! Широкі брови, що зросталися на переніссі, тепер здавалися тяжкою смугою металу, розпеченого до білого жару. Злісно жбурнувши від себе жінку, він зробив рух у бік двох інших, ніби хотів відштовхнути і їх. Цей наказовий жест я вже бачив, коли він угамовував вовків. Він звернувся до них зовсім тихо, майже пошепки, але мені здавалося, що голос його дзвенить, розтинаючи повітря:

— Як сміли ви торкнутися його? Як сміли ви накинути на нього оком, якщо я заборонив це? Пішли геть! Усі, геть! Ця людина належить мені! Стережіться ж, якщо полізете до нього, матимете справу зі мною.

Білява дівчина кокетливо посміхнулася до нього:

— Ти сам нікого не кохав і ніколи не кохатимеш!

Інші жінки на знак підтвердження розсміялися радісним, напрочуд бездушним сміхом, від якого мені стало моторошно, але для них, здавалося, то було миле дружнє спілкування.

Граф обернувся, уважно вдивляючись у моє обличчя, і сказав тихим м’яким голосом:

— Так, я також кохав. Ви самі були свідками в минулому, хіба ні? Ну гаразд, я вам обіцяю, що тільки-но залагоджу з ним усі свої справи, ви націлуєтеся з ним донесхочу. А тепер геть! Геть! Я повинен розбудити його, бо є ще дещо, що ми маємо зробити.

— Хіба ми сьогодні вночі нічого не отримаємо? — запитала одна з панянок, стримуючи сміх й вказуючи на мішок, який граф кинув на підлогу і який ворушився, наче в ньому лежало щось живе. Граф замість відповіді ствердно кивнув. Одна з жінок умить кинулася до мішка і розкрила його. Якщо я не помиляюся, це було напівзадушене дитя, що ледве дихало і тихенько стогнало. Жінки наблизилися до нього й оточили, я страшенно налякався. Але коли я розплющив очі, вони зникли, а разом із ними і цей жахливий мішок. Але тут не було інших дверей, а пройти повз мене непомітно вони не могли. Здавалося, що вони просто розтанули у місячному сяйві й вилетіли у вікно, бо тієї миті, коли вони остаточно зникли, я бачив, як за вікном промайнули якісь тіні.

А потім мене накрило хвилею такого жаху, що я знепритомнів.

Розділ 4

Продовження щоденника Джонатана Гаркера

Я прокинувся у своєму ліжку. Якщо все це мені не наснилося, значить, це граф переніс мене сюди. Я спробував був зібрати всі думки докупи, але марно. Мої підозри підтверджували різні дрібниці. Скажімо, мій одяг був складений не так, як це роблю я, годинник досі був незаведений, а я неухильно дотримуюся правила заводити годинник, це останнє, що я роблю, лягаючи спати, та ще багато інших деталей. Але це не доказ, бо може просто бути свідченням того, що мій розум не такий, як зазвичай, і цей факт прикро вразив мене. Я маю знайти докази. Але було й дещо, що мене тішило. Якщо це граф переніс мене сюди і роздягнув, то, схоже, він дуже квапився, бо не перевіряв моїх кишень. Упевнений, що існування цього щоденника зосталося для нього таємницею, бо в іншому разі він цього так не залишив би. Він або забрав би його, або знищив би. Оглянувши кімнату, попри те, що досі вона наганяла на мене страх, я визнав її тепер надійною схованкою, де легко пересидіти й уникнути пазурів жахливих жінок, які збиралися і збираються висмоктати з мене кров.

18 травня

Я зійшов униз глянути на ту кімнату при денному світлі, бо мав з’ясувати правду. Коли я дістався дверей угорі сходів, то побачив, що вони зачинені. Їх захряснули з такою силою, аж одвірок дав тріщину. Я помітив, що язичок замка не був у ґарах, двері були підперті зсередини. Боюся, що це таки був не сон, і всі мої подальші дії мають випливати з цієї здогадки.

19 травня

Я, понад усякий сумнів, зрозумів дещо важливе. Минулої ночі граф попросив мене тоном, який не допускає заперечень, написати три листи. В одному я мав повідомити, що майже впорався зі своєю роботою, тож за кілька днів я поїду додому, в другому мав повідомити, що, написавши листа, вирушив у дорогу вранці наступного дня, і в третьому — що я вже залишив замок і прибув до Бистриці. Мені дуже хотілося заперечити, проте я відчував, що у моєму становищі відкрите протистояння графові було би безумством, бо я був цілком у його руках. Відмова могла би викликати в нього підозру або й розлютити. Він розуміє, що я і так забагато знаю, тож не повинен залишатися живим, адже становитиму небезпеку для нього. Мій єдиний шанс — це очікування сприятливого моменту. Повинно статися щось, що дасть мені шанс утекти. Я побачив у його очах дещо, що нагадало мені ту лють, з якою він віджбурнув білявку. Граф заходився пояснювати мені, що місцева пошта ходить рідко і загалом дуже ненадійна, а тому надійніше написати листи до друзів заздалегідь. Він уперто запевняв мене, що коли мені доведеться лишитися в його замку, то він завжди зможе затримати останнього листа, який лежатиме у Бистриці стільки, скільки знадобиться. Мої заперечення могли би викликати підозру. До того ж граф зиркнув на мене так, що я ладен був провалитися, тому я просто запитав у нього, яке число зазначати на тому чи тому листі.

Він на хвильку замислився, підраховуючи, а потім сказав:

— Перший — від 12 червня, другий — від 19 червня, третій — від 29 червня.

Отже, я щойно дізнався, скільки мені залишилося жити! Господи, допоможи!

28 травня

У мене з’явився шанс утекти, або принаймні можливість відправити звістку додому. До замку прибули цигани і стали табором у внутрішньому дворі. У мене в книжці є деякі відомості про циган. Цигани, що мешкають у цій частині світу, мають свої особливості, хоча й належать до звичайного циганського племені, розкиданого по всіх усюдах. В Угорщині і Трансільванії їх тисячі, і майже всі поза законом. Як правило, вони самі пристають до якогось шляхтича або боярина і називають себе за його ім’ям. Вони безстрашні, ні в що не вірять, окрім забобонів, і розмовляють лише своєю говіркою, однією з різновидів романських мов.