Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Я підливав йому й підливав, а він усе старанно випивав до дна і просто на очах п’янів. Уляна намагалася його стримати, але все намарне. Врешті вона перестала звертати на нього увагу й зосередилася на мені. Таке враження, що вона за один вечір постановила довідатися про мене геть усе. Наші коліна під столом притулялися, і я подумав, що саме час стиснути її коліна своїми. Я це й зробив, цокаючись із нею, а вона усміхнулася і тільки зиркнула скоса на Бодя, котрий уже був такий, як мені треба, — ніякий. Коли він вийшов до кльозету, я запропонував:
— Давай вип’ємо на брудершафт.
Їй ця ідея сподобалася, вона підсунулася ближче, ми переплели руки і спорожнили келихи, а потім я нахилився до неї і припав до її вуст. Я відчув ніжне тріпотіння язичка, п’яну вишню налитих соком вуст, і голова моя пішла обертом. Цілунок тривав, либонь, із півхвилини, і цього було достатньо, аби між нами пробіг невидимий розряд блискавки, а в очах з’явилося солодке передчуття майбутньої пристрасті. Мовби засоромившись своєї хвилевої слабості, Уляна після поцілунку кокетливо опустила погляд на поверхню стола й почала водити по ньому пальчиком. Надійшов Бодьо і впав на крісло, як лантух бульби.
— То шо? Шось п’єм?
— По-моєму, з тебе досить, — сказала Уляна в стіл.
— А по-моєму, ні, — заперечив він і потягнувся по пляшку.
— Може, ти не будеш хаміти? — перепинила його руку Уляна. — Це не твоя пляшка. Хоч би дозволу спитав.
— А давайте всі разом і вип’ємо, — сказав я добродушно і розлив вино у келихи.
— Бодик пити не буде, — проказала твердо дівчина.
— А чо’ це не буду? — обурився він.
— Бо я так сказала.
— А чо’ це ти мною командуєш?
Язик у нього заплітався, а весь він набурмосився і налився бурячковими соками.
— Спробуй випий, — сказала вона.
— І спробую.
Я не втручався. Все й без моєї участі йшло до природної розв’язки. Він випив і з переможним виглядом поставив порожній келих на стіл.
— Ти випив, — констатувала зимним тоном Уляна, глянувши на його келих.
— Випив. І ще вип’ю.
— Ні. Ти зараз підеш звідси.
— Я? Піду? Я? А ви тут залишитесь, так? А-а, поняв, він до тебе вже клини підбив?
— Боже, якби ти знав, який ти зараз гидкий! — процідила крізь зуби.
— Я гидкий? А він який? — тицьнув на мене пальцем.
Я мовчав і цмулив своє шампанське. Усе йшло як треба. Моїх дрівець для підсичення багаття не бракувало.
— Так, — сказала вона, — встав і пішов. Вже.
— Нічо’ собі! Ти шо — оборзіла? Ти хочеш з ним лишитися?
— Не твоє діло.
— Ах, не моє? Ну, блін… — Тут він засопів, пронизавши мене лютим поглядом, і підвівся з крісла, а я подумав, що ось і настала та незабутня хвилина, коли я можу дістати від нього в ніс.
Фактично така можливість мене не лякала. В моїй практиці вже був один випадок, коли я дістав по писку від конкурента, після чого панна, яка була кісткою незгоди, остаточно вибрала мене. Головне зціпити зуби, щоб не повилітали, а так загалом зовсім не страшно, адже він тут і не розмахнеться як слід. І ні кроку назад. Не намагатися уникнути удару, не ховатися, не затулятися руками. Треба прийняти цей удар як належне, один-єдиний удар, іншого не буде, а коли кров виступить у кутику вуст, не облизуватися, а чекати, коли панна кинеться з хустинкою. Але нізащо не виявити, що ти чекав цього удару, він мусить бути несподіваним, а тому я з усмішкою відвернув свій погляд від Бодя і подивився кудись убік. Такий несподіваний удар — це як постріл у спину. І нема такої панни, яка б його не осудила.
І тут я побачив Олька. Він ішов до нас, на ходу оцінюючи ситуацію. Судячи з виразу його обличчя, він оцінив її безпомильно, а за мить його рука впала Бодьові на рамено, а крізь зціплені зуби прозвучало:
— Щезни! В цю хвилину.
— Що? — набичився Бодьо і зробив крок до Олька.
— О-о-ой! — простогнала Уляна.
— Я сказав: щезни! Вже! — І важка долоня Олька, вхопивши хлопця за шию, стиснула, мов обценьками, з такою силою, аж у того проступили на очах сльози, друга рука заламала руку Бодя за спину і попхала до виходу.
Уляна схвильовано проводжала їх очима і, либонь, вагалася, чи не встати й не вибігти за ними услід. Усі присутні теж спостерігали за цією сценою, а коли Олько із Бодьом зникли, їхні очі прикипіли до нас.
— Не бійся, — сказав я Уляні, — нічого йому не буде. На свіжому повітрі протверезіє.
— Він ніколи такий не був. Який жах!
Повернувся Олюсь, сів біля нас, і ми нарешті привіталися.
— Це Олюсь, — сказав я. — Мій кумпель. А це Уляна.
Олюсь розплився в усмішці:
— Уляно, ви маєте колєжанку таку саму, як ви?
— І не одну.
— Познайомите?
— Звичайно. Правда, вони всі зайняті.
— Це не проблема. Я поза конкуренцією.
— Ха-ха! А ви не страждаєте на комплекс неповноцінності.
— Ні, але змушую страждати інших. Що п’ємо? Шампанське? Ні, це не для мене.
Він підкликав офіціанта і замовив коньяк.
— Ми з Уляною щойно зазнайомилися, — сказав я.
— Я так і зрозумів. А що то був за кєнт?
— Це мій однокурсник, — пояснила Уляна. — Він взагалі гарний хлопець, але сьогодні набрався…
— Ну, ясно, чого б на шару та й не набратися. Таке зі всіма буває. Дивуюся, що ви в ньому знайшли. По-моєму, у нього лише одна звивина і та на задниці. Улянко, а давайте ви візьмете завтра свою колєжанку і ми влаштуємо пікнік на природі.
— Гм… Пропозиція цікава.
— Тоді домовилися, — констатував Олько. — Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і — вперед.
Уляна вийшла до вбиральні, і я спитав Олька:
— Чому ти не в Москві?
— Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки, і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими пів-штуки. Нормально?
— Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?
— З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксваґена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.
— Але ж є ризик.
— Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».
— Його вже свиснули?
— Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.
— А назад як?
— Назад на «фольксваґені».
— І його так само ще тільки пасуть?
— Напевно.
— А як із кордоном?
— Митники теж мусять собі на хліб заробляти, — засміявся він. — Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? — він плеснув мене по спині.
— Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?
— А що?
— Уляну і її подругу?
— Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.
— А запрошення?
— Не проблема. Я маю цілу купу бланків з печатками. Залишається тільки вписати прізвища.
Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.
— Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.
Олюсь враз пожвавився і замотав головою:
— Де? Покажіть.
— Я з нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.
Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Улянина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.
— Як її звати? — поцікавився Олюсь.
— У неї два імені: Лідія-Христина.
Олюсь засміявся:
— Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.
— Ні, вже пройшло, — сказав я.
— Ага, твоя дружина називалася Христя? — кивнула голівкою Уляна.
— Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.
