Тому, що ти є - Корний Дара (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Оксана з плями перевела погляд на Поліну. Та жалібно посміхалася — тільки їй відомо кому. В очах красуні стояв біль, сталевий блиск з очей кудись зник. Оксана збагнула: Поліна вперше говорить про себе, не те що чужому чи своєму, взагалі вперше.
Поліна знову відсьорбнула тої гидотної рідини з надщербленого білого горнятка зі спеціально відбитою ручкою, щоб не вкрали.
— Я сиділа під аудиторією, просто на підлозі, сльози котилися з очей водоспадом, і не могла зупинитися. Не пригадаю навіть, скільки пройшло часу після заціпеніння, та раптом чиїсь міцні руки поставили мене на ноги, взяли лагідно за плечі і повели. Я йшла слухняно за тими добрими руками, здавалося, що такі ніжні руки нічого злого вчинити не можуть. Отямилася в тому самому кабінеті, з якого годину тому вистрибнула ти, в отій розкоші, в теплі, з горнятком запашної кави в руках. Я вперше бачила і золочений годинник, і такі розкішно-сніжні горнятка і вперше пила таку смачну каву. Сигізмунд Владиславович запропонував майже буденним голосом мені роботу в нього секретаркою, тому що його колишня раптом звільнилася. Згодом він «посприяв» моєму вступу до омріяного університету, правда, на заочний. Я думала, такого не буває, не буває таких добрих та порядних людей. Здалося, небеса змилувалися наді мною та зіслали нещасній сирітці ангела-охоронця чи, принаймні, батька, якого у мене ніколи не було. Свята простота, все має свою ціну. Так, платня. Ну, ти вже, напевне, здогадалася — молоде розкішне тіло та спотворені збочення підстаркуватого дідугана. Оце дороге шмаття на мені, прикраси, взуття, косметика — його дарунки, як і квартира, котру він допоміг нам з мамою отримати позачергово, і не однокімнатну, а три кімнати. А щоб мама не заважала… — Поліна закашлялася. — Ну ти ж розумієш у чому? То для неї придбали хатинку недалечко від Києва — зелений садочок, розкішний квітник під вікнами, чиста вода в криниці, газове опалення, курочки-чубатурочки подвір’ям походжають. Краса… О, так, довірливі душі в універі вірять, що то гроші моєї неіснуючої тітоньки з Чикаго, менш довірливі вважають мене чиєюсь утриманкою. Такі думки задовольняють і мене, і професора. Чи гидко мені? А ти як гадаєш? Утриманка, думаєш? Так! Я — утриманка. А кохання-зітхання, то…
Очі Поліни блищали:
— Знаєш, коли довго говорити на оселедець «кориця», навіть запахне нею. А смак? Важко перебити смак оселедця, навіть корицею…
Поліна зосереджено подивилася на Оксану. Та мовчала, не зводячи очей з молодої жінки.
— Ота сцена, сьогоднішня, з моїм приниженням, вона не перша і не остання. Згодом буде бурхливе примирення, щедрі дарунки… Шість літ терплю, університет встигла закінчити, однак розумію, що такого матеріального забезпечення та достатку вбога вчительська зарплатня мені не принесе. До всього звикаєш. І до принижень, і до розкоші теж. Такі, як ти, мене не розуміють, однак, принаймні, намагаються не гудити. Про свої решту принижень і говорити не стану. Нащо це тобі? Але дещо для себе і для тебе, сподіваюсь, таки зроблю. Знаю добре сімейку Брехів, не тільки заочно. Вибач, але вашу розмову з Сигізмундом я підслухала. Звичка. Владислав — розбещений юнак. Хоча, можливо, щось людське у нього таки зосталося, якщо він зумів аж так закохатися. Ще ні разу Влада таким не бачила. Чула колись від свого професора, слово честі, то не його думка, взагалі сумніваюсь, чи є у нього власні думки, чи лише позичені — в прочитаних книжках, підслухані, повторені вслід за дружиною, але все одно приємно це чути, попри всю марноту, — кохають не за щось, а просто так, тому що лише одна з’ява її змушує трепетати прискорено твоє серце, голос — наймиліша серцю мелодія, а її аромат — це коли ти ще її не бачиш, але знаєш — вона поруч, бо повітря навколо наповнюється запахом твоєї жінки, від якого тобі хочеться і сміятися, і плакати водночас. Знаю, знаю, дурні сентименти, але такі потрібні, і коли хтось тобі говорить таке, то ти прощаєш йому все на світі. Навіть якщо ти його не любиш, лиш дозволяєш це робити. Думаю, ти мене поки що не розумієш… Байдуже.
Поліна сумно посміхається і виглядає якоюсь втомленою.
— Та зараз не про це. Твоя справа, Оксано, влізати чи ні в той вулик, однак, якщо так станеться і ти туди потрапиш, маєш мати чиюсь підтримку в тому тераріумі. А підтримки чекати нема від кого. Але, як кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити. Так, про всяк випадок, коли вже буде зовсім нестерпно, натякни шановному проректору, що знаєш про мене і про нього, бо він лише зверху такий солодкий та чиколядовий, а насправді… Боїться лише одного — ні, не Бога, такі в Господа не вірять. Він боїться своєї дружини. Ірена — то правдива мегера, в порівнянні з нею відьма з гоголівського «Вія» — вівця білосніжна. Інколи мені здається, що вона навіть поглядом вміє вбивати чи, щонайменше, як Медуза горгона, перетворювати людей на камінь.
Поліна залпом допила все, що залишалося в горнятку, вже не кривлячись. Встала з крісла, очі знову набрали дошкульного металевого блиску.
— Тільки не думай, будь ласка, що я така насправді — людяна та благородна. Життя вчило мене не ставати такою. Я роблю це лише для себе, і тішить мене одне: що Брехам з тобою буде нелегко. Даруй, але багато про тебе знаю — робота така, до того ж Сигізмунд Владиславович змусив провести майже детективне дослідження стосовно твоєї особи. Ти нестандартна і незакохана. Незакохана, незакохана — то видно відразу. І ще тобі від них анічогісінько не треба. Знаєш, з чого я зловтішаюся найбільше? Що б вони не радили зараз своєму коханому Владику, які б істерики не влаштовувала мамця, той зробить по-своєму. Добряче ти його зачепила, навіть заздрісно. А я ще посміюсь над їхніми руїнами — отим примарним збоченим графсько-баронським генофондом та антикварною квартирою-музеєм і, зрештою, таким самим вигаданим життям.
Оксана здивовано звела брови. Поліна це помітила.
— Не зважай! Про гени ж тобі натякали, точніше про їх значення. Це лише квіточки! Попри все, якщо стане вже надто важко, приходь — принаймні порадою допоможу. Хоча мені здається, що такі, як ти, навіть на шибениці не проситимуть допомоги.
Поліна якусь хвилю ще дивилася на Оксану. В очах крізь металевий блиск прозирало співчуття. Тоді тріпнула невдоволено головою, ніби скидаючи з себе пелену майже людського, яке таки у ній досі жило, розвернулася та пішла. Кучерики її золотавого волосся загойдалися в танці, поли кашемірового червоного пальта розвівалися від впевненої ходи його власниці, вишукані черевички зацокали підлогою кафе, а згодом і бруківкою міста.
Наступного дня після пар Оксану під університетом чекав заклопотаний Сигізмунд Владиславович, переминаючись з ноги на ногу. Оксана пригадала слова Поліни і вже зовсім без жалю, навіть трішки з огидою, глянула в очі проректору, майже силою висмикуючи свою руку з рук приголомшеного такою реакцією професора. Його рука здавалася липкою на дотик, мов павутиння, яке отак ловить всіляку дрібноту, а згодом висмоктує з неї життя. Чому вона погодилася? Ні, не заради сліз батька чи горя матері. Плювати на них після почутого. Заради Владислава. Зрештою, хлопець не винуватий, що у нього такі батьки, як і в тому, що захворів і що закохався.
В клініці пахне ліками, той гидкий запах в’ївся в стіни, в підлогу, в білі халати, які завідувач майже силоміць начепив на них. Проректор привіз її сюди на службовій «Волзі». «Феофанія», суперлікарня для суперпацієнтів. Оксана тут вперше. Дбайливо наклеєні усмішки медсестер та санітарів, чистота, стерильність, тиша. Вони заходять в палату. Оксана й не знала, що бувають такі — на одну людину, мов готельний номер. Біля Влада, який лежить з заплющеними очима, сидить жінка зрілого віку. Жінка повертає голову в бік тих, що увійшли. Волосся пофарбоване в блонд, швидкі сірі очі, як у Влада. В них біль та відчай. Оксані від того розпачу, побаченого в очах жінки, аж перехоплює подих.
— Іренко, — майже шепоче Сигізмунд Владиславович, — як Владик?
Слова чоловіка виводять жінку із заціпеніння. Вона переводить погляд на Оксану, і враз її обличчя зі згорьованого й розгубленого перетворюється на жорстоке.
