Коли ти поруч - Талан Светлана (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
– Уже нормально. Спасибі вам, – усміхнувся Льоша.
– Не забудь сказати «спасибі» медсестрі, яка вас там усіх рятувала.
– Даші?
– Даші. Встигли познайомитися?
– Вже давно. Вона моя наречена, і ми збираємось одружитися.
– Так?! І коли весілля?
– У серпні.
– Вітаю! Молодець, хлопче! Таку дівчину відхопив! Значить, Олексію, тобі якнайкраще підійде приказка «Загоїться, коли весілля скоїться».
– Сподіваймося.
– Та що там сподіватися? Такі, як Даша, на дорозі не валяються. З нею можна весілля зіграти і на милицях.
– Краще вже без них.
– Ну, гаразд, – сказав лікар. – Одужуй.
Віталій Степанович зайшов у палату в кінці коридору. Тут лежали двоє чоловіків. Він підійшов до одного з них і помацав долонею чоло, на якому блищали крапельки поту. У хворого була ще висока температура, але, на диво, після такої складної травми і операції цього здорованя не довелося переводити в реанімаційне відділення. Від дотику руки чоловік розплющив очі, провів язиком по спраглих губах і ледве чутно спитав:
– Лікарю, хлопчисько живий?
– Живий, Петю, живий. Щоправда, поки що перебуває в реанімації, але, думаю, з ним усе буде добре.
– Батьків його викликали?
– Звичайно.
– Це я його віз.
– Та ти не хвилюйся, з ним усе буде добре. Його врятувала одна медсестра. Якби не вона, то… Я не знаю, вижив би він чи ні.
– А як Пашка?
– Паша? А он він, поруч із тобою. Спить іще. Хай відпочиває.
– Спасибі вам.
– Нема за що. Це моя робота, – відповів Віталій Степанович і попрямував у наступну палату.
– Ну, як, Сергію Максимовичу, себе почуваємо? – запитав Віталій і сів поруч із ліжком на стілець. Жахливо гули ноги, відмовляючись тримати не менш стомлене тіло.
Сергій уже був при тямі й розумів, що перебуває в лікарні. Як тільки він згадав, що з ними сталося, став шукати очима Віталіну і спробував підвестися, не побачивши її поряд. Але його хребет був наче закутий у кам’яну брилу, і щось стискало його, немов залізними лещатами. Перший його порух викликав дикий біль у всьому тілі, він застогнав і прикрив очі. У цей час увійшов лікар.
– Віталіна… Де моя дружина? – тихо спитав Сергій.
Віталію Степановичу не раз доводилося повідомляти родичам про смерть їхніх близьких. І кожен раз зробити це було так само важко, як і вперше.
– Вам не можна рухатися. У вас на хребті тріщини, – зволікаючи з неприємною розмовою, сказав Віталій Степанович.
– Що з Вітою? – повторив своє запитання Сергій і з надією в очах подивився на лікаря.
«Він чекає доброї новини», – подумав Віталій і відчув себе катом, готовим ось-ось зрубати голову з плечей цій людині.
– Вона загинула, – глухо сказав Віталій і відвів погляд.
Сергій стиснув до болю зуби і застогнав. Усе його життя стало важким тягарем, в одну мить втративши свої фарби і весь свій сенс. Він не приховував своїх сліз, які потекли по щоках, бо тепер йому було однаково, що про нього подумає цей молодий лікар і що буде з ним самим. Йому не потрібне більше це порожнє життя, в якому не було боязкої дитячої посмішки Віталіни та її відданих бездонних великих очей.
– Відійдіть! – процідив він крізь зуби. – Я не хочу нікого бачити! Я нічого не хочу! Нічого!
Лікар натиснув червону кнопку виклику медсестри. Коли прибігла захекана Ася, Віталій Степанович сказав:
– Терміново вколіть йому заспокійливе та снодійне.
Він вийшов з палати, не в змозі більше нічим допомогти цьому великому і дужому чоловікові у хвилини його слабкості й відчаю.
Сергій хотів, але не міг повірити у жахливу новину. Його свідомість її просто не сприймала. Він бачив перед собою очі, які могли керувати його почуттями, просити, наказувати, любити, але не змогли зупинити неминуче. Сергій не міг упоратися зі своїми почуттями і плакав уперше за своє доросле життя, не соромлячись і не приховуючи сліз. Його охопила нездоланна жага чути голос Віталіни, відчути дотик її легкої, такої ніжної руки. Він, міцний, сильний, що мав владу і гроші, раптом збагнув свою нікчемність, слабкість і безвихідь, залишившись без підтримки маленької, тендітної жінки.
Він не опирався, коли в його передпліччя вп’ялася одна голка, потім – інша. Медсестра співчутливо подивилася на чоловіка, який плакав, і не знайшла потрібних слів. Вона зрозуміла, що зараз ніякі слова втіхи йому не допоможуть, він мусить побути наодинці, виплеснути своє горе назовні і прийняти жорстоку реальність того, що сталося. Переконавшись, що велика доза заспокійливого та снодійного почала діяти і глухі ридання, які вириваються з грудей чоловіка, переходять у тихий стогін, вона тихенько, навшпиньках вийшла з палати, залишивши Сергія сам на сам зі своїм горем.
«І все-таки Іван Іванович мав рацію, – подумала Ася, йдучи коридором, – коли лаяв мене за підбори, які видають «цок-цок» при кожному кроці. Іноді треба йти безшумно і непомітно».
Віталій Степанович зайшов до жіночої палати, де було кілька хворих. «Мабуть, менше за всіх постраждала ця дівчина-медсестра», – подумав лікар, підходячи до Даринки. Дівчина з пластиром на лобі та перебинтованими руками напівлежала в ліжку з книжкою в руках.
– Як почуває себе наша героїня? – усміхнувся Віталій Степанович.
Щоки Даші миттєво спалахнули рум’янцем, і вона, відчувши це, зашарілася ще дужче й опустила очі, приховавши їх довгими віями.
– Теж мені, скажете, – сказала вона, – знайшли героїню.
Віталій Степанович подивився на дівчину і дбайливо перепитав:
– І все-таки, як ви себе почуваєте?
– Нормально. Що зі мною може бути? Я ось про що хотіла запитати. Жінка померла ще до приїзду лікарів – це я знаю. Хлопцеві я намагалася допомогти, але, мені здається, травми не давали йому жодних шансів. Він теж загинув?
– Так. Було два трупи, але там дійсно були травми, несумісні з життям. Та ви молодець. Кажуть, ви боролися за їхнє життя до останнього?
– Принаймні, намагалася. А інші як? Як дитина?
– У дитини черепно-мозкова травма. Зараз хлопчик у реанімації, але його життю вже нічого не загрожує. Ви зробили диво, прямо вихоплюючи з лап смерті цих людей. Їм тепер доведеться все життя молитися за ваше здоров’я і святкувати два дні народження.
– А як чоловік, у котрого, як я припустила, був травмований хребет?
– Він теж буде вам зобов’язаний. У нього тріщини на хребті. Якби хтось підняв його і всадовив чи сам він підвівся в гарячці, то залишився б інвалідом на все життя. Ви правильно зробили, що поклали його на рівну поверхню й не давали йому рухатися.
– Мені допомагали люди з ринку. Сама б я з ним не впоралася – дуже великий, сильний і важкий. З ним була молода жінка…
– Його дружина.
– Шкода, що вона не вижила.
– Звичайно.
– А чоловіки, які були затиснуті в машині? Як вони?
– Нормальні післяопераційні хворі. Вам залишилося запитати, як ваш наречений, – сказав лікар і раптово відчув якісь ревнощі.
Даринка знов опустила очі й тихо запитала:
– З ним, сподіваюся, все нормально?
– Загіпсований і прикутий до ліжка, але на деякий час. До вашого весілля буде здоровий повністю і станцює чечітку.
– Яку чечітку? – засміялася Даринка. – Це ви вже навигадували. Льоша народився ведмедем, а вони, як відомо, не вміють танцювати.
– Не скажіть. У циган вони танцюють.
– Як танцюють? – запитала Даша і звела на лікаря свої сині, як глибокі озера, очі.
– На задніх лапах. Як іще?
Даринка знову засміялася, і Віталію Степановичу було приємно чути її чистий, щирий сміх і дивитися на маленькі ямочки на щоках. Він зрозумів, чому Олексій говорив з такою гордістю про своє майбутнє весілля з цією дівчиною. З нею було легко і просто. І не треба добирати якісь особливі слова, прикидатися і робити гарні жести. У ній уміло зійшлися і дитяча сором’язливість, і боязкість, і жіночність, і непомітна природна краса. Навіть злипле, забруднене кров’ю волосся, заклеєний пластиром лоб і втома на обличчі її не псували, а робили ще природнішою та приємнішою.
