Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович (читать книги без регистрации полные TXT) 📗

Літній день був найсиній і найвисокий. Далекі обрії хиталися хвилями, як справжні океани. Тільки не було в них холодку, що дише від морських обріїв, був зелено-блакитний туман, золотавий пил далеко і повсякчасні розмови гвинтівок на сході.

Курка підлетіла на перон і зразу ж зацікавилась котелком. Вона помалу підійшла й серйозно подивилась на вартового й на лікпома Мишку. Заглянула в середину котелка.

Двері поїзда відчинились, і на землю зійшов санітар Большаков. Більше не вийшов ніхто. Большаков, як ведмідь, переставляв ноги, щось мурчав собі в бороду, і мідний перстень блищав у нього на пальці. Сорочка не мала пояса, не мала ґудзиків. Через плече в нього був тепер ремінь, і на ньому бовтався маузер в дерев'яній кобурі.

Курка побігла шукати собі захисту. Котелка взяв у руки Большаков і тоді побачив лікпома.

Вони привіталися сильними словами, які тепер вже розкидані по степу до нових боїв і які не вміщаються в касі наборщика.

– Ех, Мишка, якби ти знав, що це за Рубан! У нього на гігантських грудях золотий годинник.

Мишка годинниками не цікавився. Новенький маузер більше прийшовся до душі.

– Дасиш поносити?

– Ти ж лікпом! На біса?

Героїчна душа Мишки стала в позу. Одставивши ліву ногу наперед, підтримуючи правою рукою уявлену зброю коло боку, притискуючи до серця портфель, він думав, мріяв, і сам Наполеон був перед ним хлопчиком. [75]

Лікпом Мишка ходив у кожне містечко реквізувати ліки. Це були найвидатніші дні лікпомівського життя. Він надівав чорного шкіряного кашкета з величезними автомобільними окулярами, вішав на шию банку з протигазовою маскою, за пояс стромляв дві білих гранати без капсулів і в руки брав жовтого портфеля невідомо з чим. Большакову й другому санітару він діставав на час гвинтівки з багнетами і велів тримати напоготові пальці на спускові. Санітари це робили й кашляли від сміху. Містечкові аптекарі терпляче слухали войовничі крики лікпома і боляче дивились, як булькав йод, що його зливали розбійники в одну пляшку.

– Поносити дам. Неізбєжно.

Сірий бронепоїзд дав гудок. Командир через ляду подивився на перон. У рот до Большакова заїхало колесо і застрягло там між білими зубами. Він сміявся. Усмішка не була широкою, командир на неї не відповів. Колеса помалу рушили.

Тоді Большаков крикнув:

– Братішка, котра година?

Командир подивився на годинник, що горів і блищав на сонці. Щось подібне до усмішки майнуло в його очах, сірих, як туман. Бронепоїзд пішов, і обрій знову зімкнувся навкруги.

– Славний парнишка, – сказав Большаков, – і золотого годинника має від Республіки!

Лікпом Мишка пішов по чай. За депо далеко біліла річка, і степ хвилювався, виконуючи шумову музику своєї опери. Большаков старанно обходив рейки й намагався не помічати санлітучки, що в кількості чотирьох теплушок одна стирчала серед станційних рейок. Тут, на цім полустанкові, він пригадав далекі вогні південного Марселя, пригадав хистку палубу «Коршуна» після ночі в салуні Сан-Франціско, подивився на китайську джонку й перстень на своїй руці. І, діставши з кишені пляшку рому, запив спогади солодко-пахучою Ямайкою.

Лікпом приніс чай. Пили чай з ромом, згадуючи Шурку Рубана. Годинники цілого світу посилали в минуле хвилини за хвилинами, а санітар Большаков думав про все, що нагадував ром.

– Пізнав перстень у два щота, – сказав Большаков.

– Ну?

– Потяг до себе й за стіл посадовив. Стоїть і в вічі дивиться. Мовчить. «Ну, – кажу, – Шурка, плече твоє загоїлось?» – «Загоїлось», – каже. «А Вільку з Франціска пам'ятаєш?» – «Пам'ятаю», – каже. «Ну, дай же, братішка, вип'ємо», – кажу. Тоді він поклав мені в кишеню цю пляшку. «Не можна, – каже, – мені пити зараз». Дивлюся я, ну й жалко ж мені стало! Мовчу. Сидить він такий, як побитий. Заклюють його, думаю. А він тре собі лоба й щось згадує, тре знову лоба і далі згадує. Сурйозний такий, не той Шурка, що на Василькові «яблучко» танцював. «Шура, як твої кльоші на суші дзвонять?» – «Нічого», – каже і показує золотого годинника, – золотий годинник Республіки і спасибі герою Олександру Матте – Рубану тоже. «За діло», – каже він, цей двохфамильний Шурка. «Не хочу, – каже, – тобі розказувати – за діло одне пустякове дали, врем'я щоб наблюдать. І маузер ось з монограмою». – «Розкажи, – кажу, – товариш Матте-Рубан», ну, він мені й розказував, сидячи навпроти і дивлячись на мою лічность.

«Останься, – каже, – в мене, Большаков».

Ну, думаю, їдять його тут сухопутні боцмани, їдять, та й край. Думаю, кожний кльошем перед його носом із претензіями крутить. Тільки це я думаю, – входить один. Побачив Шурку і майже здох.

«Чого вам, товаришу? – каже Шурка, беручи шпалера, – чого вам, товаришу, – а братішка, бачу, біліє-біліє й більше лякається, – чого вам, товаришу, в бога-богородицю?! Я вас кликав?»

Но, конєшно, стрілять не почав, бо я придержав. І – «Шурка мій, – сказав я, – це тебе цукроварня спортила».

Словом, сиділи ми, балакали, а Шурка на карті щось дивився.

«Останься, – каже, – в мене, Большаков».

«Ні, – кажу, – не можу я. Кінчу свої уколи в лікпома. Відновився, – кажу, – Марсель. Не можу, братішка, – ніс може спортиться».

Засміявся він.

«Ну, кінчиш, – до мене при. І візьми ти, – каже, – од товариша Шурки Рубана цей маузер із серебряною монограмою. На!..»

Лікпом Мишка прочитав на монограмі горді слова командира і став прочищати голку шприца, протягши звідти дротинку.

– А перстень? – запитав він між іншим.

– Можу розказати про перстень.

Далі лікпом набирав у шприц рідини, витирав спиртом вену коло ліктя, стромляв у вену голку, а Большаков починав оповідати про свій перстень.

Лікпом і санітар лежали потім між рейками, і санітар оповідав, аж доки не перестало гріти сонце, доки не стали довгими тіні трав, доки…

3

– Кожне «яблучко» має свій тембр. Кожний тембр властивий лише банді музик, що «яблучко» те грає. І коли десь у степу, широкім, як кльош, до тебе дмухне «яблучком» – ти будеш знати, в чом дєло. Або шпалера кинеш у траву і заховаєш у кишеню зірку, або зірку сховаєш, а шпалера в руку візьмеш, або те й друге не ховатимеш. Будуть: банда, або махновці, або свої.

Найбільше я люблю махновське «яблучко», люблю, як вітра в штиль, як бабу теплу, махновське «яблучко» на сто струментів. Ще за п'ять верстов довіється воно до тебе і вдарить наповал. Підеш мести кльошем по дорозі, по пильному проспекту, підеш і підеш. Гранати бовтатимуться коло пояса, позаду буде безсонна доба, а ти йтимеш, доки не заблищать білі труби й фанфари. А братішок у Махна, [76] брат ти мо-ой! Ажратви у Махна – мо-о-ой! Грошей!..

Я тобі розкажу колись, як я на тиждень до Махна завльокся, як екзамен на анархіста держав – спиртовий екзамен, і як потім утік по сознательності…

А на станції Василькові стояли ми тоді як батальйон військ ВЧК. З «Коршуна» нас було троє: Шурка Рубан, Банька Мороз і я – Пантелеймон Большаков.

Саме така, як зараз, пора: день заходив на вечір у бухту, сонцеве плавання через пару годин кінчалося. Ми між двоколками на площадці грали в проферанц Ваньчиними картами, а Рубан садив «яблучко» між рейками під гармошку. Мені не везло. «Доволі», – сказав я після другої карти. Банкірщик відкрив свою. «Десятка, чортів банківщик!» – крикнув я од злості. Другу карту витяг – теж. У мене вісімнадцять, і я програв. Що? Очко? Це стара назва, товаришу лікпом.

Тоді я побачив нашого командира, нашого геройського командира. Він вийшов на перон скучної станції Васильків. З ним ішов брехун, гад і сукин син, як потім ми взнали.

«Парні, – сказав наш, – цей товариш нам резолюцію предлагає».

Ми зібралися, скільки нас було військ ВЧК, і чекали резолюції.

«Вот, товариші, – сказав гад і брехун, – на совєтську цукроварню імені товариша Лібкнехта [77] нападають бандити в колічестві двадцяти чоловіка. Я пропоную по два пуди цукру кожному з двадцяти чотирьох товаришів, що згодяться поїхати туди на дві доби».