Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
Келен використовувала свою могутність в ім'я добра. Джеган, поза всяким сумнівом, думав про себе точно так само, а навіть якщо і ні, то більшість його прихильників — напевно.
І Річард теж народився з даром. Стародавня магія захисних уз передавалася з покоління в покоління кожному з роду Ралів, хто був народжений з даром. Без захисту чарівних уз з Річардом — Магістром Ралом — люди були безпорадні перед соноходцем.
Магія сповідниць зберігалася кілька тисячоліть, поки всіх, крім Келен, не знищили за наказом Дарка Рала. Але тепер на світі не залишилося великих чарівників, і ніхто не зможе знову створити сповідниць. Магія сповідниць не помре, тільки якщо у Келен будуть діти.
У сповідниць, як правило, народжувалися дівчатка — але не завжди. Магія сповідниць спочатку замислювалася як чисто жіноча магія. І тут, як і у всіх інших чарівних мутаціях, наслідки виявилися непередбачуваними: хлопчики теж наслідували цю специфічну магію. З тих пір як з'ясувалося, наскільки підступною може виявитися ця магія у чоловіків, всіх хлопчиків, народжених сповідниками, неодмінно вбивали.
Відьма Шота побоювалася, що у Келен народиться хлопчик, Шота прекрасно знала, що Річард ніколи не дозволить убити їх сина за якісь древні гріхи сповідників. Та й Келен ніколи не дозволила б вбити сина Річарда. Однією з причин, по яких сповідниця ніколи не виходили заміж по любові, було те, що так легше винести дітовбивство. Річард, виявивши спосіб, що дозволяв їм з Келен бути разом, поламав заодно і цю традицію.
Але Шота боялася не тільки того, що Келен народить Сповідника. Вона боялася, що цей Сповідник буде наділений і чарівним даром Річарда. Відьма передбачила, що Річард з Кален зачнуть сина — люте чудовисько, на рідкість небезпечне, і присягнулася вбити їх дитя. Щоб уникнути цього, вона подарувала Келен кулон, що оберігає від вагітності. Келен з Річардом нехотя прийняли дар, але інакше їм довелося б вступити в битву з відьмою. Ось чому Річард так люто ненавидів пророцтва.
Келен дослухала, як капітан Мейфферт і Кара втретє повторюють присвяту. Тиха літанія навівала сон.
Для Келен було розкішшю перебувати разом з Річардом і Карою біля вогнища, а не лежати в кареті, особливо в таку сиру і прохолодну ніч. Тепер, коли з'явилися ноші, пересувати Келен стало набагато простіше, та й їй так було вже майже не боляче. Річард спорудив би носилки раніше, але він не припускав, що їм доведеться знову рушати в путь.
Вони були далеко від вузької звивистої дороги, на крихітній галявинці, що примостилася біля скелі і була закритою з усіх сторін ялинами і соснами. Невеликий лужок поблизу служив пасовищем для коней. Річард з Карою прибрали карету з дороги і замаскували ялиновими і сосновими лапами. Ніхто, крім пов'язаних з магістром ралом д'харіанців, не зміг би відшукати їх в цьому лісі.
На галявинці виявилася обкладена каменями ямка під багаття — Річард спорудив її майже рік тому, коли був тут востаннє. З тих пір тут ніхто більше багаття не розпалював. Завдяки скельним виступам можна було не боятися, що хтось помітить відблиск вогню. До того ж восьмифутовий виступ відмінно захищав від дощу, що почався. Келен ще ніколи не бачила більш безпечного і захищеного притулку. Річард тоді сказав щиру правду.
Вони дісталися сюди годин за шість. Річард, оберігаючи Келен, рухався дуже повільно. Було вже пізно, всі втомилися після довгого шляху. Річард сказав, що, судячи з усього, дощ буде моросити день або два і вони відпочинуть тут, поки не налагодиться погода. Їм поспішати нікуди.
Закінчивши третю посвяту, капітан Мейфферт легко скочив на ноги і притиснув кулак до серця, салютувавши. Річард посміхнувся, вони обмінялися рукостисканням.
— Як ся маєте, капітан? — Річард взяв офіцера під лікоть. — Що сталося? Ви впали з коня чи як? Капітан покосився на стоячу поруч Кару.
— Е-е… Ну… Я в порядку, Магістр Рал. Правда.
— По-моєму, вам боляче.
— Просто ваша Морд-Сіт мені… полоскотала ребра, от і все.
— Подумаєш! Навіть не переламала! — Фиркнула Кара.
— Мені справді дуже шкода, капітан. Просто у нас сьогодні вже були деякі складнощі. Кара напевно піклувалася про нашу безпеку. — Погляд Річарда звернувся на Кару. — Але все ж їй слід було бути акуратніше. Упевнений, що Кара шкодує і хоче принести вибачення.
Кара скорчила кислу міну.
— Було темно. І я не маю наміру ризикувати життям нашого Магістра Рала заради…
— Сподіваюся, що ні, — промовив капітан Мейфферт, перш ніж Річард встиг влаштувати їй прочуханку. Він посміхнувся Карі:
— Мене якось раз брикнув кінь. Ви збили мене з ніг куди краще, пані Кара. Я щасливий виявити, що життя Магістра Рала в надійних руках. І якщо платою за це будуть ниючі ребра, я охоче заплачу таку ціну.
Дипломатична поведінка капітана згладила незручність.
— Що ж, якщо ребра будуть турбувати, дайте знати, — сухо промовила Кара. — Я поцілую, і все пройде. — У повислому мовчанні під сердитим поглядом Річарда вона почухала вухо і нарешті все ж додала:
— Гаразд, вибачте. Але я не хотіла ризикувати.
— Я вже сказав, що охоче заплачу таку ціну. Дякую за пильність.
— Що ви тут робите, капітан? — Поцікавився Річард. — Генерал Райбах послав вас з'ясувати, чи не збожеволів Магістр Рал?
Хоча в тьмяному світлі багаття все здавалося неправильним, Келен все ж помітила, що капітан почервонів.
— Ну, звичайно ж ні, Магістр! Просто генерал побажав дати вам повний звіт.
— Зрозуміло. — Річард подивився на казанок з вечерею. — Коли ви в останній раз їли, капітан? Крім того, що у вас ниють ребра, ви здаєтеся дещо висохлим.
— Ну, е-е, я скакав швидко, Магістр Рал. По-моєму, учора я щось, здається, їв. Однак я у повному порядку. Я можу з'їсти що-небудь після…
— Тоді сідайте, — звелів Річард. — Дозвольте запропонувати вам гаряче. Вам це піде на користь.
Поки офіцер знехотя сідав на моховиту землю поруч з Келен і Карою, Річард поклав у миску рис з бобами і відрізав великий шматок вівсяного коржика. Капітан Мейфферт не смів йому перешкодити і з жахом дивився, як його обслуговує сам Магістр Рал.
Річарду довелося двічі протягувати миску, перш ніж офіцер наважився її взяти.
— Це всього лише рис з бобами, капітан. Я ж не руку Кари вам пропоную.
— Морд-Сіт заміж не виходять! — Захихотіла Кара. — Вони просто беруть чоловіка в співмешканці — якщо хочуть. А його думки ніхто не питає.
Річард глянув на неї — і не засміявся: він дуже добре знав, що Морд-Сіт говорить правду. Те, що відбувалося у Морд-Сіт з чоловіками, не мало нічого спільного з любов'ю. Скоріше — навпаки. Повисло незручне мовчання. До Кари дійшло, що вона ляпнула зайве, і вона вирушила наламати гілок для багаття.
Келен знала, що Денна — та сама Морд-Сіт, що захопила Річарда — взяла його в співмешканці. І Кара теж це знала. Коли Річард іноді різко прокидався і чіплявся за неї, Келен всякий раз замислювалася, чи були його кошмари плодом уяви або спогадами про те, що відбувалося насправді. Коли вона ласкаво цілувала його в спітніле чоло і питала, що йому приснилось, він нічого не міг згадати. І Келен була вдячна йому хоча б за це.
Річард взяв довгу гілку, покладену поперек багаття, зняв з неї кілька шматочків бекону, поклав капітанові в миску і накрив шматком коржа. У них було з собою багато припасів, які Річард купив під час довгої подорожі на північ. Їжі їм повинно вистачити ще надовго.
— Дякую! — Гаркнув капітан Мейфферт і пригладив копицю світлого волосся. — Виглядає дуже апетитно.
— Так і є, — кивнув Річард. — Вам пощастило. Сьогодні готував вечерю я, а не Кара.
Кара, немовби пишаючись тим, що кухар з неї огидний, посміхнулася, ніби її обдарували компліментом.
Келен була впевнена, що цю історію стануть тепер переказувати і слухати з виряченими очима і здивованим недовірою: сам Магістр Рал подає їжу одному зі своїх підданих. По тому, як капітан їв, можна було здогадатися, що з останньої трапези пройшло куди більше доби. Такому великому чоловікові потрібно багато їжі.
