Бентежна кров - Галбрейт Роберт (читаем книги бесплатно .TXT, .FB2) 📗
Я попросила показати мені мамині фото. Батько сказав, що їх більше немає, але за кілька тижнів Син знайшла для мене кілька світлин. Попросила не казати про них батькові та сховати. Я так і вчинила. У мене була сумочка у вигляді кролика, і я кілька років зберігала мамині фото в ній.
— А ваші батько й мачуха не говорили, що могло статися з вашою матір’ю?
— Про Денніса Кріда? — спитала Анна.— Так, говорили, але без подробиць. Пояснили, що її, можливо, вбив... поганий чоловік. Їм довелося це зробити після того, що сказав мені хлопець зі школи. Думка про те, що її міг убити Крід, була просто жахлива... Я потім дізналася, як його звали, діти зі школи радо мене просвітили. Мені почали снитися кошмари про безголову матір. Іноді вона приходила до мене в кімнату. Іноді я знаходила її голову в коробці з іграшками.
Анна сплела пальці й мовила:
— Я дуже сердилася на тата й Син. Сердилася, що вони мені не розповіли, а ще почала підозрювати, що вони могли приховати і щось інше, що вони причетні до зникнення мами, бо хотіли позбутися її і побратися. Я зірвалася, почала прогулювати школу... якось утекла з дому, і мене привезла назад поліція. Батько так гнівався... Тепер я озираюся на ту історію і розумію, що після мами... очевидно ж, щоб я зникла бодай на кілька годин...
— Правду кажучи, я їх доводила,— присоромлено додала Анна.— Але Син не покинула мене. Не здалася. В них з татом уже були тоді спільні діти — я маю молодших брата й сестру,— і ми проходили всіляку сімейну терапію тощо, з ініціативи Син, бо батько був відверто проти. Згадки про мою маму викликали в нього тільки гнів і горе. Пам’ятаю, як він кричав на мене... а я просто не розуміла, як важко йому від того, що це витягають на світло, не знала, що він відчуває...
Коли мені минуло п’ятнадцять, я спробувала розшукати мамину подругу Уну, з якою вони мали зустрітися в тому пабі. Вони разом працювали в клубі «Плейбой»,— легенько всміхнулася Анна,— але я тоді цього не знала. Я знайшла Уну у Вулвергемптоні, й вона так зраділа! Ми кілька разів дуже приємно спілкувалися по телефону. Уна розповіла мені речі, які дуже хотіла знати,— яке в мами було почуття гумору, які парфуми вона любила... «Рів Ґош»... я одразу пішла та спустила подаровані на день народження гроші на пляшечку... і що вона обожнювала шоколад і була фанаткою Джоні Мітчелл. Через розмови з Уною мама оживала для мене. Від розмов з татом і Син, від фотографій такого не було.
Але батько дізнався, що я спілкувалася з Уною, і розлютився. Змусив дати йому номер Уни, подзвонив їй і нагримав — мовляв, вона вчить мене непослуху, а я і так проблемна й бентежна, ходжу на психотерапію, і не треба мене далі розбурхувати. Сказав, щоб я не сміла пахтитися парфумами «Рів Ґош». Він не виносив цього запаху. Тож я так і не зустрілася з Уною, а коли вже дорослою спробувала знову її розшукати, то не змогла. Можливо, вона вже померла.
Я вступила до університету, поїхала з дому, почала читати про Денніса Кріда. Кошмари повернулися, але нічого нового я не дізналася. Детектив, який розслідував мамине зникнення, такий собі Білл Талбот, завжди вважав, що її убив Крід. Але Талбот, мабуть, уже помер. Чи принаймні вийшов на пенсію.
За кілька років, уже закінчивши навчання, я придумала створити сайт. Моя тодішня дівчина зналася на цих речах і допомогла мені. Я була така наївна! — зітхнула вона.— Назвалася, попросила надати будь-яку інформацію про маму.
Можете уявити, що з того вийшло. Посипалися які завгодно теорії. Екстрасенси казали, де копати, хтось стверджував, що вбивця — точно мій батько, ще інші говорили, що я не донька Марго, а просто хочу грошей і слави, а ще знаходилися жорстокі люди, які писали, що моя мама просто втекла з коханцем абощо. Нагодилися і журналісти. Один написав огидну статтю в «Дейлі експресі», зв’язався з моїм батьком... і то був останній цвях у труні наших стосунків.
— Ми так і не помирилися,— похмуро додала Анна.— Коли я сказала про свою орієнтацію, батько вирішив, що я просто хочу його позлити. А Син останнім часом схиляється на його бік. Завжди каже: «Анно, я маю обов’язок і перед твоїм батьком теж». Ось так,— завершила Анна.— Маємо що маємо.
Ненадовго запала тиша.
— Це жахливо,— мовила Робін.
— Так і є,— сказала Кім, знову поклавши руку Анні на коліно,— і я повністю підтримую Аннине бажання завершити цю історію. Але гляньмо на речі реально,— додала вона, дивлячись то на Страйка, то на Робін,— не хочу вас образити, але хіба можна уявити, щоб ви зробили те, чого не зробила поліція? Коли минуло стільки років?
— Якщо дивитися на речі реально,— відповів Страйк,— то ні.
Робін помітила, як Анна похилила голову, як її великі очі наповнилися сльозами. Робін стало до болю шкода цю жінку, але водночас вона поважала Страйка за чесність — а ще ця чесність, здається, справила враження на скептично налаштовану Кім.
— Правда така,— сказав Страйк, переглянувши нотатки, коли Анна витерла рукою очі.— Думаю, що є чималий шанс добути стару поліційну справу, бо ми маємо непогані зв’язки в поліції. Можна знову перетрусити всі докази, поспілкуватися зі свідками, наскільки можливо, словом, удруге зазирнути під усі камінчики. Але є велика вірогідність, що після стількох років ми знайдемо не більше, ніж уже знайшла поліція. Маємо дві головні перепони. По-перше, нуль фізичних доказів. Наскільки я зрозумів, поліція в буквальному сенсі не знайшла жодного сліду вашої матері? Ні одягу, ні квитка на автобус — нічого.
— Це правда,— промимрила Анна.
— По-друге, як ви щойно зауважили самі, багато хто з її знайомих чи потенційних свідків уже, можливо, на тому світі.
— Я це розумію,— відповіла Анна, і з її носа скотилася осяйна сльоза та крапнула на стіл. Кім обійняла Анну за плечі.— Може, справа в тому, що мені сорок,— схлипнула Анна,— але я не можу змиритися з думкою, що ляжу в могилу, так і не дізнавшись, що сталося.
— Я це розумію,— сказав Страйк,— але не хочу давати обіцянок, які навряд чи зможу виконати.
— А не з’явилися,— спитала Робін,— за ці роки якісь нові факти ?
Відповіла Кім. Здавалося, її трохи вразило неприховане страждання Анни; Кім тримала руку на її плечах.
— Ми про таке не чули, так, Анні? Але будь-яка інформація такого плану, мабуть, потрапила б до Роя — її батька. А він нам міг просто не сказати.
— Він поводиться так, наче нічого просто не було; так він дає цьому раду,— мовила Анна, витираючи сльози.— Вдає, що моя мама ніколи не існувала — попри той незручний факт, що якби не було її, не було б і мене. Знаєте,— додала вона,— мене справді мучить страх, що вона пішла з власної волі й більше не хотіла знати, як я і де я. Мені важко думати про таке. Бабуся з батькового боку, якої я ніколи не любила,— іншої настільки злої жінки я не знаю,— взяла на себе труд донести до мене свою глибоку впевненість у тому, що моя мама просто втекла. Що вона не хотіла бути дружиною і матір’ю. Мені від того так боляче, що й не сказати... від думки, що, може, мама всіх змусила переживати цей жах сумнівів і здогадів і навіть не спробувала дізнатися, як там її донька... Навіть якщо її убив Денніс Крід,— додала Анна,— це буде страшно... це буде жахливо, але це буде кінець. Я зможу оплакати її і більше не мучитися думкою про те, що мама десь там живе під іншим іменем, і їй чхати, як велося усім нам.
Знову запала тиша; Страйк і Робін пили каву, Анна схлипувала, а Кім підвелася з дивана та принесла дружині паперового рушника.
До кімнати зайшла інша кицька-регдол. Вона зверхньо оглянула чотирьох людей, а тоді розляглася в сонячній плямі.
— Це Лейсі,— сказала Кім, поки Анна витирала обличчя.— Вона нікого не любить, навіть нас.
Робін і Страйк знову ввічливо заусміхалися.
— Як ви працюєте? — раптом спитала Кім.— Як берете оплату?
— Оплата погодинна,— відповів Страйк.— Ви щомісяця отримуватимете рахунок з повним переліком витрат. Я можу переслати вам детальний цінник,— додав він,— думаю, що ви захочете все ретельно обговорити, перш ніж ухвалювати рішення.
