Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Тарас Шевченко, як і наш народ, відчував, розумів одну з найбільших таємниць життя мертвих — живих — ненароджених, тобто життя нації. Розумів таємницю сили нації, глибокий зміст культу нації. Культ нації є другим після релігії джерелом сили народу. Національні традиції дають народові непереможну силу витримати ворожий — духовний, ідейний, культурний наступ на нього. Майже до ХХ ст., хоч і малою іскрою, проте жеврів в українській провідній верстві національний дух. Лише в другій половині ХІХ ст., а надто в ХХ ст. вдалося московським т. зв. «соціалізмом» задурманити розум і отруїти душу нашої інтелігенції, що відривало її від джерела її сили — українського національного духу, а отже, й від українського народу. Та москвини не здолали українське селянство. Не знаючи сили його національного духу, гадали, що захоплять українське селянство московськими ідеями так само легко, як ними захопилося московське. 1917 рік показав, що помилилися.

У березні 1917 року жменька українського студентства закликала українців у Києві до походу вулицями, щоб показати свою силу. Київ був тоді чи не найбільше змосковщеним містом, і старші українці гадали, що національно несвідомий народ (міщухи) не вийде, і спроба скінчиться нічим. Але на вулицю вийшло понад 100 тисяч «несвідомих» київських міщан з портретами Т. Шевченка і жовто-блакитними прапорами (а не з червоними, як було в Московщині). Співали українських пісень, а найурочистіше — «Заповіт». Навіть поза Україною виявляли українці національну свідомість. У московських (ворожих Україні) часописах читаємо про український похід у Петербурзі: «Одразу ж на початку революції, 23 березня 1917 р., українці в Петербурзі святкували визволення України. У величезному Казанському соборі відслужили панахиду по Тарасові. Прийшло понад 20 тисяч люду з жовто-блакитними стрічками на грудях. По панахиді вишикувалися і пішли до Таврійського палацу висловити урядові вимоги України. На чолі походу їхали кубанські козаки з прапорами і бунчуками Гетьманщини XVII–XVIII ст., що їх забрали з музею. За ними йшли у зразковому військовому строю українці — вояки петербурзького гарнізону — з жовто-блакитними прапорами. За ними тисячі невійськових. Всі співали українських національних пісень та Шевченків «Заповіт». Упорядкованість, лад були такі досконалі, що москвини не вірили своїм очам. А вже справді отетеріли, почувши від учасників походу якісь нові, незнані москвинами, слова: «Україна», «українці», «український». Такі національні українські походи були 1917 року навіть в українських поселеннях у Сибіру.

Вустами Великого Тараса мовить сам український народ. Ідеї та ідеали «Кобзаря» — це ідеї та ідеали не самого геніального Тараса, але його геніального народу, що своєю душею та серцем знав значно краще за вчених істориків, що саме поховане в козацьких могилах. Іскра з тих могил вибухнула 1917 року таким величезним полум’ям, що спалило всі старшобратські теорії. Український народ знайшов, що переховувалося в козацьких могилах. «Воскресають лише там, де є могили», — каже Ф. Ніцше.

Імперський міністр граф А. Орлов у своєму звіті цареві радив 1847 року покарати Т. Шевченка якнайтяжче, бо він може стати батьком української незалежної держави. Перебравши 1917 р. імперську владу, московська «демократія» перебрала й обов’язок дбати про неподільність імперії. Вона побачила 1917 р., що віщування далекоглядного Орлова здійснюється і кинулася знову нищити Т. Шевченка. Завоювавши 1918 р. Україну, дерла, палила «Кобзарі» та портрети Т. Шевченка, розстрілювала кожного, хто їх мав. За один лише тиждень у лютому 1918 року тільки в одному Києві вбила кілька тисяч власників «Кобзаря» чи портрета Т. Шевченка. Українське селянство відповіло зброєю. Вся Україна горіла в пожежах повстань. «Радянська» влада боялася висунути носа з більших міст. Московщина голодувала без української пшениці і мерзла без українського вугілля. Насувалася небезпека московській владі від голодних і холодних москвинів у самій Московщині. Ленін пригадав заповіт цариці Катерини ІІ, що нищити все українське одразу — небезпечно. І дав наказ своїм «осадить шаг назад», щоб потім можна було б зробити «два шага вперед», пояснюючи, що «силой украинцев не возьмем, но только разозлим» [722]. І знайшлася формула: «Соціалістичний зміст в українській формі», тобто «Московський зміст в українській формі». І проголосили Т. Шевченка москволюбом, безбожником, соціалістом. Та виявилося, що навіть та клята українська форма нагадує українцям про український зміст. Українці читають у «Кобзарі» слова: Бог, Господь, Божий і силу силенну іншого «опиума для народа». Читають ще щось значно гірше, що Бог покарав навіть немовля українське за те, що воно несвідомо усміхнулося московській цариці. Читають, що Бог покарав дівчину, яка напоїла коня «того первого, що розпинав нашу Україну». Читають про «високії ті могили» і що в них заховано. Читають про славне лицарство, споборників святої волі у норах, без дна глибоких, у Сибіру, про праведних гетьманів і де їх могили, що кат нищить. Читають у «Кобзарі» про политих московською блекотою, з кокардами на лобі, землячків, які з чужого поля в Україну принесли великих слів велику силу і більше нічого; про пораду Тарасові: «співати про Матрьошу, про Парашу нашу», і читають відповідь Тарасову: «Вмію та не хочу», бо «розумне ваше слово брехнею підбите». Нарешті, читають заповіт свого національного пророка: «Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте».

Чому Московщина дозволила існувати джерелу українського «национализма»? Не попалила всіх «Кобзарів», не проголосила Т. Шевченка наймитом буржуазії, куркулем, фашистом, ворогом українського народу? Пробувала таке. Попеклась. Пішла іншим шляхом. Викинула з «Кобзаря» «Розриту могилу», «Чигирин», «Великий льох», «Якби ти, Богдане, п’яний», «Стоїть в селі Суботові», «Заступила чорна хмара», «Іржавець» і т. п. Але в Україні було ще багато «Кобзарів» старих видань, тож українці змогли навіч переконатися, що саме пече Московщині. Ненадруковані твори Шевченка поширювалися по Україні таємно, переписані від руки. Московщина знову вдалася до шахрайства. Надто печуть москвинів Шевченкові слова: Московщина, москаль, московський. Всюди, де могли, замінювали їх на «земля царская», пан, панський, цар, царський і т. п. Про фальшування перекладу «Кобзаря» ми вже згадували. Водночас Московщина вдалася і до блюзнірства. Наказала 1920 р. поставити в Києві погруддя Т. Шевченка, замовивши його не українцеві М. Краткові, а той зробив дуже велику голову на малому погрудді. А щоб більше поглумитися, Московщина наказала стягнути з п’єдесталу (дуже низенького) статую Св. Ольги, а на ньому поставити велику Тарасову голову на маленькому погрудді. Вийшла цілковита карикатура.

Ще 1917 року українці поставили в Києві (на Олександрівському майдані) гіпсове погруддя Т. Шевченка (вирізьбив М. Балавенський). Захопивши 1919 р. Київ, москвини-монархісти зрубали шаблями голову з того погруддя. Українці ту відрубану гіпсову голову Тараса поклали на таріль і виставили в музеї за прикладом скульптури М. Антокольского «Голова Івана Хрестителя». Коли москвини-більшовики знову захопили Київ, вони з люттю знищили її цілковито. Як бачимо, ненавиділи Т. Шевченка московські і монархісти, і соціалісти. Такий вандалізм щодо душі і сердця українського народу, Мойсея України роздмухував вогонь ненависті українців до Московщини. Український патріотизм ширився і міцнів. Московщина всіма способами намагається захитати повагу українців до Шевченка. Москвини доводять (пером яничар), що Т. Шевченко був такий темний, що вірив у Бога, був такий реакціонер, що прославляв Козаччину та гетьманів; мав селянську простацьку вдачу з дрібновласницьким світоглядом та ідеалами. А найбільша його провина — націоналізм. Т. Шевченко писав 30 вересня 1842 р. до Я. Кухаренка: «Переписав оце свою «Слєпую» та й плачу над нею; який мене чорт спіткав, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Не хочеться, дуже не хочеться друкувати «Слєпую», але вже не маю над нею волі». Ідеї Т. Шевченка відстали від сучасного життя на ціле століття, а світ, мовляв, іде вперед [723]. Втім, і тут немає нічого свого, нового, лише повторення старих наклепів на Т. Шевченка [724].