Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Віщунка опустила обведені темними колами очі. Рейневан ковтнув слину.

— Вона, — продовжувала bona femina, — соромиться і не наважується запитати прямо. А трохи ще боїться тебе, посестро, що ти їй очі видряпаєш. А оскільки ніч коротка і шкода часу на біганину навколо кущів, то я запитаю навпростець: як воно з вами? Ти для нього joioza? А він для тебе bachelar? Він вільний, чи ти заявляєш на нього права?

— Він мій, — коротко і без вагання відповіла Ніколетта, чим привела Рейневана в крайнє остовпіння.

— Зрозуміло, — кивнула рудоволоса. — Ну що ж, Елішко, як не маєш те, що хочеш, мусиш хтіти те, що є. Ходімо, пошукаємо для тебе кого-небудь іншого. Бувайте! Веселої забави!

— Це все через мазь, — Ніколетта стиснула йому руку, а голос її був такий, що він аж здригнувся. — Це все через неї. Ти мені пробачиш?

— Бо, може, — не дала вона йому заспокоїтися, — ти її хотів? Ха, та яке там «може», напевне хотів, адже на тебе ця мазь діє так само, як… Знаю, як діє. А я перешкодила, стала на заваді. Я не хотіла, щоб ти дістався їй. Зі звичайнісінької заздрості. Позбавила тебе чогось, нічого не пообіцявши взамін. Чисто тобі собака на сіні.

— Ніколетто…

— Давай-но присядемо тут, — перебила вона, вказавши на невеликий грот у схилі гори. — Досі я не скаржилася, але від усіх цих розваг я ледве тримаюся на ногах.

Вони сіли.

— Боже, — озвалася Ніколетта, — стільки вражень… Подумати тільки, що тоді, після тієї гонитви над Стобравою, коли я розповідала, жодна мені не повірила: ні Ельжбета, ні Анка, ні Каська — жодна не хотіла повірити. А тепер? Коли я розповім про викрадення, про політ під небесами? Про шабаш чарівниць? Мабуть…

Вона кашлянула.

— Мабуть, я взагалі нічого їм не скажу.

— І це слушно, — кивнув він. — Не кажучи вже про неймовірні пригоди, моя персона у твоїй оповіді виглядала би не найкраще. Правда? Від смішного до страшного. І до криміналу. З блазня я перетворився на розбійника…

— Але ж не з власної волі, — тут-таки перебила вона. — І не внаслідок власних вчинків. Кому ж про це знати краще, як не мені? Це ж я вистежила твоїх друзів у Зембицях. І виказала їм, що тебе повезуть у Штольц. Здогадуюся, що було потім, і знаю, що все це — через мене.

— Це все не так просто.

Вони якийсь час сиділи мовчки, вслухаючись у спів, дивлячись на багаття та на постаті, які танцювали навколо них…

— Рейнмаре?

— Що?

— А що це значить — Толедо? Чому вони тебе так називають?

— У Толедо, у Кастилії, — пояснив він, — є знаменита академія магів. Прийнято, принаймні у деяких колах, називати у такий спосіб тих, хто вивчав мистецтво чорнокнижництва в університетах — на відміну від тих, у кого магічні сили природжені, а знання передається з покоління в покоління.

— А ти навчався?

— У Празі. Але досить недовго і доволі поверхово.

— Цього виявилося достатньо, — вона з деяким ваганням торкнулася його долоні, потім стиснула її сміливіше. — Видно, ти старанно вчився. Я не встигла тобі подякувати. Своєю сміливістю, якою я захоплююся, і своїми здібностями ти врятував мене, вберіг… від нещастя. Досі я тільки співчувала тобі, мене приваблювала твоя історія, що немовби зійшла зі сторінок книг Кретьєна де Труа чи Гартмана фон Ауе. Зараз же я захоплююся тобою. Ти хоробрий і мудрий, мій Піднебесний Лицарю Літаючої Дубової Лавочки. Я хочу, щоб ти був моїм лицарем, моїм магічним Толедо. Моїм і тільки моїм. Саме тому, із захланної та егоїстичної заздрості, я не захотіла віддати тебе тій дівчині. Не захотіла поступитися тобою навіть на хвилину.

— Ти, — пробурмотів він зніяковіло, — більше разів рятувала мене. Це я твій боржник. І я теж тобі не дякував. Принаймні не так, як треба. А я клявся собі, що як тільки зустріну тебе, то впаду до твоїх ніг…

— Подякуй же, — вона пригорнулася до нього. — Так, як треба. І впади до моїх ніг. Мені снилося, що ти падаєш до моїх ніг.

— Ніколетто…

— Не так. Інакше.

Вона встала. Від багать долинали сміх і дикий спів.

Вона почала роздягатися, повільно, не поспішаючи, не опускаючи очей, що горіли у темряві. Розстебнула кований сріблом поясок. Зняла розрізану з боків котарді, стягла вовняну тіснушку [459], під якою була тільки тонюсінька біла шеміза [460]. На шемізі вона злегка завагалася. Сигнал був виразний. Він повільно наблизився, ніжно торкнувся її. Сорочка, він упізнав на дотик, була пошита із фламандської тканини, названої за іменем її винахідника — Батиста з Камбре. Винахід пана Батиста неабияк вплинув на розвиток текстильного промислу. І сексу.

Він обережно допоміг їй, ще обережніше і ще ніжніше долаючи інстинктивний опір, тихий підсвідомий страх.

Як тільки винахід пана Батиста опинився на землі, на інших лашках, він зітхнув, але Ніколетта не дозволила йому довго насолоджуватися картиною. Вона міцно притиснулася до нього, охопивши руками і шукаючи губами його губ. Він послухався. А тим, у чому було відмовлено його очам, дав собі волю захоплюватися на дотик. Віддаючи шану тремтливими пальцями і долонями.

Він опустився на коліна. Упав до її ніг. Віддавав їй шану. Як Персеваль перед Граалем.

Вона теж опустилася на коліна, міцно обійняла його.

— Вибач, — шепнула, — бракує досвіду.

Нестача досвіду їм не зашкодила. Анітрохи.

Голоси і сміх танцюючих трохи віддалилися, стихли, а в них стихала пристрасть. Руки Ніколетти злегка тремтіли, він також відчував, як тремтять стегна, що його обхоплювали. Бачив, як дрижать її опущені повіки і прикушена нижня губа.

Коли вона нарешті дозволила, він піднявся. І замилувався нею. Овал обличчя — як у Кампена, шия — як у мадонн Парлера. А нижче — скромна, засоромлена nuditas virtualis [461] — маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонка талія, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо півзігнуті коліна, округлі, прекрасні, достойні найвишуканіших компліментів. Від компліментів, до речі, і красномовства аж кипіло в Рейневановій голові. Адже він був ерудитом, трувером, коханцем, рівним (у власних очах) Трістанові, Ланселоту, Паоло де Ріміні, Гійомові де Кабестену — щонайменше.

Він міг — і хотів — сказати їй, що вона lilio candidior, біліша від лілії, і omnibus formosior, вродливіша від усіх. Міг — і хотів — їй сказати, що вона pulchra inter mulieres. Міг — і хотів — їй сказати, що вона forma pulcherrima Dido, deas supereminet omnis, la regina savoroza, Izeult la blonda, Beatrice, Blanziflor, Helena, Venus generosa, herzeliebez vrowelin, lieta come bella, la regina del cielo [462]. Усе це він міг — і хотів — їй сказати. Але був не в змозі протиснути слова крізь перехоплену спазмом гортань.