Меч Арея - Білик Іван Іванович (бесплатные книги полный формат txt) 📗
Геродот лишив нам неоціненний документ — зафіксував на папірусі чи пергаменті кілька «скіфських» слів. Після старанного аналізу далеко не всі вони виявилися справді скіфськими, один з небагатьох винятків — оте вже кілька разів згадуване слово «сколоти». Колись і мені вчувалися в ньому давні еллінські звуки: «ско-лопс» — дерево або «сколіоо — кривий, лукавий тощо. Та потім я подумав: а навіщо тут вишукувати віддалену схожість із словами іншої мови, якщо слово звучить чисто по-нашому? «Сколоти» — це просто сколоти, як ото були ще поляни, древляни чи білі хорвати, й цілковиту рацію має академік Б. О. Рибаков, називаючи сколотів праслов'янами.
До речі, слова з цим коренем і досі активно поширені в сучасній українській мові. Борис Грінченко, наприклад, перекладає слово «сколотити» російською мовою так: возмутить, встревожить. У виданому ж 1977 року в Москві романі сучасного російського письменника В. В. Лічутіна «Долгий отдых», творі про події та людей початку минулого сторіччя, слово «сколотный» нині перекладається як «незаконний».
Або візьмімо ще одне Геродотове слово: Пората. Він свідчить, що так «скіфи» називали своєю мовою річку Прут. Чи можна знайти аналоги цьому слову нині? Можна, хоча вже й небагато: поратися, працювати, прати, праник, перти... Та розгорнімо знову роман В. Лічутіна — й на сторінці 19 прочитаємо: «Девка порато работящая», тобто «Дівка дуже працьовита». Виходить, Прут (річка Дужа, Сильна) за часів Геродота мав слов'янську назву, яку зберегли до наших днів корінні жителі російської Півночі (герої роману «Долгий отдых» — споконвічні помори, та й сам Лічутін — помор.
А ось інший приклад: Геродот називає одне з племен, що жило на північ від Скіфії: андрофагів. Андрофаги — слово, безперечно, грецьке й перекладається «людоїди». Невже в ті часи ще існував канібалізм? Та погортаймо Лаврентіївський літопис — розповідь про Київську Русь, і під роком 1096 справді натрапимо на слово «самоядь», яке в пізніших документах перетворюється на «самоїдів». Так з давніх давен у наших краях називали далекі звідси сомадійські племена (ненців та інших), а Геродот старанно переклав це слово своєю мовою. Хіба й це не ще одне свідчення того, що скіфи — слов'яни?
Це факт, і хай нас не бентежать оті дивні, залишені нам Геродотом та іншими істориками слова, які не мають нічого спільного зі слов'янськими. Останнім часом В. Абаєв та деякі інші войовничі іраністи зробили багато спроб довести, нібито скіфи були людьми іранського походження. Не дивуюся з осетина Абаєва — дивуюся з наших українців, які силкуються будь-що підрубати й так добряче порубане історичне коріння рідного народу, аби всупереч здоровому глуздові довести, буцімто 2 — З тисячі років тому цього нещасного народу й на світі не було, бо, виходить, не було йому місця на планеті. Київський професор В. П. Петров спростував багаторічні силкування В. І. Абаєва «осетинізувати» скіфів, тепер уже одностайний хор іраністів зазнав серйозного дисонансу й збою. В. П. Петров рішуче заявив: скіфи — не іранці. На жаль, він так і не встиг довести їхню етнічну приналежність, бо на справжню природу таких слів, як «сколоти» або «Пората», не звернув уваги, а решту «скіфських» лексем намагався розшифрувати з допомогою фракійської (теж, до речі, не набагато відомішої) та балтских мов. Тим часом більшість полишених нам Геродотом «скіфських» слів та імен виявились або чисто грецькими, або спотвореними грецькими. Ось кілька грецьких слів, які ми досі вважали «скіфськими»:
Люк — «Вовк» (скіфський цар).
Савлій — «Той, що ходить манірно» (скіфський цар).
Паралати — «Ті, що живуть за кочовиками» (скіфське плем'я).
Тюрас — «Каламутний» (р. Дністер).
Або — Папей... Скільки чорнила згайновано на цього «головного скіфського бога», якого Геродот ототожнював із Зевсом! І всі дослідники, слухняно йдучи за В. Абаєвим, в один голос твердили й про нібито іранську «національність» того бога, й про його роль у пантеоні богів іранських племен та народів, і про таке колоритне та соковите іранське ж звучання самого слова, вибудуваного за суворими нормами іранської морфології й фонетики. Тим часом жодному довірливому прихильникові Абаєва й на думку не спало піддати творчому сумніву «іранськість» головного скіфського божества.
Нікому з «іраністів» не спадало на думку й інше: що Геродот, який у кожному разі неодмінно підкреслював мовну спорідненість тих або тих племен, жодним словом не натякнув про бодай віддалені кревні чи мовні зв'язки скіфів із персами. Усі іранські мови й тепер, через дві з половиною тисячі років, дуже схожі одна на одну. Таджицький поет і мовознавець Бозор Собір мене запевняв, що таджик, іранець, осетин, курд чи пуштун чудово розуміють одні одних без перекладача. А дві з половиною тисячі років тому, коли іранські мови були ще ближчими й, напевно, взагалі не потребували в своєму середовищі перекладачів! То невже ж би Геродот не сказав, що скіфи й перси, між якими спалахнула така жорстока війна, розмовляли близькими мовами?
Нашим історикам це не спадало на думку, та їх і звинувачувати в цьому гріх, бо якась добра душа давно колись вирішила, що радянським ученим цілком досить знати російську мову. Ну, а якби комусь раптом спало на думку завагатись у безпомильності Абаєва й уважніше прочитати бодай Геродота, очам відкрилося б невірогідне.
Ось той уривок про богів: «Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс (і, як на мене, то цілком правильно), — Папей». Звернім особливу увагу на слова в дужках. Невже Геродот знав скіфську мову, що так само-впевнено схвалював правильність імені чужинського бога? Батько історії не знав жодної мови, крім рідної. Як же тоді розуміти оте його зауваження?
Звернімося спершу до словника — «Древнегреческо-русского словаря», укладеного Й. X. Дворецьким за редакцією члена-кореспондента АН СРСР С. І. Соболевського й виданого в Москві 1958 року. Кращого видання в нас поки що немає. За браком грецького шрифта в друкарнях пишу грецьке слово латинськими літерами:
Pappaios. Із закінчення видно, що це — одна з форм давньогрецького присвійного прикметника. Але чи з грецького кореня утворений сам прикметник? Так, із кореня слова pappos, що означає «дід», «прадід», «пращур». Є й паралельна форма відіменних чи присвійних прикметників: із закінченням -oos. Наприклад pappoos. І pappaios, і pappoos перекладаються однаково: дідівський, прадідівський, установлений пращурами.
Тепер лише стає зрозумілим, чому Геродот так схвально поставився до імені чужого, скіфського божества. Те вже цитоване речення про богів скіфських належить читати так: «Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс (і, як на мене, цілком правильно) — Прадідівським». Просто перекладачі механічно сприйняли грецьке слово за не грецьке й не стали його перекладати.
За цим принципом утворювалися всі давньогрецькі присвійні прикметники: Nilos (Ніл) — Nilaios, Niloos (Нільський). koitos (постіль) — koitaios, koitoos (постільний), filos (друг) — filaios, filoos (дружній). pappos (дід, прадід, пращур) — pappaios, pappoos (дідівський, прадідівський, установлений пращурами).
Поступово стає зрозумілішим, хто були оті скіфи та по-якому вони розмовляли. Й хто були гуни, яких давні й пізніші історики називали теж скіфами. Мимоволі хочеться ще раз нагадати слова візантійського імператора Костянтина Багрянородного про народ, який сам себе величав русами, хоча інші народи продовжували вперто називати його скіфами та гунами.
Й на згадку само собою спадає, що сучасні монголи не відмовляються ні від Чінгісхана, ні від Батия, ні від того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слів із пісні не викинеш. Ніхто ніяких політичних конструкцій не будує на вироках давноминулих часів. Монголи не претендують на землі, які на певний час були потрапили в залежність до їхніх пращурів, так само як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторіч тому став турецьким містом Стамбулом. І кожен народ зокрема, й усі народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, хоч би яким здавалося воно з висоти сьогоднішнього дня й сьогоднішньої моралі. Бо історія, як сказав один відомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми посідаємо найвищий поверх. Кожне покоління будує своє житло все вище й вище, й споруда то міцніша, що міцніші її підвалини. Ми повинні знати кожен камінь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхів, які лишилися під нами, щоб при зведенні верхнього, нашого ярусу врахувати все до дрібничок: і міцну гранітну кладку, й зотлілі підпори, не соромлячись казати собі правду й правильно оцінювати.
