Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Мене навчила література бути гордою, а не навчила, як робити, щоб серце не боліло за тим, кого відкинула з висоти своєї гордості.

Де ж тут логіка: відкидати людину, як недостойну, а потім ціле життя плакати за нею?

Та не думай, що я тут зовсім розклеїлася з туги. Крім того, що працюю (заробляю на власний хліб), ще й займаюся спортом та спостерігаю, як мене любить той хлопець.

Ну, годі про себе!

Олю, я від усього серця свого дурного поздоровляю тебе з коханням і… громадською відвагою!

Слухай, майже завидую. Передай моєму майбутньому швагрові, що я авансом симпатизую йому. Уявляю собі, як Наше палає сенсацією!

Так дивно. Ти, найбільш урівноважена і розсудлива поміж нас, здобулася на відвагу підпалити такий пожар, а я, що збиралася діставати зірки з неба, так ганебно спудлювала. Своїм дочкам забороню зачитуватися книгами про жіночу гордість. Чого все те варте, коли нема біля нас того, кого ми любимо?»

Неля, якій Ольга дала почитати листа Слави, сказала:

— Славка має рацію. Ти не знаєш, бо не можеш знати, яке це щастя, що він з тобою. Була б ти на моїм місці, тоді навчилася б цінувати те, що маєш.

— А я й без того ціную, сестричко.

Бікфордів шнур тлів, тлів, аж одного дня дав невеличкий, але все ж таки вибух: на ім'я Ольги прийшов лист з редакції «Нова жінка», в якому редакторка просила при нагоді зайти в особистій справі. Судячи з того, як півтора року тому пані Вільчинська прийняла Ольгу, коли та приходила просити будь-якої праці, не могла вона сподіватись й тепер нічого доброго для себе. Правда, різниця в тому, що тоді вона сама прийшла, а тепер її запрошували.

Ольга була задоволена, що листоноша вручив листа їй, а не кому-небудь з домашніх. Було б боляче, якби мама у своїй наївності пов'язувала з ним якісь надії. Тому Ольга не призналася ні Бронкові, ні сестрам, а тим паче Олені в тому, що отримала запрошення від редакторки «Нової жінки» зайти в особистій справі.

Редакторка прийняла Ольгу з шанобливою ввічливістю, як достойного і бажаного гостя, без іронічного, як попереднім разом, «чим можу служити?».

Пані Вільчинська, яку протягом цього часу Ользі доводилося бачити тільки зрідка, трохи поповніла, що, може, було б їй і на користь, якби не зайві волосинки на підборідді і над губами. Гладка рожева шкіра обличчя, акуратна (для дам середнього віку) зачіска, бездоганно випрасувана біла блузочка і чорна, теж бездоганно вичищена і випрасувана сукня-безрукавка, пенсне на золотому ланцюжку і витонченої форми жіночі руки робили редакторку приємною жінкою.

— Прошу сідати, панно Олю. Гарно, що ви прийшли.

Ольга відразу зміркувала, що редакторка запобігає її ласки, а значить, чогось хоче від неї. Але, боже ти мій, чого може пані Вільчинська хотіти від сироти по каноніку? Загадковість ситуації ще більш онесміливила Ольгу.

— Тому півтора року ви заходили до нас. Ви хотіли якої-небудь праці, але, на жаль, тоді ми нічим не могли вам допомогти.

«Можна б цього і не згадувати», — подумала Ольга.

— Тепер ми плануємо «Нову жінку» зробити тільки міським журналом, а для села видавати окремий під назвою «Нова селянка». Так. Специфіка життя і роботи жінки-селянки вимагає окремого журналу. В зв'язку з цією реорганізацією у нас у редакції буде одне вільне місце. Нам для «Нової селянки» буде потрібна секретарка.

Ольга тужавіє вся від неймовірної радості. Не насмілюється підняти очі на редакторку, щоб та не вичитала в них некорисні зміни. Коли вже на те пішло, то їй тепер більш потрібно грошей, ніж тоді, коли приходила просити праці. З своїх грошей зможе вона забезпечити маму і Мариню. Це дасть їй моральне право перейти з Бронком на окрему квартиру.

Все ж таки почуття чесності наказує їй признатися:

— Я мушу сказати, що я дотепер ще не працювала на жодній посаді. І… на машинці не вмію друкувати.

Пані Вільчинська заспокійливо, по-материнськи гладить її руку. Спокійно-спокійно. Вона розуміє, що Ольга Річинська нічого не знає.

— А це зовсім не штука навчитись цокати на машинці. До ваших обов'язків належатиме записувати листи, які поступатимуть до редакції, заносити в картотеку нових передплатниць, викреслювати тих, що вибули, надсилати нагадування, коли будуть затримки з передплатою, відписувати на листи і… іноді допомагати при експедиції номера. Тоді ми всі допомагаємо… я теж. На початок, панно Олю, не зможу вам більше дати, як п'ятдесят злотих.

З Ольгою домовляються вже про висоту платні, а їй все ще не йметься віри, що її посада — реальна справа. Вона знає, що у Нашому є декілька дівчат, які після гімназії покінчали курси друкарок та бухгалтерів і… плетуть філє. Чим завдячує Ольга, що вибір редакторки впав саме на неї, дівчину без будь-якої кваліфікації?

— Пізніше, як наберетеся вправності, попробуєте своїх сил на рекламних статейках. Ми розсилаємо їх до всіх газет, а такі ж самі з інших видавництв містимо на шпальтах своєї газети. Це вже вимагає деякого літературного хисту. Читач не повинен відразу здогадатись, що читає рекламу. Практика показала, що це не найгірший спосіб вербування читача. Якщо перейдете на цей відділ, то тоді ми підвищимо вам платню на шістдесят злотих. Якщо б «Нова селянка» досягла тиражу бодай п'ять тисяч, тоді ми могли б дозволити собі заплатити вам і вісімдесят злотих на місяць…

Ольга не хоче аж такої суми. Вона боїться забагато хотіти, щоб не втратити мінімального. Не треба аж вісімдесят! Вона піде працювати за сорок…

За тридцять, аби тільки це було напевно, бо чим щедріше підвищує їй редакторка платню, тим більше фатаморганною видається Олі її посада.

— Коли ви, панно Олю, докладніше познайомитеся з нашою газетою, ви самі побачите, яких ми докладаємо зусиль, щоб її урозмаїтити. Ми завели такі нові відділи, як «Жінки поміж собою», «Домашній лікар», «Сама собі кравчиня», «В родинному колі». Новинкою в нас теж відділ «Будьмо знайомі!». Хочу сказати, що ця наша рубрика не має нічого спільного з матримоніальними оголошеннями в бруковій пресі. Ми даємо такі оголошення, виходячи з чисто патріотичних мотивів. Даємо нашим, відірваним від рідного краю заточенцям змогу знайти собі дружину поміж своїх. В той спосіб ми бодай частково охороняємо нашу молодь перед плягою [173] мішаних подруж. Прошу взяти до уваги й те, що тепер поліція щораз більше переслідує всяку культурно-освітню роботу по селах. Це призводить до того, що навіть довголітні активні члени «Союзу українок» відмовляються їхати з рефератами на села, аби… не наражувати на службові неприємності своїх чоловіків. І тому в даних умовах наша газета, так би мовити, силою обставин, являється єдиним будителем і організатором українського галицького жіноцтва. А відомо, яке жіноцтво, таке й майбутнє народу. Робимо все, що в наших силах, — пані Вільчинська скромно опустила очі, — щоб «Нова жінка» сіяла зерна свідомості серед нашого подекуди ще темного і забобонного українського жіноцтва. При цьому, мушу вам сказати, ми маємо передплатниць буквально на всій земній кулі, всюди, де тільки б'ється українське серце. Ось сьогодні, наприклад, отримали ми один лист з Голландії, а другий — з Ріо-де-Жанейро. Тут вже доводиться говорити, прошу панну, про міжнародну політичну місію нашої газети. Ось, прошу, що пише нам наша читачка з села Княже, але лист, подивіться на штемпель, вкинутий у поштову скриньку у Нашому, бо з села він не дійшов би до нас.

Ольга подивилася на вказаний лист і дізналася з поштової печатки, що він прийшов три місяці тому. Редакторка, очевидно, тримала його під рукою, як показовий рекламний матеріал.

— Вільчинська читала з відповідним пафосом:

— «Передвчора поліція робила ревізію [174] в нашому кружку «Союз українок». Як знайшли «Нову жінку», дуже взлостилися і подерли. Казали, що треба читати польські газети, а не забивати собі голову якоюсь Україною. Але ми вашу газету все одно читаємо. Як будуть її на пошті переловлювати, то ми будемо по черзі ходити аж у Наше. А без газети таки не лишимося. Ваша газета є для нас світелком, що показує шлях у кращу будучину». Коли таке почитаєш, — пані Вільчинська крадькома приклала хусточку до очей, — то бодай не жаль, що свою молодість віддала праці для народу. Маєш бодай ту сатисфакцію, що твоя жертва не пішла надаремно.