Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Дивлюся — дві челядниці вносять вино, ставлять перед кожним його братину, а я й далі затуркую стару, щоб довше лишатись у світлиці. Туркочу та позираю на стіл. Челядниця поставила перед Лютом братину з ратниками. Стара каже мені:
— Ну, йди вже. Вранці сама поїду на Поділ.
І дибає до столу, а я через усю світлицю так повооленькн човгаю до дверей, аж Людвік з виду міниться. Десь-то стара за спиною в мене знамено подала, бо дивлюсь — Асмус і Лют уже тягнуться до братин. Тоді я підходжу до Люта й на всю світлицю кажу, щоби кожне почуло:
— А ти зараз умреш!
Він як визвіриться на мене...
А я вломив з його тарелі куряче крильце, вмочив у його братину й кинув псові: ніхто й зоглядітися не встиг. Пес ковтнув і ще просить, а я стою й бликаю на того пса: ану як одноока кочерга надурила? Або зілля не те дала, або воно вже видихалося й вивітрилось...
Лют почав озиратися на свій меч — черес із мечем лежав під вікнами на лаві, а я трохи позадкував до дверей. Княжич Святослав заходився реготати — він Свенельдича терпіти не міг, а стара дивиться на мене, дивиться — ось-ось ковтне. Ярли повилазили з-за столу, мабуть, хотіли викинути нахабного холопа за поріг, а Лют уже дійшов до ослону: схопить меч — і край...
Коли це пес ліг і почав совати ногами. А тоді посовав, посовав і затих, і в світлиці втихло й попринишкало. Дивлюся на Свенельдича — блідий як стіна, а його батько Свенельд каже до старої:
— Якщо ти його й тепер не вб'єш — то вже тоді нарікай сама на себе!
Аж дивлюся — підводиться й Лют.
— Я, — каже, — зараз сам заколю його як собаку...
Й іде на мене з мечем, а стара кричить до небожа;
— Ти ж сам говорив, що він хоче звести тебе зо світу! Тепер він показав, що міг би, коли б схотів. Уклади свого меча в піхва!
Отак-то було. А я й досі думаю, що стара й рада була б, якби я тоді не перейняв затруєного вина від її небожа, бо Свенельд спав і бачив свого сина на великокняжому столі. А Лют коли не цього, то другого чи третього літа десь та підбив би твого батька на боротьбу. Святослав і сам був палкий та шкваргучий, але хіба міг би він упертись Лютовому мечу? Княжичеві ж тоді минало тільки п'ятнадцяте літо...
Після тії пригоди я вже знав, що стара не візьме мене до Царягорода, але вона все-таки взяла. Взяла й Люта, взяла й мою сестру, ну, а про отця Григорія вже нема чого й казати. Він же був пресвітер і тлумач.
Як ми пливли до Царягорода — може, колись іншим разом розповім тобі, але пливли п'ятьма дракарами й сімома ладдями з насадом, бо то ж таки чималий народ: самих тілько дружинників п'ять сотень, а ще ж тридцятеро князів та княгинь, ярлів та ярлих, простих челядників та холопів-робітників. А ще за нами плив купецький київський товар на п'ятдесят насадів, тож наша валка розтяглась версти на три.
Припливли до Царягорода десь дня дев'ятого чи десятого серпня, а грецький митний воєвода як поставив нас у Суді (це так зветься Боспорська протока), то наче й забув про нас. Цілісінький місяць простояли ми в тій протоці. Стара приспокоювала себе попервах:
— Певно, царя немає вдома...
А тоді ж сама занепала духом і тільки сопе. Та й од нас ніяково: збиралася до царя на пир, а мусить днями й ночами гойдатись у дракарі. Бо ж митний воєвода нас і на берег жодного разу не пустив.
Аж рівно через місяць зглянувся. Підходить дев'ятого вересня й каже старій:
— Кличе тебе цар на страву.
Ну, тутки вже таке почалось... Заходилось убиратися наше варязтво, начіпляло на себе чересів та золотих сустуг...
А я гасав туди-сюди й думав: як же вбереться стара? Коли це дивлюся — виходить з кормової кліті: довге чорне копринне корзно до п'ят, а через усі груди золота вузенька гривна з камінцями. От же ж, собі думаю, стара змія! Додумалася, щоб якось вирізнитися серед усіх.
Ну, зібрала вона всю свою півнячу і пав'ячу орду й повела до города — в браму височенних кам'яних воріт: сто з гаком душ разом із київськими купцями!
Мене й твою маму стара не взяла — веліла стерегти ладді та дракари, поки вони пируватимуть із царем.
Повернулася стара з усіма аж надвечір: усі потомлені та лихі, а вона найлихіша. Питаю в отця Григорія — що таке?
Каже: дав цар жменю золотників нашій княгині.
Жменю золотників... А вона ж веліла холопам тягти цілу скриню з дарами! Оце тобі багатий костянтинопольський цар...
Дивлюся — простягає мені Григорій щось на долоні:
— А це, — каже, — тобі.
Ногата.
Невже, думаю собі, цар Костянтин і про мене знає? А тоді думаю: а що? Мусить знати! Це ж було в той самий рік: мій батько Маломир саме заратився був з Ігорем, як Костянтин з братом Стефаном скинули Романа Лакапина й самі сіли на царський стіл. Ігор же мав спутані руки й не міг допомогти Лакапинові.
Й зароїлося мені в голові: піду сам до Костянтина. Скажу йому: так, мовляв, і так, допоможи мому батькові Маломирові, бо коли б Маломир перед дванадцятьма роками не підняв був деревлян, то Ігор допоміг би твому недругові Лакапинові.
Аж тут пресвітер Григорій каже:
— Цар дав потроху всім челядникам та робітникам. І на твою сестру вдав куну. На, віддаси їй сам.
Стара думала похизуватись перед царем пресвітером, а цар як почув, що Григорій роду булгарського, то й не глянув більше в його бік. Греки споконвіку бридяться булгарами.
Про що вона говорила з царем-того пресвітер не відав, бо цар не схотів мати його й за тлумача. Отак-то закінчилось Ольжине звіщання з Костянтином.
Ну, думаю сам собі, взавтра повертаємо голоблі додому. Але стара сидить у своїй вистеленій килимами та паволоками кліті й мовчить. Отак і взавтра, й позавтра — ні сюди ні туди, аж нарешті прийшов отой грецький митний воєвода знову. Прийшов сам і привів тлумача-довго він просидів у кліті, але й це нічого нікому не дало.
Знову потяглися дні й тижні — я вже був утратив і лік тим дням, а в Суді така спека, як ці кляті греки тутки живуть?
Аж сімнадцятого жовтня дивлюся — знову той митник воєвода з тлумачем. Знову лізе в кліть до старої. Ну. думаю, взавтра нарешті попливем. Та як пішов той митник, стара кличе Людвіка й мене. Так і так, каже, зантра йдемо до царя. А в самої губи сіпаються. Тоді глянула й каже мені:
— І ти збирайся.
Лют мало не вдавивсь язиком, але змовчав і лиш одвернув писок. Після того випадку він і не плюнув у мій бік, але то він тілько виглядав нагоди: я добре знав уже того зміюка.
Збиратись почали ще вдосвіта, але цього разу стара гукнула не всіх, що були з нею того разу, а десятків п'ять.
Ну, що я тобі скажу про цей їхній Царгород? Досі його бачив лише з пристані Суда. Високі кам'яні ворота й стіни. Ну то й що? Київ чи Іскоростень захищені значно ліпше: глибокий рів і високий крутий вал, а на валу натрамбовані глиною городні — зруби з дубових вив'ялених колод. Од такої городні каміння з пороків одскакує, мов м'яч од стіни, Київ можна взяти тільки приступом або ж голодом.
Ну, а про сам Царгород я вже не кажу: куди там Києву! Глянеш у цей бік — хороми, хороми, хороми, глянеш у той бік — теж... Та все великі, та все на два або й три ряди.
Царя я так і не побачив. Царський логофст (це щось наче наш княжий огннщанин) повів усю челядь до довгої склепінчастої світлиці на обід, а мені згадалась київська гридниця. Покуштував це та те — можна їсти. Та чи варто було бити для того таку довгу путь?
А тоді нас удруге обдарували: по дві — по три векшиці на ніс, а ярлам по куні чи ногатій, наче жебракам. А тоді кажуть: дибайте.
Отак ми погостювали в царя. Я по тому мовлю отцеві Григорієві:
— Пощо, — кажу, — грецький цар такий скупий? Чи, може, він просто бідний?
А наш пресвітер і рече:
— Не такий він скупий та бідний, як, мабуть, пихатий та лихий. Цього разу я добре роздивився. — Потім отець Григорій сказав ще: — Княгиня просила в царя єпископів та митрополита. Хотіла охрестити всю Русь. А цар каже — дам тільки єпископа.
