Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
Зненацька, коли розпочали чергову фазу розплавлювання склянистого кріплення штольні, весь корпус ракети судорожно затремтів, і, перш ніж Інженер устиг повернути затискач, більш як стометровий циліндр із протяжним стогоном нахилився, корма описала дугу, за долю секунди пролетіла чотири метри; водночас ніс корабля вирвався зі схилу. Викинувши вгору купу піску й мергелю, керамітовий гігант застиг, притиснувши собою кабелі й металеві шланги; один із них тріснув, і з нього з виттям бризнув гейзер конденсованого повітря.
— Лежить! Лежить!!! — закричав Інженер, а коли отямився, то побачив поруч себе Лікаря. — Що? Що? — повторював він, мовби оглухнувши, й ніяк не міг зрозуміти, що той йому говорить.
— Здається, ми вертаємося… додому, — сказав Лікар.
Інженер мовчав.
— Він житиме, — додав Лікар.
— Хто? Про кого ти говориш? А… — Інженер раптом усе зрозумів і, ще раз поглянувши на ракету, переконався, що вона вже лежить, визволена з полону планети. — І що?.. Полетить з нами? — запитав він, рушивши до ракети.
Йому кортіло якомога швидше оглянути носову обшивку.
— Ні, — відповів Лікар.
Він пройшов кілька кроків за Інженером, а тоді, мовби передумавши, зупинився. Похолоднішало — фонтан рідкого газу все ще бив із розчавленої труби. На поверхні корпусу ракети з’явилися дрібні фігурки — одна з них зникла, через кілька хвилин вируючий стовп газу осів, якийсь час іще бризкала піна, від якої крижаніло повітря. Несподівано запала дивовижна тиша. Лікар роззирнувся, мовби здивувавшись, як він сюди потрапив, і повільно рушив уперед.
Ракета стояла вертикально — біла, біліша від осяяних сонцем хмар, серед яких, здавалося, вже плив її далекий загострений вершечок. Минуло три дні тяжкої праці. Все було вже повантажено. Великий параболічний пандус зі зварених уламків стіни, яка мала замкнути людей, тягнувся вздовж схилу пагорба. На висоті вісімдесятьох метрів над поверхнею планети у відкритому люці стояло четверо членів екіпажу. Вони дивилися вниз. Там, на буро-жовтій пласкій поверхні, виднілися дві дрібненькі постаті, одна трохи світліша від другої. Люди дивилися згори, як ті стоять непорушно за кілька десятків метрів від дюзових кілець, що плавно розширювалися, мов велетенські колони.
— Чому вони це йдуть геть? — нетерпляче запитав Фізик. — Ми не зможемо стартувати.
— Вони нікуди не підуть, — сказав Лікар.
— Тобто як? Він не хоче, щоб ми відлітали?
Лікар знав, що. це означає, але мовчав.
Сонце стояло високо. З заходу пливли купчасті хмари. З відкритого люка, наче з вікна стрільчастої вежі, що несподівано виросла посеред пустелі, виднілися південні гори, поголубілі, злиті з хмарами вершини, велика західна пустеля — на сотні кілометрів розкинулися смуги залитих сонцем дюн і фіолетове хутро лісів, які вкривали східні пагорби. Безмежний простір лежав під блакитним небом з маленьким, сліпучим сонцем у зеніті. Мереживним каркасом тяглося внизу кільце стіни — тінь ракети пересувалася по ньому, мов стрілка сонячного годинника титанів, і вже наближалася до двох маленьких постатей.
Раптом зі сходу докотився грім, протяжним свистом відгукнулося повітря, й негаснуче в промінні сонця полум’я блиснуло з чорного купола вибуху.
— Ого! Це щось нове, — сказав Інженер.
Новий удар грому. Виття невидимого снаряда стрімко наближалося, людей накрив конус пекельного свисту, здавалося, що зачепило ніс ракети — за кілька десятків метрів від неї грунт охнув і підстрибнув угору. Люди відчули, як вона захиталася.
— Екіпаж! — скомандував Координатор. — По місцях!
— Але ж вони!.. — гнівно вигукнув Хімік, іще раз глянувши вниз.
Люк загрюкнувся.
В рубці не було чути ревіння двигунів. На екранах заднього огляду по піску застрибали вогненні кущі. Дві світлі цятки все ще непорушно стояли біля підніжжя ракети.
— Застебнути ремені! — наказав Координатор. — Готові?
— Готові, — відгукнулися п’ятеро членів екіпажу.
— Дванадцять годин сім хвилин. На старт! Пуск!
— Вмикаю реактор, — сказав Інженер.
— Є критична, — доповів Фізик.
— Циркуляція нормальна, — сказав Хімік.
— Гравиметр на осі, — сказав Кібернетик.
Лікар, висячи в кріслі між увігнутою стелею й викладеною пінопластом підлогою, дивився на задній екран.
— Стоять? — запитав Координатор, і всі глянули на нього — це слово не стосувалося ритуалу старту.
— Стоять, — відповів Лікар.
Ракета, зачеплена хвилею близького вибуху, здригнулася.
— Старт! — голосно скомандував Координатор.
Інженер з мертвим обличчям увімкнув привод.
Нічого не було чути, крім дуже слабких далеких вибухів, немовби вони відбувалися в іншому світі, який не має з ними нічого спільного. Повільно наростав тихий, пронизливий свист — усе, здавалося, розчинялося в ньому, розпливалося, м’яко погойдуючись; люди провалювалися в обійми нездоланної сили.
— Стоїмо на вогні, — доповів Інженер.
Це означало, що ракета відірвалася від грунту й викидає рівно стільки вогненних газів, скільки треба, щоб урівноважити власну вагу.
— Нормальна синергічна, — сказав Координатор.
— Виходимо за нормальну, — доповів Кібернетик, і всі нейлонові троси затремтіли, як струни.
Лапи амортизаторів висунулися з поршнів і повільно поповзли назад.
— Кисень! — інстинктивно крикнув Лікар, немовби раптом проснувшись, і сам закусив еластичний мундштук.
Через дванадцять хвилин ракета вийшла за межі атмосфери. Не зменшуючи швидкості, вона по витках розмотуваної спіралі входила в зоряну чорноту. Сімсот сорок вогників індикаторів, контрольних ламп, приладових шкал безшумно пульсувало в рубці. Люди повідстібали ремені й покидали карабіни на підлогу. Вони підходили до розподільних пультів, трохи недовірливо клали на них долоні, перевіряли, чи не гріються десь трубопроводи, чи не чути сичання замикань, підозріливо втягували в ніздрі повітря, чи немає в ньому запаху горілого, заглядали в екрани, зчитували показання астродезичних калькуляторів — усе було таке, як мало бути; повітря чисте, температура нормальна, розподільний щит працював, мовбя ніколи й не обертався на купу уламків.
У навігаційній рубці над картами схилилися Інженер і Координатор.
Зоряні карти були більші, ніж стіл, на якому лежали; вони звисали на підлогу, не раз надривалися; давно вже мовилося про те, що в навігаційній потрібен більший стіл, бо всі топчуться по картах. Але стіл і досі був той самий.
— Бачив Едем? — запитав Інженер.
Координатор витріщив на нього очі:
— Тобто як?
— Зараз. Поглянь.
Координатор обернувся. На екрані, гасячи близькі зорі, палала величезна’опалова крапля.
— Прекрасна планета, — сказав Інженер. — Ми через те й звернули з курсу, що вона така прекрасна. Ми хотіли тільки пролетіти над нею.
— Так, — підхопив Координатор. — Хотіли тільки пролетіти…
— Винятковий блиск. Інші планети не такі прозоро-чисті. Наша Земля, приміром, просто голуба.
Вони все ще дивилися на екран.
— Залишилися там? — тихо спитав Координатор.
— Так. Він сам так захотів.
— Ти думаєш?
— Я певен. Він волів, щоб це зробили ми, а не вони… Це було все, що ми могли для нього зробити.
Якийсь час усі мовчали. Едем поступово даленів.
— Яка прекрасна планета, — сказав Координатор. — Але… знаєш… З теорії ймовірності випливає, що бувають іще прекрасніші.
