Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
Сірко перехрестився на червоно — синю блискавицю, що перекреслила Задніпров’я, і зайшов до корчми. Дерев’яні віконниці були щільно причинені, по кутках горіли олійні ліхтарі.
Мокій Сироватка сидів осторонь усіх за перекинутим догори дном барильцем, запивав чорне горе. Трагічну вість привезла голуба грецька шхуна під білими вітрилами. Греки вантажили на турецькому березі оливи, й там їм оповіли про звитяжного козака, якого прислав з українських степів у подарунок великому візиру кримський хан і який не захотів обміняти життя й кохання на вітчизну та віру. І Сірко, і Сироватка поховали Лавріна в мислях ще раніше — адже ж його не було серед убитих та полонених під Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завіяло, мусив вернутися на Січ або хоч подати про себе вість, а тоді Сироватка дознав про Лавріна правду, вернув його для себе й кошового з мертвих, уже отаман знайшов татарина, який погодився за гроші переправити за море листа, та в цей час на них упала чорна вість. Нова, справжня Лаврінова смерть чомусь була ще важчою, ніж та, перша, безвісна. Вона впала на них зненацька, велетенською горою, приголомшила й придушила. Кожен ніс тягар по — своєму. Сироватка подав у церкві на часточку, молився нишком, горе міцно приросло йому до серця, але він не хотів, щоб хто — небудь знав про те. Лишився у світі сам, не справдились йому надії на тиху старість біля Лавріна, на внуків, на ласку. Лаврін так і не дізнався, що має батька, а Сироватка жодної години не втішався відкрито сином. Кошовий теж замовив у церкві канон по Лаврінові, відстояли його всім Кущівським куренем, до котрого був приписаний Перехрест, наказав записати його в поминальні списки й відслужити молебень у церквах монастирів Межигірського, Самарського та Нехворощанського.
Догідливий корчмар, обіп’ятий по стану білим полотняним мішком, подав кошовому ослінчика, й той сів поруч Сироватки. Обоє не знали, як — то співчувати, не вміли гоїти словами рани й сиділи мовчки. Випили, без примовлянь, по чарці й посхиляли голови. Неоднакові їм бродили в головах думки, й горе насотувалось у серця по — різному. А довкола гримкотіло, дзвеніло, гоготіло — гуляло козацтво, що за ним не було чути й громовиці. Сироватчине й Сіркове горе було серед того шаленства як маленький сірий острівець серед весняної повені. Щоправда, й гулянка та була не стільки весела, скільки одчайна. Нетяги вже допивали краю, не завтра — позавтра брагарники витурять їх з шинків утришия. А допоки в шинку верховодив козак Ластівка. Плечі в нього — як жорнові камені, кулаки — як молоти, ще й мовби литі з бронзи, — весну й літо до походу м’яв шкури в зимівнику на Самарі. В чересі у Ластівки ще брязкотіли таляри, те чув маленький карячкуватий циган, липнув до козака, обіцяв по трьох картах вгадати, куди тому стелиться дорога, але той одмахувався од нього, як од набридливої мухи, бо знав свою дорогу й так:
— До зрізів зі шкурами, цигане, йди ти під три чорти!
Хтось із козаків поривався почаркувати з Сірком, але кошовий махнув рукою, і козак сів. Запорожці не мали звичаю набиватися будь — кому в дружбу своїми персонами, навіть кошовому, та й вміли шанувати горе.
Вже ніхто не заважав їм із Сироваткою ділити навпіл мовчанку. Важчий і крутіший її шмат припадав Сироватці, менший, хоч теж не малий, — Сіркові. Але, либонь, Мокій не хотів і тієї дільби. Може, що всією мізерією завжди володів сам, що за все життя ніхто з ним нічим не поділився, то й він не волів нічого ділити, навіть горе. Воно його, тільки його. Мине час, і Січ забуде молодого джуру. А йому в серці рана — довіку. І нема на що сподіватися. Лишилися невиказані слова, важкі, як свинець, і думки, думки. А попереду — сіра старість у якомусь монастирі, може, й не зовсім старцівська, бо має трохи грошей, закопаних над Скарбною. Призначалися вони на половії воли та на рублену хату, на намисто для навістки та медяники для онуків. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяників.
Хіба може він розказати все це кошовому?
Тихо, хоч і на самих басах, жебоніла десь у кутку кобза. Кобзарі — люди проникливі, тонкі, ще й безжальні. Все вони знають, про все здогадуються, лізуть у душу, коли їх і не просять.
Удавали, що нічого не чують.
Вони навіть не наблизилися по — справжньому розмовою до того, що Лаврін був Сироватчиним сином. Сироватці чомусь здавалося: кошовий не запитує про це, бо не хоче мислити Лавріна його сином. У тому почував якусь образу для себе. Саме образу, а не ревнощі, — їх забрала смерть разом з Лавріном.
Либонь, він і справді був близько до розгаду. Сірко, звичайно, не осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синові, й співчував йому, проте він переживав Лаврінову смерть інакше. З Лавріновою смертю в ньому мовби вмерла якась найясніша частка душі, невиразні надії, помисли. Все те потвердила сама смерть — звитяжна, більша за Лаврінове життя, бо було воно коротке, не звершене надіями. Але ж ті надії могли б звершитися! І не круторогими половими, не світлицею на три сволоки (він уповні вгадував Сироватчині мрії), а чимось значно більшим, ваговитішим, що хотів передати з власних рук. А вони, ці надії, ось так, одна по одній, лягають під косу. Скільки їх уже впало? Чи не найстрашніше в їхньому житті й борні те, що гинуть нерозквітлі надії? Не встигають вирости, вибуяти.
Сіркові на мить стало ніби соромно такої холодності своєї думки, такого житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лавріна не серцем, а надіями? Але, подумав по хвилі, й то незле, бо що в нього лишилося, окрім надій? Просто так уже йому ведеться, що в хвилю мислить тільки серцем, а по хвилі виважує все на терезах думки. То вже звичка, вироблена довголітньою відповідальністю перед товариством. У найбільшій ярості йому світилося: не тільки не втратити честі, а й не стоптати вигод і потреб товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.
Але ж любив він Лавріна й просто так, гарячою любов’ю. Ота чубата голова, ота непогамована жага світлого й гарного в очах, ота звичка стріпувати чубом і по — хлопчачому сурмонити брови… Отой щирий сміх і дитячий захват в очах… Як же гарно він сміявся. Як гарно бігав по лузі… А за ним бігав гнідий звіздочолий лошак, намагаючись вхопити його зубами за кунтуш. Лоша Лаврін випоїв з корця. Кобилу Пишну загризли вовки. Це була громадська кобила, якою підвозили од крам — базару до пристані припаси. Вона і ще двоє коней завжди паслися на лузі, одразу за передмістям. Пишна боронила лоша до останку, вовки загризли її, а воно забігло в очерети. Було зовсім мале, Лаврін усовував йому в рота пальці, й воно цмулило з корця молоко. Ходило за Лавріном, як курча за квочкою. Задибувало в їхній із джурою прикомірок або ставало навпроти дверей січової канцелярії й чекало, поки звідти вийде Лаврін. Й іржало дзвінко, тривожно. Сірко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести лоша на конюшню. Лаврін одводив, а воно прибігало знову.
Зате як же гарно вони гасали удвох по лузі! Лоша задирало хвостика й мчало, виполохуючи з трави чайок і жайворонків, і весело іржало на весь Великий Луг. А може, й на всю Україну. Воно хапало зубами Лавріна за кунтуш, а тоді втікало, високо вгору підкидаючи копитця. А Лаврін намагався вхопити його за шию й повалити в траву. А то бувало ховався в кущі. Лоша спантеличено зупинялося, піднімало вгору маленьку мордочку й сурмило вже по—іншому — тонко та жалібно. Усе воно, тоненьке й ніжне, тремтіло атласною шкірою. Хіба можна таке поховати?!
