Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Мариню, — запитую і дивлюсь їй просто у вічі, щоб вона могла зрозуміти і те, чого я не скажу, — скажи мені, але так, по щирості, чи… то довго болить?
Мариня силкується дивитися бадьоро. Ах, у дитинстві завжди з таким виразом подавала мені гіркі ліки. Добре, шляхетне серце.
— То тільки зразу так, що, здається, скочив би чоловік з моста у воду… А потім уже не болить.
— Не вірю тобі, Мариню…
Бачу, як Марині темні щоки наливаються вишневим кольором.
— Я тобі правду говорю, Славуню, пізніше таки неправду не болить уже, але біда в тім… так воно вже є… що і того не любиш, і другого полюбити не можна. Роки іноді минають, трапляються тобі і кращі, і ліпші люди, а серце мов замерло. Таке зі мною було, і так воно вже лишилось…
— Але Василюшка хотів женитись на тобі, а ти його не хотіла. Чи тому, що розпиячився?
— Ні, не тому. Любов не розбирає… пияк чи злодій, але мала я таку уразу до нього, такий гіркенький жаль, що він… дурний, змарнував мій і свій вік, що не могла вже пізніше дивитись на нього. Як не було зразу, хай уже не буде й до останку!
— Мариню! — Є щось незвичайне і в інтонації мого голосу, коли Мариня так поривисто повертає голову в мій бік. — Мариню, якби так сталося, що мусила б я на деякий час покинути наш дім, то ти не лишай мами! Обіцяєш мені?
Марині очі рожевіють злегка.
— Я їмосці ніколи не покину, Славуню, — затинається моя приятелька, — та вони то як би дзеркало моєї молодості. Таж я ще шістнадцять не мала, коли вступила була в цей дім. А до того… — уриває і вже не докінчує своєї думки.
Вчора ходила з Севером оглядати його мешкання. Має трохи заощаджених грошей (вже тепер не потребує відсилати їх радникові Задорожному) і хоче купити дещо для свого кабінету. Я фантазую, проектую, розставляю предмети, яких ще немає.
Стоїмо біля вікна, що виходить у сад. Дерева ще не зовсім розцвіли, але напучнявіли вже. Турбуюся: чи не буде в цій кімнаті темно, як дерева вкриються листом? Север тулиться до мене і обіймає міцно за плече.
«Кінець», — думаю і тепер почуваю, як дуже кохала і кохаю його.
Але чи не повинна я підтримати його? Спадає мені на думку, що в житті найважливіше не здобути, а здобувати. А я так багато хотіла для нього і для себе. І тепер оте прагнення лишилося єдиним реальним у нашій історії.
Згадую слова Марині і кажу до Севера:
— Мені здається, що я, на своє горе, тебе ніколи не забуду. Носитиму тебе у своїй пам'яті, навіть коли ти забудеш…
— Я ніколи не забуду тебе, Славо.
Стає сумно. Чи свідомий бодай, що каже неправду?
Прийде Емілія в ці кімнати. Ніколи не бачила я її фото. Не було цікаво. Тепер хочу поглянути. Север витягає з якоїсь лікарської книжки її фото.
— Вона тут не зовсім добре виглядає…
Нічого більше, але мені й цього досить. Це почуття солідарності з тією, наївний страх, аби вона не справила поганого враження на мене, означає, що він, власне, вже туди належить! Одразу покинула мене всяка цікавість. Проте одним оком глянула на фото. Емілія майже така, якою я собі уявляла. Горда, холодна, якась старомодна краса. Север сховав свій скарб у шухляду письмового столу. Мене пройняв холод. Чи від того, що я собі зовсім інакше уявляла нашу розлуку?
Цілі зграї слів, які тримала досі, ніби в клітці, мали тепер випурхнути і обсісти його. Щось кінчалось, і щось нове народжувалось.
Я кохаю його. Незалежно від того, що він такий безпорадний, такий мало чоловічий, — кохаю.
Колись мені здавалось, що якби прийшло до того, щоб ми мусили розлучитись, то я дам йому свою кров, а візьму собі його, аби не пускати його від себе у світ таким слабовільним.
А тепер здається щось зовсім інше, ніж я уявляла. Навіть біль мій проявляється не так, як я думала. Север дивиться стомлено на мене. Він так само позбавлений всякої надії, як і я.
— Тепер поїду я на студії…
— Тепер?
Бачу, що Север не може освоїтись з думкою, що мене тут не буде.
— Так, запишусь на останній триместр. Хочу попробувати своїх сил, щоб колись, як дійду до чогось, могла я з гордістю сказати: всім, що маю, завдячую тільки собі.
Натяк занадто виразний. Север з докором дивиться на мене.
— Ти так говориш, ніби я вже нічого не значу у твоєму житті.
Стаю недобра.
— Це правда, ти тільки теоретичне значення маєш ще для мене. Мені треба… — як ще тобі сказати? — інший клімат. Я інакше розумію життя і його вимоги. Чи ти не бачиш, які ми страшенно різні?
— А чи ти не бачиш, Славо, що я тільки з тобою досяг би чого-небудь у житті?
— Ви вже досягли, пане докторе. Маєте диплом і наречену.
Север одвертається обличчям до хати. Плечі опадають йому, як у старця. Кохані, безпомічні руки. Як хотілось би мені вас, власне, такими, як ви тепер, закинути на свої плечі і підтримати трохи, щоб ви знову могли наснажитись. Але ми не сміємо по-доброму розійтись. Я цього не хочу, це, власне, те, чого я боюсь. Мій біль, моє кохання має бути виключно моєю справою.
— Може, підемо завтра до кіно? — запитую якимось чужим, вульгарним голосом.
— До кіно?
— Зафондуйте мені кіно, потім підемо до цукерні, потім відпровадите мене до хати і постоїте зі мною під дверима моєї кімнати, а ще потім я заплачу за вами і вам буде сумно від того, що ви мені життя понівечили, — вибухаю сміхом і сама собі дивуюсь, яким природним виходить мій голос.
— Ні, — каже Север, збентежений моєю неприродною поведінкою, — це неможливе, щоб ти мала покинути мене, щоб я мав тебе в такий спосіб втратити.
Він стоїть мов заморожений. Чую, що в тій хвилині, яка лине над нашими головами, вирішується його й моя доля.
— Завтра, — каже згодом Север дуже серйозно, — завтра ополудні, як повернуся зі шпиталю, прийду до тебе і заберу тебе з собою на одну скелю, де ми ще ніколи не були. Там ти щось дізнаєшся.
Догадуюсь, що він рішився на остаточний крок: сказати правду Задорожному.
— Романтичне самогубство? — вдаю наївненьку.
— Ні, але ти знатимеш, як я тебе люблю. Завтра повинна вирішитись наша справа.
Але я не чекаю тієї хвилини у завтрашнім дні. Пакую щіточку до зубів, нічну сорочку, ще одну сукеночку і о пів на другу від'їжджаю в напрямі Львова. Маю на квиток і ще десять злотих, крім того. Вважаю, що цього, як на початок, досить. Вночі… вийду ще під двері Северової кімнати. Постою під ними, як жебрак, і може, заплачу тоді.
Я ж люблю його!
Але я не маю відваги довіритись йому на таку довгу дорогу, якою повинне бути життя.
Він не з тих, з якими можна б втрачати і наново здобувати.
Він не з будівничих, навіть не з віруючих.
Мамі напишу записку. Йому — й того ні. Мушу тікати від нього, бо надто грузну в ньому.
Ми вже попрощались були, коли я тихенько покликала його до себе:
— Север!
Вернувся, став проти мене. Я нахилилась до його грудей.
— Дай ще понюхати тебе, коханий. Ніщо мені так не нагадує людей, як їхній запах…
Усміхнувся в темряві і погладив мене рукою по обличчі.
— До завтра.
— До завтра.
Перша випурхнула з дому Слава. Буквально випурхнула, мов пташина. Звечора сиділи всі за вечерею. Слава навіть жартувала, хоч уже тоді її сміх здавався Олені якимось підозрілим. Було в ньому забагато звуку, а мало щирості. Так сміються діти, щоб перебороти плач.
Вранці, досить пізно, наробила Мариня галасу, що Славуні нема в хаті. Може, вибралась кудись на прогулянку до схід сонця? Слава завжди така невгамовна щодо прогулянок. Але як так? Без шматка хліба? До того її спортивні черевики стояли в передпокої в такому стані, як їх передучора залишила, обліплені жовтою глиною і вистелені газетою всередині.
Мариня з Оленою ходили по подвір'ю та садку і кликали Славу за старою звичкою, як це робили колись, коли ще діти губились між кущами порічок, ніби каченята. І тоді щойно здогадалась Олена, як звичайно, на хвилину запізно, що зникнення Слави з дому стоїть у зв'язку з доктором Мажариним. Чула від Марині, але не надавала значення тим слухам, буцімто Мажарина утримував під час лікарських студій якийсь судовий радник, з дочкою якого повинен би пізніш оженитись Север.
