Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Невже просто для того, щоб розгнівати Галбаторікса?
Вона важко зітхнула й сильніше притислася до грудей Мертага. Потім якось розгублено шморгнула носом і глянула йому прямо в очі:
— Я не могла просто так лежати, дозволивши йому робити те, що заманеться. Я повинна була дати відсіч, показати йому, що він не зламав мене. Я хотіла зробити йому боляче...
— Отже, щоб розлютити!
— Почасти так. Ну то й що?
Насуада чекала, що Вершник засудить її дії, скаже, що це не по-людськи, натомість він лиш пильно глянув на неї й ледь-ледь усміхнувся:
— Нічого, правильно зробила. Тепер уже посміхнулася Насуада:
— Крім того, у мене був нехай маленький шанс утекти.
— Ясна річ,— відповів на те Мертаг.— І тоді дракони почали б їсти траву...
— Нехай і так, але я повинна була спробувати.
— Розумію. Якби я міг, я б зробив так само, коли Близнюки вперше привели мене сюди.
— А тепер?
— Тепер? Тепер не знаю. Та навіть якщо б і міг, то навіщо?
На це у Насуади не було відповіді.
— Мертагу,— сказала вона, трохи помовчавши,— якщо це й справді неможливо, тоді пообіцяй мені врятувати себе... якось інакше. Я б не стала просити, бо не хочу чіпляти на тебе цей тягар... Але твоя допомога просто необхідна, бо я не зумію зробити це сама.
Вершник слухав мовчки. Його губи стали як наче тонші, але він дав їй договорити до кінця.
— Що б там не трапилось, я не повинна стати іграшкою Галбаторікса й чинити так, як він наказує. Я зроблю все... все, що завгодно, аби тільки уникнути цієї долі. Ти розумієш мене?
Він ствердно кивнув.
— Ти даєш мені слово?
Мертаг опустив очі й стис кулаки.
— Так,— сказав він, важко дихаючи.
Потім він став чомусь мовчазний. Насуаді ледь-ледь вдалося розговорити його, і вони провели час, розмовляючи про всілякі дрібниці. Наприклад, Мертаг розповів їй про зміни, які він зробив у сідлі Торнака. Він посправжньому пишався ними, бо тепер сідлати й розпрягати дракона можна було значно швидше, та й орудувати мечем стало куди зручніше. А Насуада розповіла Вершникові про ринкові вулиці Аберона, столиці Сурди. Як вона, коли була ще малою, часто тікала від няні, щоб прогулятися ними. У неї був там один добрий знайомий — купець-кочівник. Його повне ім’я звучало довго й пишно: Хадаманарано Дачу Таганов,— але він наполіг, щоб вона називала його просто Таганов. Цей купець продавав ножі та кинджали і завжди з любов’ю показував їй свій товар, хоч дівчина ніколи нічого й не купувала.
І що довше вони розмовляли, то все більше їхня розмова ставала легкою й приємною. Навіть тут, попри всі ці жахливі обставини, Насуада з подивом з’ясувала, що їй дуже подобалося говорити з ним. Мертаг був розумний і добре освічений, а ще — неабиякий дотепник. Та й Вершник, здається, насолоджувався розмовою так само, як і вона. Але час швидко збігав. Пора було прощатися, якщо вони не хотіли, щоб їх застукали. Тоді Насуада повернулася до каменюки, лягла й дозволила йому прив’язати її ще раз. А коли він уже зібрався йти, вона сказала:
— Мертагу!
Вершник зупинивсь і глянув на неї.
Вона злегка хитнула головою, а потім зібралася з духом і спитала:
— Чому?
Вона знала, що він зрозумів усе. Чому вона? Чому він хоче врятувати її? Зрештою, Насуада знала відповідь, та хотіла почути її від нього.
Мертаг довго дивився на неї.
— Ти знаєш, чому,— нарешті, сказав він низьким голосом.
СЕРЕД РУЇН
Густі сірі хмари розступилися. Тепер, сидячи на спині Сапфіри, Ерагон міг добре роздивитись острів Вройнгард.
Перед ним розляглася величезна чашоподібна долина, оточена стрімчастими горами, чиї вершини виступали аж за хмари. їх було видно далеко-далеко. Дрімучий ліс із ялини, сосни та смереки вкривав схили гір так само густо, як і передгір’я внизу. Дерева нагадували полчища розгніваних та дратівливих солдатів, які марширували від вершин униз. Вони були високі й похмурі. Навіть здалеку Ерагон міг бачити бороди моху й лишайнику, що звисали з їхнього важкого гілля. Клапті білого туману зачепились за схили гір, а в кількох місцях по долині від неба до землі струменіли потоки дощу.
Високо над дном долини Ерагон міг бачити серед дерев багато кам’яних споруд: зруйновані, зарослі зелом входи до печер, шкаралущі згорілих веж, величні зали з обваленими дахами... Біля них тулились і якісь менші будівлі, що виглядали так, ніби в них і досі хтось жив.
Добрий десяток річок стікав із гір. Ці ріки звивались по вкритій зеленню землі і впадали у велике тихе озеро, розташоване посередині долини. Довкола озера стояли залишки міста Вершників — Дору Ареба. Будинки тут були величезні — неосяжні порожні зали, чимало з яких могли легко вмістити весь Карвахол. їхні двері були ніби вихід у безмежний простір, вікна — такі високі й широкі, що нагадували замкові ворота, а стіни — мов прямовисні скелі.
Густі килими плюща вкривали кам’яні брили, а там, де плюща не було, все поросло мохом. Саме тому будинки зливалися з навколишнім ландшафтом і виглядали так, ніби росли із землі самі по собі. Камені, на яких не було рослинності, здебільшого мали колір блідої вохри. Час від часу між ними зринали і вкраплення червоного, бурого та темно-синього.
Як і всі зведені ельфами споруди, ці будівлі були елегантні, обтічні й куди більш витончені, ніж будівлі гномів або людей. І в той же час вони справляли враження міцності й сили, чого бракувало будинкам на деревах Елесмери. Деякі з них, як запримітив Ерагон, були схожі на будинки Паланкарської долини. Воно й не дивно, адже найдавніші Вершники прийшли сюди саме з тієї частини Алагезії. Як наслідок, виник і розвинувся унікальний архітектурний стиль: не зовсім ельфійський і не зовсім людський.
Майже всі будинки були пошкоджені, а деякі зруйновані ледь не цілком. Здавалось, що всі руйнування йдуть від однієї точки, розташованої на південній околиці міста, де утворився широкий кратер футів тридцять углибину. Невеликий березовий гай виріс у цьому серці скорботи, і сріблясте листя дерев тепер тремтіло під подихом вітру.
Відкриті частини міста заросли бур’янами й чагарниками, а кожну цеглину міської бруківки облягала густа трава. Там, де стіни будинків захистили від смертоносного вибуху сади Вершників, іще й досі буяли барвисті квітники, чиї прекрасні композиції, поза сумнівом, були створені якимось давно забутим заклинанням.
Уся ця округла долина була велична й водночас похмура.
«Ерагоне,— сказав Глаедр,— поглянь на руїни нашої гордості й слави,— а трохи помовчавши, додав: — Тобі треба вивчити ще одне закляття. Його вимовляють так»,— дракон проказав кілька слів прадавньою мовою.
Це було якесь незвичайне закляття. Принаймні його слова були туманні й складні. Ерагон не зміг зрозуміти, задля чого воно потрібне. Тоді він спитав про це в Глаедра.
«У повітрі, яким ти дихаєш,— відповів старий дракон,— у землі, по якій ходиш, у їжі, яку ти можеш спожити, у воді, яку можеш випити, є невидима отрута. Це закляття захистить нас від неї».
«Що?.. Яка отрута?» — спитала Сапфіра. її думки були зараз такі ж повільні, як і змахи крил.
В уяві Глаедра Ерагон побачив кратер на окраїні міста.
«Під час битви з клятвопорушниками,— пояснив дракон,— один із наших, ельф на ім’я Сувієль, убив сам себе магією. Навмисно чи випадково — цього ми вже ніколи не дізнаємось. Але саме він створив те, що ти бачиш, і знищив те, чого не можеш бачити, бо спричинений ним вибух зробив цю землю непридатною для життя. У тих, хто тут залишився, невдовзі починала гнити шкіра, у них випадало волосся, після чого багато хто помер».
Ерагон занепокоївся. Він проказав простеньке закляття, яке не потребувало багато енергії, а потім спитав:
«Невже одна істота, ельф чи хтось інший, може спричинити такі руйнування? Навіть якби дракон Сувієля допомагав йому... Не думаю, що це можливо. Хіба що той дракон був такий, як гора».
«Ні,— відповів Глаедр.— Дракон не допомагав. Його дракон був тоді мертвий. Сувієль вчинив це руйнування сам».
