Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Всі сі грамоти датовані 11 с. с. липня. Того дня цар приймав черців на прощальній авдієнції; дяк Лопухин проголосив їм резолюцію що до відібраних маєтностей виложену в грамоті до гетьмана. Потім так само відправлено Махаринського з товаришами; він мав відвезти сю грамоту до гетьмана що я тільки що переказав, а також царські проклямації до української людности, що зіставалася поза межами козацької території 11). Одна була адресована до шляхти, міщан і всього поспольства Браславщини, друга така сама-людности волинській, третя подільській, четверта “подгорЂской” (не ясно, що хотіли означати тим терміном). Прокламації для Галичини східньої і західньої були адресовані на ймення місцевих владик: Арсенія Желиборського і Антонія Винницького. Цар повідомляв їx про війну розпочату ним з польським королем за “многія грубости и неправды”: сам цар рушив з своїми підручними царевичами, на инші землі ідуть його воєводи і гетьман запорозький. Цар закликає владику з усім духовенством, щоб він “задля православної віри пошукав нашої государської милости”-намовляв місцеву православну людність, шляхту, міщан і уїздних людей, щоб вони теж піддавалися під царську руку, присилали до царських воєвід своїх представників і помагали царському війську промишляти над неприятелем. Цар за те потвердить за шляхтою і духовенством маєтности, і ще додасть, а міщан і уїздних людей “взище своїм жалуваннєм”, дасть “у всяких податях многую льготу” і т. д. Сі грамоти Махаринський мав розіслати на адреси 11).
При всій здержливости царського уряду супроти єрархії признаннє ним церковного імунітету було цінним дарунком в тодішніх обставинах. Його вартість митрополит випробував в згаданім інціденті з Криницьким. Коли київські воєводи арештували в листопаді Криницького і його товариша і стали допитуватися, з чим їх митрополит посилав до Польщі, митрополит вигорожуючи арештованих зажадав, щоб їx відпустили до їх монастирів, згідно з признаними церковними вільностями, і грозився скаржитись на воєводу гетьманові “на его неволю и утЂсненье”; київський полковник дуже енергійно підтримував його домагання. “Митрополит і полковник говорили з великим шумом: Ц. в-во показав нам свою ласку-щоб ніяких вільностей не відбирано, а тепер починають чинити духовенству тісноту, якої ніколи не бувало! Старців треба пустити до монастирів. Митрополит і архимандрит беруть їх на поруки, що від них нічого лихого не буде”. Ситуація вийшла така серйозна, що воєводи мусіли випустити арештованих-аби в тутешніх людях не було “какова дурнаго сумнЂнья”, Щоб не взяли того собі за “большую неволю и утЂсненье” 13).
Бачимо, що царські грамоти все таки скріпили позицію єрархії і дали їй відвагу йти за свої права навіть на бій з московською адміністрацією.
Примітки
1) Повний склад делєґації був такий: представник митрополита Ґізель, з ним старець Софійського монастиря, диякон і 9 служок. Від Печерського монастиря два старці і 5 служок. Від Брацького монастиря старець і служка. Від Михайлівського монастиря старець Гавриїл. Від Видубецького монастиря сам ігумен Климент Старушич з 2 старцями і 4 служками. З сотником Махаринським його син і два товариші-значні козаки, два чигринські козаки прості і 6 хлопців.
2) Ейнгорн, підчеркуючи се, толкував, що гетьман підтримував митрополита, як представника шляхетської верстви-с. 71 і 73.
3) Акты Х с. 705-8.
4) Соловйов просто через недогляд, очевидно, написав в своїй історії, що Ґізель подав петицію митрополита цареві в Москві (с. 1642). Карпов і Макарій, тримаючися актів, представляли справу так, що делєґати приїхали просто до царської кватири; але Ейнгорн против їx поглядів старався довести, що делєґати наперед були в Москві. Найбільш серйозний довід, висунений ним (с. 75-6) такий: в своїх звідомленнях цареві київські воєводи доносили, що вони дали пропуск делєґатам духовенства “къ Моск—, з обовязком явитися в посольськім приказі (Акты Х с. 690). Але се приказний шаблон, і не можна на підставі сього твердити, що делєґати так таки й поїхали до Москви; в Путивлі вони могли дістати инший маршрут.
5) Акты X. с. 751-4, “список”.
6) Акты Х с. 745-6.
7) Тамже с. 753-4.
8) Акты X с. 761-4.
9) Тамже с. 763-4.
10) Акты X с. 759-762.
11) Акты X с. 753-6 і 770.
12) Білгород. ст. 382 л. 357-381, справа урвана. Про неї писав Харлампович, Малор. вліяніе с. 158-9.
“ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА”, ЇЇ ПРАВНОДЕРЖАВНІ КВАЛІФІКУВАННЯ, ОЦІНКА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УМОВИ В НОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ.
Відправу духовенства можна рахувати завершеннєм переговорів про взаємовідносини України з московським царем і його урядом, розпочаті в Переяславі гетьманською пропозицією, щоб царські посли царським іменем прирікли війську і всякого чину українським людям захованнє і примноженнє їx прав і свобід. Слово було дане, під се слово зложили присягу гетьман з старшиною, і на їх заруку присягало військо, шляхта, духовенство і міщане. Гетьман тому вважав своїм обовязком здобути від царя всім їм потвердженнє їx прав і свобід, так як се обіцяв йому цар. Се й зроблене було протягом півроку і разом з устною умовою в Переяславі утворило те, що тепер зветься “Переяславською умовою”.
Але цар давав сі свої потвердження не загально, а з певним розбором, вносячи ріжні застереження і обмеження в інтересах безпосередніх компетенцій свого уряду, і тим викликав ріжні незадоволення. На погляд гетьмана і старшини, що єдино обовязковим для себе вважали переяславське порозуміннє, уряд в своїх московських резолюціях відійшов від букви сього порозуміння, поробивши від себе ріжні додатки, ріжні “новини”, і се було причиною, що московські статті і грамоти українською стороною не були прийняті. З пізнішого бачимо, що гетьман сих московських статей не об'явив війську, так як не об'явив свого часу зборівського договору- тому що одно і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їx для себе обовязковими. Так як зборівські пакти як акт обовязковий, норма і дезідерат, виринули на верх тільки згодом, після того як становище української сторони попсувалося проти зборівської ситуації ще гірше,-подібне сталось і з московськими статтями; тільки що замість автентичних статей московські дяки підсунули український стороні їx довільну перерібку -фальсіфікат.
В науковій літературі, як я вище зазначив, дискутувалось головно, під яку катеґорію державного права підходять ті відносини, які уставились умовою 1654 року. Я дав перегляд сеї діскусії в своїй праці про Переяславську умову 2), але дещо вважаю потрібним повторити тут для орієнтації читача.
Величезна більшість дослідників констатувала, що піддаючись під зверхність московського царя Україна далі заховувала державні права і атрібути, тому в державно-правній оцінці сього акту вагалася між такими формами державних сполучень, як унія персональна або реальна, конфедерація, і васальство-протекторат. Лише дехто, вважаючи на централістичні тенденції Москви і внесені нею застереження, що в дальшім процесі звели на ніщо державне право України, кваліфікували її об'єднаннє з Москвою як інкорпорацію, хоча й неповну, або прилученнє з захованнєм автономних прав (Нольде, Розенфельд).
Дійсно, і після переходу під московську зверхність, територія України мислиться як територія козацького війська-“Черкаські городи”, відділені митними і політичними кордонами від Московського царства 3). Її людність стоїть під протекторатом війська-мислиться навіть в поняттю війська, як ми бачили. Митрополит зве гетьмана “начальником і повелителем нашої землі” (с. 857). Найвища соціяльна верства її, шляхта, се та що “в Запорізькім війську служить” (с. 804). Всенародній характер гетьманської влади і її право примусу над всею людністю України підчеркує московська формула інвеститури гетьмана (с. 742). Устрій України основується на своїм власнім праві, забезпеченім договором з Москвою-в актах сполучення воно означається терміном “прав і вольностей які бували при в. кн. руських і королях польських”; царський уряд може їх тільки примножати, а не скорочувати, і поскільки життє України нормується сим правом, воно не терпить мішань з боку царської влади. Особливо підчеркується автономність українського суду-сеї найбільш яскравої в старім світогляді функції правління. Різко підчеркнене також, що відносини клясові-розподіл людности між суспільними верствами, являється функцією українського правління, очевидне гетьманського (ст. 17 гетьманських статей). Свого гетьмана вибирає військо без усякої участи московського уряду і тільки сповіщає про довершений вже вибір. Військовими силами гетьман роспоряджається вповні незалежно, і тут московський уряд навіть не пробував заявити які небудь претензії. Московського воєводу гетьман допускав тільки в Київі, як маніфестацію московської воєнної підтримки, такби сказати-мілітарної спільности України і Москви, тому не хотів мати воєводів більше ніде. Московський уряд пробував провести в статтях принаймні ще одного воєводу-в Чернигові 4), але очевидно відчув всю серйозність опозиції і не рішився включити сього в останній текст. Так само рішучо-неґативно поставився гетьман і старшина до бажання царського уряду обмежити право закордонних зносин гетьмана-заборонити йому зносини з Польщею й Туреччиною і т. и. Московський уряд признавши за гетьманом право закордонних зносин принціпіяльно вніс між Статті свої обмеження, але ні козацькі посли ні гетьман сих обмежень не прийняли, і гетьманський уряд признавав далі за собою в сім право необмежене.
