Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
— Проходь, проходь! — линули голоси. — Дорогу! Дорогу! Задні впиралися в спини передніх. Брат весь час вів за вуздечку поні. Підхоплений цим непереможним потоком, він крок за кроком просувався вперед.
В Еджвері вже панував безлад. Чок-Фарм був у паніці, але тут творилося щось несосвітенне — усе населення висипало на дорогу. Важко навіть уявити собі той натовп. Це було щось безлике. Воно з’являлося з-за рогу і зникало далі на шляху. Обабіч дороги йшли піші втікачі, яким раз у раз загрожували колеса екіпажів; вони спотикалися, штовхали одне одного, падали в рівчак.
Підводи й екіпажі тяглися впритул одне за одним. Більш спритні й нетерплячі їздці при кожній нагоді вихоплювалися вперед, змушуючи пішоходів тиснутися до самих тинів та воріт понад дорогою.
— Швидше! — чути було вигуки. — Швидше! Вони йдуть! На одному возі стояв сліпий чоловік в уніформі Армії порятунку і, розмахуючи рукою із скоцюрбленими пальцями, щосили гукав: “Вічність! Вічність!”. Він так горланив, аж захрип, і мій брат чув той голос ще довго після того, як постать та зникла у хмарах куряви. Деякі їздці очманіло шмагали своїх коней і сварилися з іншими візниками; хто сидів нерухомо, втупившись просто себе спустошеними очима, хто від спраги смоктав собі пальці або лежав, у розпачі простягшись на дні воза. Кінські очі налилися кров’ю, на вудилах висіли клапті піни.
Були тут всілякі кеби, шарабани, коляски, фургони, вози, була поштова карета, візок для сміття з написом: “Ризниця св. Панкратія”, довгий віз (ним звичайно возять ліс, а зараз у нього набилося повно біженців), підвода броваря, двоє передніх коліс якої були забризкані свіжою кров’ю…
— Дорогу! — не вгавали голоси. — Дорогу!
— Віч-ність! Віч-ність! — відлунювалося десь іздалеку на шляху.
Були тут жінки, стомлені й зажурені, гарно одягнені, з дітками, які, спотикаючись і пхикаючи, насилу перебирали ноженятами; їхня святкова одежа — зім’ята й запорошена, личка — змучені й заплакані. Опліч багатьох жінок ішли їхні чоловіки; одні, допомагаючи їм, інші — люто кленучи усе на світі. Тут же, ліктями прокладаючи собі дорогу, плентався й якийсь волоцюга в чорному полинялому лахмітті; очі його були витріщені від жаху, а сам він брутально лаявся. Тут же пробивали собі дорогу кремезні дужі робітники, а за ними, силкуючись і собі не відстати, пхалися якісь нещасні, миршаві люди, — судячи з одежі, клерки або прикажчики; брат ще помітив пораненого солдата, носія в залізничній формі і якесь жалюгідне створіння в пальті, накинутім на нічну сорочку.
Та хоч яка строката була ця юрба, всі мали щось спільне: переляк і страждання на обличчях та невимовний жах за плечима. Де тільки ставалась яка затримка чи виникала сварка за місце на возі — увесь цей потік одразу ж починав рухатися ще з більшою швидкістю. Навіть люди, які були уже так стомлені й вимучені, аж коліна у них підгиналися, — навіть і вони раптом оживали на часинку й завзято напирали вперед. Спека й курява добре вже далися взнаки: у людей поопікалася шкіра, почорніли й потріскалися губи. Всі страждали від спраги, втоми, довгої ходи. І в цьому гомоні чути було суперечки, докори, стогін із розпачу й муки. Голоси здебільшого кволі, захриплі. І над усім котилося, як приспів:
— Дорогу! Дорогу! Марсіяни ідуть!
Були й такі, що зупинялися й виходили з цього потоку. Путівець, що навскіс наближався до шосе, здавалося, вів із Лондона. Проте дехто звертав сюди: насилу виборсавшись із головної течії, слабіші зупинялись тут хвилину-другу перепочити, а тоді майже всі знову кидались у потік. Трохи далі на путівці лежав якийсь чоловік з підкоченою штаниною, нога його була обмотана закривавленою ганчіркою. Над ним схилилося дві постаті. Щасливець — він ще мав друзів.
Маленький дідок із сивими, по-військовому підстриженими вусиками, в брудному чорному сюртуці, вибрався, шкутильгаючи, із людського натовпу, сів на землю, стягнув черевик — шкарпетка була в крові, - витрусив жорству, взувся й пошкандибав далі. Дівча років восьми-дев’яти, зовсім самітне, впало під живоплотом недалеко від мого брата й заплакало:
— Я не можу йти далі! Не можу!
Брат, що наче очманів від усієї цієї метушні, нараз стрепенувся, ласкаво озвався до дівчини і, взявши її на руки, відніс до міс Елфінстон. Ледве брат торкнувся дитини, вона аж принишкла від страху.
— Елен! — слізно загукала з юрби якась жінка. — Елен! Дівчинка раптом вирвалася від брата з криком: “Мамо!”
— Вони йдуть, — сказав один чоловік, що був верхи на коні.
— Гей, ви, з дороги, — гукав якийсь кучер, зводячись на ноги.
Брат побачив закриту карету, що завертала на путівець. Люди штовхали одне одного, щоб не потрапити під колеса. Брат здав поні назад, і коляска наблизилась задком до паркану. Карета проїхала мимо й зупинилася на самому повороті. В карету замість двох коней запряжено було тільки одного.
Крізь хмару куряви брат невиразно розгледів, як двоє чоловіків винесли когось на білих ношах і поклали на траву під живоплотом.
Один із них підійшов до брата й запитав:
— Де б тут дістати води? Він помирає, просить пити… Це лорд Гаррик.
— Лорд Гаррик? — здивувався брат. — Верховний суддя?
— Де тут вода? — повторив той своє запитання.
— Може, в якому з тих будинків і є водогін. А в нас води нема, — відповів брат. — І я не можу залишити своїх.
Чоловік став проштовхуватися крізь юрбу до воріт будинку на розі.
— Дорогу! — гукала юрба, тиснучи на нього. — Вони йдуть. Швидше, швидше!
Тут брат помітив якогось бороданя з яструбиним носом. Маленький саквояжик, що він тримав у руці, несподівано розкрився, і на землю під ноги коням і людям посипалися дзвінкі соверени. Чоловік зупинився, очманіло вирячившись на це золоте джерело, коли раптом дишло кеба вдарило його в плече; він поточився, закричав і відскочив убік, мало не попавши під колесо.
— Дорогу! — кричали довкола нього. — Дай дорогу! Тільки-но проїхав кеб, бородань одним стрибком кинувся
до золота, простяг над ним руки та й ну загрібати його і жменями пхати в кишені. Раптом над ним звівся кінь, і чоловік шарпнувся, щоб підвестись, але тут же опинився під копитами.
— Стійте! — закричав брат і відштовхнув з дороги якусь жінку, силкуючись втримати коня за вуздечку. Та не встиг він того зробити, як почув з-під коліс зойк і побачив, що обід колеса пройшов по спині того сердеги. Брата, який побіг ззаду за каретою, візник шмагонув батогом. Рев юрби спантеличив брата. Чоловік корчився в пилюці над своїм скарбом, безсилий підвестися — колесо переломило йому хребет, і у нього віднялися ноги. Брат хотів зупинити наступний екіпаж, і якийсь вершник на вороному коні зголосився допомогти йому.
— Відтягніть його з дороги! — гукнув він.
Брат ухопив сердегу за комір і почав тягти вбік, але бородань усе ще пожадливо хапав гроші: хижо глянувши на брата, він став бити його по руці кулаком, усе не випускаючи з руки золота.
— Геть, ви! Ідіть, ідіть! — люто ревла юрба. — Дорогу! Раптом дишло карети встромилося в той екіпаж, що його зупинив вершник на вороному коні. Брат оглянувся, а бородань тим часом швидко повернув голову і вкусив його за руку, якою він тримав нещасного за комір. Вороний кінь, наполоханий галасом, сахнувся вбік, а кінь, запряжений в екіпаж, промчав мимо, ледве не наступивши братові на ногу.
Брат випустив комір й відскочив убік, але встиг помітити, як лють на обличчі того нещасного, що корчився долі, змінилася на жах. Ще мить — і він зник у куряві, а брат, відкинутий потоком, насилу вибрався назад на путівець.
Міс Елфінстон сиділа, заплющивши очі. Маленький хлопчик з якоюсь по-дитячому байдужою цікавістю дивився широко відкритими очима на темне запорошене людське тіло, що його товкли колеса.
- Їдьмо назад! — гукнув брат і, взявши поні за вуздечку, став помалу розвертатися. — Нам не пробитися крізь це пекло.
Вони від’їхали ярдів сто назад, аж доки збудженої юрби не стало вже видно. На повороті дороги під тином помирав якийсь чоловік. Лице його було мертвотно сполотніле, вкрите потом. Обидві братові супутниці сиділи мовчки, здригаючись від жаху.
