Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
Я здригнулась і кивнула.
— Пробач мені.
— І що мені від твого «пробач», Белло? Про що ти взагалі думала?
— Я не думала, — прошепотіла я.
— Краще б ти наказала мені померти. Це ж те, чого ти насправді хотіла.
— Ні, Джейкобе, — заскімлила я, відчайдушно борючись зі сльозами. — Ні! Ніколи!
— Ти ж не плачеш? — спитав він, голос його раптово повернувся до нормального тембру. Він нетерпляче засовався на ліжку.
— Ні, — пробурмотіла я, слабо всміхаючись крізь потік раптових сліз.
Він посунувся на ліжку, переносячи всю масу свого тіла на здорову ногу, і спустив її з ліжка, ніби намагаючись підвестися.
— Що ти коїш? — скрикнула я крізь сльози. — Лежи, бовдуре, ти можеш собі зашкодити! — я скочила на ноги і двома руками притулила його здорове плече назад до ліжка.
Він здався і зі стогоном влігся назад, але все одно схопив мене за талію і вклав поруч із собою з неушкодженого боку. Я згорнулась калачиком, намагаючись придушити гіркі сльози об Джейкову гарячу шкіру.
— Не можу повірити, що ти розплакалась, — прошепотів він. — Розумієш, я казав усі ті речі лише тому, що ти мене попросила. Насправді я не мав цього на увазі, — і він погладив мене долонею по плечу.
— Я знаю, — я зробила глибокий рівний вдих, намагаючись заспокоїтись. І як це так вийшло, що я плачу? А він змушений мене заспокоювати? — Втім, усе, що ти сказав, — правда. Дякую, що ти промовив її вголос.
— А я отримаю очки за те, що довів тебе до сліз?
— Певна річ, Джейку, — я спробувала посміхнутись. — Стільки, скільки захочеш.
— Белло, люба, не хвилюйся. Все владнається.
— Щось я досі не розумію — як? — пробурмотіла я.
Він поплескав мене по голові.
— Я поступлюся, і все буде гаразд.
— Чергові ігри? — поцікавилась я, припіднімаючи підборіддя, щоб мати змогу бачити його обличчя.
— Можливо, — він засміявся з певним зусиллям, а потім здригнувся, як від болю. — Але я спробую.
Я насупилась.
— Не будь песимісткою, — наполягав він. — Просто хоч трохи довірся мені.
— Що ти розумієш під «гаразд»?
— Я буду твоїм другом, Белло, — відповів він тихо. — Я не вимагатиму від тебе більшого.
— Я гадаю, вже запізно для цього, Джейку. Як же ми можемо бути друзями, коли ми так палко любимо одне одного?
Він дивився в стелю, погляд був напруженим, так ніби він намагався там щось прочитати.
— Можливо… це має бути дружба на відстані, на дуже великій відстані.
Я зціпила зуби, борючись зі сльозами, які от-от збиралися знов политись із моїх очей. Добре, що в цю мить Джейк на мене не дивився. Я повинна бути сильною, але я не мала гадки як…
— Ти знаєш притчу з Біблії? — раптово запитав він, досі читаючи порожню стелю. — Про царя та двох жінок, що не могли поділити дитину?
— Певна річ. Це притча про царя Соломона.
— Правильно. Про царя Соломона, — повторив він. — Цар наказав розтяти дитину навпіл… але це була лише перевірка. Для того, щоб побачити, хто з жінок відмовиться від своєї частки, щоб захистити дитя.
— Так, я пам’ятаю.
Він обернувся, щоб поглянути на мене.
— Я більше не хочу розтинати тебе навпіл, Белло.
Я розуміла, щo він має на увазі. Таким чином він хотів висловити, що кохає мене більше за Едварда і його капітуляція це підтверджує. Я хотіла захистити Едварда, сказати Джейку, що Едвард зробив би те саме, якби я попросила, якби я дозволила. Але я сама не хотіла відмовлятися від Едварда. Та не було сенсу починати суперечку, це б ранило Джейка ще більше.
Я заплющила очі, шалено бажаючи вгамувати свій біль. Я не мала права нав’язувати Джейку ще і його.
Ми трохи помовчали. Схоже, що Джейкоб чекав, доки я заговорю. А я намагалась вигадати, що сказати.
— Можна, я розкажу тобі, що для мене найгірше? — невпевнено запитав він, коли зрозумів, що я нічого не казатиму. — Ти не проти? Я буду гарним хлопчиком.
— А це допоможе? — прошепотіла я.
— Можливо. Але не зашкодить — це точно.
— Ну, і що ж найгірше?
— Найгірше — знати, що буде попереду.
— Що може бути попереду, — зітхнула я.
— Ні, — Джейкоб похитав головою. — Белло, я ідеально пасую тобі. Життя разом було б для нас легким, комфортним, гармонійним, як дихання. Це був би природній шлях розвитку твого життя… — якийсь час він дивився вдалину і чекав. — Якби світ був таким, яким він повинен бути, якби в ньому не було ніяких чудовиськ і чарів…
Я розуміла його як ніхто, і я знала, що він має рацію. Якби світ був нормальним, таким як слід, тоді Джейкоб і я були б разом. І ми були б щасливі. В тому світі він був би моєю другою половинкою — власне, він міг би бути моєю другою половиною і в цьому світі, якби щось набагато могутніше не затьмарило його, щось настільки могутнє, що в раціональному світі існувати не змогло б.
Чи існує щось у цьому світі і для Джейкоба? Щось чи хтось, хто міг би стати другою половинкою для нього? Я хотіла вірити в те, що існує.
Два майбутніх, дві другі половинки… забагато для однієї людини. І так нечесно, що не я одна повинна за все це розраховуватись! Біль Джейкоба мав зависоку ціну. Міркуючи про цю ціну, я думала також про те, чи вагалась би я, якби одного разу вже не втратила Едварда. Якби я не знала, на що схоже життя без нього. Я не була впевнена у відповіді. Це знання було такою невід’ємною часткою мене, що я не хотіла уявляти, як почуватимусь без Едварда.
— Він для тебе ніби наркотик, Белло, — Джейків голос і досі був м’яким, зовсім не критичним. — Я бачу, що ти вже не можеш жити без нього. Вже запізно. А я був би кориснішим для тебе. Я не був би наркотиком. Я був би повітрям для тебе, твоїм сонцем.
Куточки моїх губ поповзли вгору в задумливій напівусмішці.
— Знаєш, а я так про тебе і думала. Як про сонце. Моє особисте сонце. Ти завжди дуже турботливо розганяєш хмари навколо мене.
Він зітхнув.
— Із хмарами впоратись не проблема. Але, на жаль, я не можу подолати затемнення.
Я поклала руку Джейкові на щоку.
Він голосно видихнув від мого доторку і заплющив очі. Стало дуже тихо. Так тихо, що я могла чути биття його серця, рівне та повільне.
— Розкажи, а що для тебе найгірше? — прошепотів він.
— Ні, не варто.
— Будь ласка.
— Я гадаю, тобі буде боляче це чути.
— Будь ласка.
Як я могла йому опиратися?
— Найгірше те… — я вагалась, але потім слова самі полились із мого горла гіркою правдою. — Найгірше те, що я все бачила, я бачила все наше життя. І я страшенно цього хочу, хочу відчути кожну хвилинку. Я хочу залишитись тут і більше нікуди не іти. Я хочу кохати тебе і робити тебе щасливим. Але я не можу, і це мене вбиває. Як у Сема та Емілії, Джейку, в мене ніколи не було вибору. Я завжди знала, що нічого не зміниться. Може, саме тому я так відчайдушно опиралась тобі.
Схоже було, що йому важко сконцентруватись та вирівняти дихання.
— Я так і знала, що не варто було цього казати.
Він повільно похитав головою.
— Ні. Я радий, що ти мені сказала це. Дякую, — він поцілував мене в потилицю, а потім зітхнув. — Тепер зі мною все буде гаразд.
Я підвела очі — він посміхався.
— То що там, ти зібралась заміж?
— Ми не повинні це обговорювати.
— Я б хотів дізнатись про деякі подробиці. Не знаю, як скоро ми знову зможемо поспілкуватись.
Мені довелося хвилинку передихнути, перш ніж я змогла знов заговорити. Я відповіла на запитання, коли повністю впевнилась, що мій голос буде врівноваженим.
— Взагалі-то це не моя ідея… але так, це правда. Для нього це багато важить. Ось я і подумала, чому б і ні?
Джейк кивнув.
— Це точно. Не така вже і важлива подія у порівнянні з іншими.
Голос його був спокійним, навіть буденним. Я витріщилась на нього, дивуючись, як це йому вдається, — і все зруйнувала. Наші очі на мить зустрілись — і він відвернувся. Я почекала, доки його дихання вирівняється, і заговорила знову:
— Так, у порівнянні з іншими, — погодилась я.
