ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
Ми товпилися в казармі, де були нари, але ніхто не сідав на них, сходилися по кілька чоловік, гомоніли. До мене підійшов Ханенко.
— А ти чого прибіг сюди? — запитав похмуро. — Хто тебе гнав?
— Ніхто. Я також козак і понесу той самий хрест, — спокійно відповів. — Може, я його не заслужив?
— Але ж ти міг лишитися на площі…
— "А Симон Петро стояв, гріючись. І сказали до нього:"Чи й ти не з учнів Його?"Він відрікся й сказав:"Ні!.."І заспівав півень тої хвилі…"
— Лишитися для того, щоб принести користь…
— Яку користь можу принести? — відказав гірко.
— Та хоча б ту, що — на волі.
Ханенко відійшов.
Нас і далі тримали в казармі. Незабаром поміж нас пролетіла чутка, що послано на двір князя–папи за тими старшинами, котрі не були біля церкви, лишилися вдома. Приведуть усіх, окрім челядників, їх велено не брати.
Чутка справдилася, незабаром сторожа привела Степана Косовича, Івана Римшу, Василя Биковського та Дмитра Володковського, яких захопили на подвір'ї князя–папи. Не було з ними тільки нашого батюшки Василія, а також челядників.
Солдати принесли ще дві свічки та велику олійну лампу, внесли столика, два стільці, на стільці сіло двоє офіцерів, і ще двоє, менших чинами, стало за їхніми спинами; збоку біля столика примостився писар з текою, в якій лежали папери. Офіцер тицьнув пальцем у старшину, який в ту мить опинився найближче до столика. То був стародубський наказний Петро Корецький.
— Хто такий? Якого чину, роду, коли приїхав у Санктпітербурх? — сипонув запитаннями. — Підійди ближче. Стать отут. Відповідай!
Корецький з несподіванки довго не міг утямити, чого від нього хочуть, і офіцер гримнув на нього та повторив запитання, тепер вже повільніше, чекаючи, поки писар запише у зшиток. Корецький відповідав, збиваючись і перепитуючи. Я стояв неподалік від столика й почув, що мене хтось смикає за рукав. То був Ханенко. Він відвів мене в дальній кут казарми, за спини, в сутінь.
— Іване, ти вшелепкався даремно. Тобі… Тобто ти один Зараз можеш звідси вийти. Яко такий, що сам прибився…
— Я не піду!
— Чекай. Знишкни. Можеш сповнити волю гетьмана? І… Якщо буде потрібно, вмерти і нікому не виповісти таємниці?
Я нічого не розумів, але почував, що немає того на світі, чого б не зробив для гетьмана та товариства. Й сказав про те Ханенку.
— Добре. Так слухай. Скажеш офіцерам, що ти челядник, просто челядник, бандурист. І побіг за своїм паном згарячу. Зрозумів — згарячу? Й просися, аби випустили. Ти мусиш вийти звідси на волю. А там… Сили й мудрості потрібно, аби сповнити все. Ти грамотний, розумний, а сила…
— Сила в мене є, — сказав.
— Вірю. Найперше мчи на наш постій, позбирай всі папери й спали їх. Ну, тобто не всі… Лиши подорожні й ті папери, де скарб наш дорожній переписаний, але інше… Мусиш дотямити сам, що може нам завадити… От я… здається, залишив чорновик промеморії, яку писав для Биковського, а потім її повіз Лагович. У тій промеморії пункти навчальні, щоби всі на Україні говорили водне, як у чолобитних написано. Лагович вивчив, і спалив я її, а чорновик запропав. Десь він у паперах моїх… Винуватий я вельми… Отож ти сам розберешся, що треба знищити. Боюся я, гроза над нами велика розверзнеться. Й не знаємо, з якої хмари впаде найбільший дощ. — Ханенко оглянувся й казав далі. — Потому візьми когось собі в дорожні приятелі та мчи на Україну. Не затримуйся в Пітері, якомога швидше — на Україну. Їдь не трактом московським, а через Литву. Домчи раніше, ніж кур'єри тутешні доїдуть. У полковника ніжинського Толстого добудь листа попа Нила… В ньому піп признався Толстому, що звели вони з Самборовичем наклеп на пана гетьмана. Скажи Толстому… йому з нами жити… Довго жити… Увесь вік. Віддяка буде йому велика.:. Добудь листа… А тепер ходімо сюди.
Ми відійшли в інший кут. Там стояв гетьман.
— Я йому сказав усе, що треба… Щоби їхав на Україну. Він зробить все як треба.
— Зроблю, — прошепотів я. — Вмру, але зроблю.
— Не вмирай, Іване. Живи. І сповни те, що я тебе попрошу, — тихо мовив гетьман. — Се дуже важливо. І — найбільша наша таємниця. Більша за моє і твоє життя. — Гетьман ледь схитнув головою, й Ханенко відступив на крок, повернувся обличчям до дверей. — Се, повторюю, найбільша таємниця, яка в нас є. Ти приїдеш до Якова Марковича, й одразу, вже вдвох, — летіть у Михайлівку. Там мусить бути мій Андрій… А може, й немає його. Але там живе Марія… Вона знає все. Й поведе вас у льох… Папери… Понищити непотрібні папери… І скажи Андрієві, нехай вчинить з тим, а з чим, він знає, як я велів. Чи вийду я на волю, чи не вийду…
— Вийдете, — прошепотів я..
— Дай Боже. Але — не знаю. Рокований час переживаємо. Не бійся — я не шкодую. Якщо й смерть. Отож — Андрієві… Нехай сповнить моє веління. А ви з Яковом їдьте в Чернігів і передивіться всі папери там. Ніхто не знав, що настане така лиха година. Тепер все повернуть проти нас. Кому що писали, об чім радилися. Потайних намірів у мене не було. Йшов направці. Але нині вони тлумачитимуть проти нас кожне слово.
Уже Чарниш ступив до столика. В сутіні лишилися гетьман, Савич, Ханенко, Грабянка і я.
— Або так: Яків поїде в Михайлівку, а ти в Чернігів.
— А Глухів? — видихнув.
— Глухів… Там Вельямінов досі забрав усе. Та й немає нічого в глухівських паперах. Справи канцелярії — вони на видноті. Ну ось… Прощай, сестринче. Вірю тобі, як рідному синові…
Гетьман поцілував мене в чоло. Я заплакав.
— Не плач. І ось… Трохи не забув. Візьми… Перстень мій… Покажеш… Нашим…
— Йди, — підштовхнув мене Ханенко. Я виступив з сутіні. Мабуть, чи не найбільше враження справив мій заплаканий вид.
— Ти хто? — запитав один з офіцерів.
— Челядник… На кобзі грав… — забелькотів.
— Що таке челядник? — не зрозумів офіцер.
— Слуга, — пояснив Ханенко. — Слуг не велено брати.
Офіцер стулив губи, наморщив лоба.
— Да, кажется, так, — мовив другий офіцер. — Всіх слуг залишили на бутурлінському дворі.
— А як ти опинився тут? — запитав перший офіцер.
— Стояв біля церкви, побіг за своїм паном, — уже впевненіше казав я.
— Він догнав нас по дорозі, — підтвердив один з офіцерів, котрі стояли позаду столу.
Офіцер, котрий чинив дізнання, пожував губами, хитнув головою вбік:
— Власна шкура дорожча за панову? Женіть його звідси.
Двоє солдатів повели мене з фортеці, вивели аж на дорогу, прокладену по льоду через Неву. Один замахнувся рушницею, але я вчасно відскочив. І наліг на ноги.
Коли прийшов на двір князя–папи, в наших флігелях усе вже було перекинуто догори дном, солдати виносили й кидали в сани старшинські пожитки. Всі папери були забрані ще до мого повернення. Челядники товпилися в кінці двору, біля якоїсь комори, там їх стерегло двоє солдатів. Інші солдати й далі носили пожитки. Я почув, як один солдат гукнув рід саней:
— А це куди везти?
— На Шаферів двір, — відказав інший.
Офіцери й солдати ще довго нишпорили у флігелях, перетрусили все до ниточки, челядницькі пожитки залишили, а всі наші забрали.
Ми добряче померзли, поки вони спакували все й від'їхали останні сани. Челядники були розгублені, злякані, не знали, що робити, й потерпали, чи не візьмуть під варту і їх. Я теж думав про це. Отож не гаявся. Найперше мусив відшукати Милю, котрий десь пиячив, не ночував на дворі князя–папи й, мабуть, нічого не знав. Я знайшов його в матроській корчмі"На галері". Миля спав у чулані на купі старих шкур, якими гасять бомби. Він довго не міг розчуматися, довелося піднести йому півштофа горілки, він випив і запалив люльку. Вона часто гасла. Миля слухав і кресав, раз по раз запалюючи її. І поки не випалив люльки, не підвівся, врешті вибив попіл, засунув люльку разом з кресалом та огнивом до шабети під жупаном. На його великому круглому обличчі — ні здивування, ні страху, а тільки похмура стурбованість. Він сказав, що посеред дня свої пожитки з двору князя–папи він забрати не зможе й залишатися там теж небезпечно, отож ми пішли до Литейного двору, а звідти, просікою, до Ямської слободи, де стояли наші коні. Я лишився в слободі, там готував припаси на дорогу, а Миля кудись зник, навіть не сказавши, куди йде. Я вже думав, що він не повернеться, але він повернувся опівночі з своїми пожитками, які прихопив на дворі князя–папи, а також з подорожньою, у якій було написано, аби пану Рибці зі слугою"господу скрізь показувано й незбранно живність подорожню давано, яку мати хоче, а саму його персону недоторкане тримати". Я знову став Мартином Рибкою. Подорожня була видана Камер–колегією, під нею стояли підписи обер–секретаря та регістратора, й висіла велика синя печатка. Я запитав у Милі, де і яким чином він доп'яв цього вельми цінного для нас папера, але Пилип махнув рукою і сказав, що то вже не важить де і як.
