Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
Сомс витяг годинника.
— Нам пора вирушати, — сказав він, — а то ми запізнимося на поїзд.
— Дядечко Сомс ніколи не запізнюється на поїзд, — пробурмотів Вел, напхавши повен рот.
— А навіщо запізнюватися? — просто запитав Сомс.
— Та я не знаю, — буркнув Вел, — інші люди чомусь запізнюються.
Виходячи надвір, він нишком стиснув худеньку засмаглу руку Голлі.
— Чекайте на мене завтра, — прошепотів він, — о третій. Я буду на дорозі: це заощадить нам час. Ми чудово покатаємось.
Біля воріт він озирнувся на неї і, якби не його світські принципи, помахав би їй рукою. Настрій у нього був такий, що він не мав ніякої охоти заводити розмову з дядечком. Та й не було такої небезпеки. Сомс наче води в рот набрав, поринувши в якісь далекі думки.
Жовте листя падало навколо цих двох подорожніх, що простували дорогою, яка тяглася півтори милі і якою Сомс ходив так часто в ті давно минулі дні, коли, сповнений таємної гордості, він приїздив до Робін-Гіла подивитись, як споруджується будинок — будинок, де він мав оселитися з жінкою, від якої тепер прагнув звільнитися. Він озирнувся на цю нескінченну осінню дорогу, що тягнулася між жовтими живоплотами. Як це було давно! «Я не хочу її бачити», — сказав він Джоліонові. Чи ж правда це? «Може, й доведеться», — подумав він і здригнувся, охоплений дивним трепетом, що, як кажуть, проймає людину в ту мить, коли хтось наступить на її могилу. Який холодний цей світ! Дивний світ! І, подивившися скоса на свого племінника, він подумав: «От якби мені його молодість! Цікаво, яка ж вона тепер!»
VIII. ДЖОЛІОН У РОЛІ ОПІКУНА
Коли гості пішли, Джоліон не повернувся до роботи над портретом, бо денне світло вже згасало; натомість він зайшов у кабінет, несвідомо прагнучи відновити те миттєве видиво й побачити батька, що сидить у старому коричневому шкіряному кріслі, поклавши ногу на ногу, і дивиться прямим поглядом з-під свого масивного чола. Часто в цій кімнаті, найзатишнішій у всьому будинку, Джоліон іноді переживав хвилини спілкування з батьком. Ні, він не вірив беззастережно в безсмертя людської душі — почуття його були далеко не такі логічні, — мабуть, то був якийсь повів, подібний до запаху або одне з тих гострих анімістичних вражень від форми чи переливів світла, що їх особливо гостро сприймає око художника. Тільки тут, у цій кімнатці, де батько проводив майже цілий день і де все лишилося без змін, до Джоліона поверталося почуття, що він пішов не зовсім, що він зоставив на цім світі тверезу пораду свого старого розуму і тепло своєї владної привабливості.
Що порадив би батько тепер, коли давня трагедія несподівано відродилася знову, — що сказав би він, довідавшись про загрозу тій, до якої він так прихилився в останні тижні свого життя? «Я повинен допомогти їй чим тільки зможу, — думав Джоліон. — Він заповів мені опікуватися нею. Але як їй допомогти?»
І, ніби прагнучи віднайти мудрість, душевну рівновагу й проникливий здоровий розум старого Форсайта, він сів у батькове крісло й поклав ногу на ногу. Але йому здавалося, що в крісло сіла лише бліда тінь минулого; в голову йому не набігла жодна світла думка, і тільки вітер стукав пальцями в потьмянілі шибки засклених дверей.
«Поїхати до неї самому? — думав він. — Чи, може, запросити її сюди? Як вона прожила ці роки? Як їй живеться тепер? Неприємно ворушити минуле цієї вечірньої пори». І знову перед ним зринула постать його двоюрідного брата, що стояв, стискаючи ручку парадних дверей гарного оливково-зеленого кольору, зринула виразно, наче фігурка, що виходить із старовинного годинника, коли він відбиває години; і його слова пролунали в Джоліонових вухах виразніше за дзвін годинника: «Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо» Відраза, яку він тоді відчув до Сомса, до його плаского виголеного обличчя, сповненого бульдожої люті, до його сухорлявої, міцної, бездоганно вбраної постаті, яка злегка нахилилася, наче він проковтнув завелику кістку, знову охопила його, як і колись, і стала навіть іще гострішою. «Мені він неприємний, — подумав Джоліон. — Мені він глибоко неприємний. І тим краще: я залюбки заступлюся за його дружину» Напівхудожник-напівфорсайт, Джоліон усім своїм єством почував огиду до, як він називав, «сварок»; поки його не дійняли до живого, він нагадував того пса, про якого хтось влучно сказав: «Швидше втече, ніж укусить». В бороді його сховалася легенька посмішка. Яка іронія долі, що Сомсові довелося прийти саме сюди — в цей дім, побудований для нього самого! Як він нишпорив повсюди очима, як дивився на цю руїну своїх колишніх сподівань; нишком приглядався до стін і сходів, оцінював усе! і Джоліонові сяйнув інтуїтивний здогад: «Мабуть, він і тепер оселився б тут залюбки. Його без упину вабить те, що колись йому належало! Ну що ж, хоч би там як, а треба діяти. Але це так тяжко, страшенно тяжко».
Того ж таки вечора він написав у Челсі листа, питаючи в Айріні дозволу побачитися з нею.
Старе століття, яке бачило буйний розквіт індивідуалізму, заходило за жовтогарячий обрій, що віщував близькі бурі. Чутки про війну пожвавили лондонське життя, й так бурхливе наприкінці літнього сезону. А Джоліонові, який не часто навідувався до міста, вулиці здавались гарячково розбурханими через автомобілі й таксомотори, які щойно з'явилися на світ і яких він не схвалював з естетичних міркувань. Їдучи в кебі, він лічив їх і вирахував, що один автомобіль припадає на двадцять кінних екіпажів. «Рік тому їх було один на тридцять, — подумав він, — отже, вони ввійдуть у вжиток. Тепер буде більше торохняви, та й смороду теж» Він був один із тих дуже нечисленних лібералів, які заперечують усе нове, що втілюється в матеріальну форму; і він звелів візникові їхати до річки, далі від вуличного гамору, — йому захотілось помилуватися водою крізь жовтувату запону платанів. Біля невеличкого будинку, який стояв ярдів за п'ятдесят від набережної, він звелів візникові почекати і зійшов на другий поверх.
Так, місіс Герон удома.
Йому відразу впав у око вплив сталого, хоч і дуже скромного прибутку: він-бо добре пам'ятав, як убого виглядало це маленьке чепурне помешкання вісім років тому, коли він повідомив Айріні про те, що вона одержала спадок. Все було тепер нове, вишукане, скрізь пахло квітами. Загальний тон був сріблистий, до якого домішувалися чорний, сизий і золотавий кольори. «Жінка з тонким смаком», — подумав він. Час дуже мало позначився на Джоліонові, бо він був Форсайт. Але на Айріні час ніби не позначився зовсім, принаймні таке було його враження. Йому здалося, що вона зовсім не постаріла, коли він побачив її в сірій оксамитовій сукні, — молода жінка з лагідними темними очима й темно-золотавими косами; вона простягла йому руку, ледь усміхаючись.
— Чому ви не сідаєте?
Мабуть, ще ніколи в житті він не сідав такий збентежений.
— Ви анітрохи не змінилися, — сказав він.
— А ви помолодшали, кузене Джоліоне.
Джоліон провів рукою по волоссю, іще густому, що завжди його тішило.
— Я вже старий, але цього не відчуваю. Це одна з переваг професії художника: вона зберігає молодість. Тіціан дожив до дев'яноста дев'яти років, і щоб померти, йому довелося захворіти на чуму. Знаєте, коли я вперше побачив вас, ви нагадали мені одну його картину.
— Коли ж ви мене вперше побачили?
— В Ботанічному саду.
— Як же ви впізнали мене, якщо доти ні разу не бачили?
— До вас підійшов один чоловік.
Він пильно дивився на неї, але її обличчя не змінилося; вона спокійно сказала:
— Так, це було багато віків тому.
— Скажіть, як вам пощастило зберегти молодість, Айріні?
— Хто не живе, той добре зберігається.
Гм! Гіркі слова! Хто не живе! Але це нагода почати розмову, і він скористався нею.
— Ви пригадуєте мого кузена Сомса? — Він помітив, що вона ледь посміхнулася, почувши таке дивне запитання, і відразу ж повів далі:— Він приходив до мене два дні тому. Він хоче розлучитися. А ви?
