Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Командир Залізничної дивізії Андрій ВОВК, з яким сірожупанники на початку березня 1919-го обороняли Бердичів, 5 жовтня 1920 року був підвищений до звання генерал-хорунжого. На еміграції став військовим міністром уряду УНР, а 1923 року — редактором журналу «Табор». 1925 року засновує Українське воєнно-історичне товариство. Тоді ж очолює редакційну колегію журналу «За Державність», який у першому номері опублікував цінні спогади Василя Проходи «Записки до історії Сірих, або Сірожупанників» — до речі, з критикою на дії (чи бездіяльність?) комдива Вовка у Бердичеві в березні 1919-го. У 1960-х роках еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до рангу генерал-поручника, а тоді вже і до генерал-полковника Армії УНР. Життєва дорога Андрія Вовка закінчилася в Новому Ульмі (Німеччина) 11 лютого 1969 року.
Подєбрадець Микола ГАДЗЯЦЬКИЙ прийняв смерть 21 травня 1991 року в Сан-Дієго (Каліфорнія). Його дружина Ліда, яка взяла щиру участь у долі родини Василя Проходи, відійшла на два роки раніше.
Декан правничого факультету Українського вільного університету у Празі Олександр ГАЙМАНІВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода зустрівся в Харківській пересильній тюрмі, ліг у празьку землю 1963 року.
Командант УСС, а на весіллі Василя і Марії Проход почесний гість, Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ став віце-президентом польського сенату. У засвіти відійшов у вересні 1931 року.
Фахівець із жіночого питання у Подєбрадах Гриць ГРУША «за соціалістичної республіки став лісовим директором, але так спідлів, що забув навіть, якого він роду та племені, і порвав зв'язки з українцями» [97, с. 64].
Микола ҐАЛАҐАН, з яким доля звела Василя Проходу у лікарні Лук'янівської в'язниці, покарання відбував у «Сиблагу» (Кемеровська область, м. Маріїнськ, п/с 247/6-г). Звільнений 1 листопада 1955 року. Утримувався в ув'язненні понад 10 років. Подальша доля невідома. Реабілітований 14 травня 1992 року.
Член Центральної Ради Михайло ЄРЕМІЇВ, з яким Василь Прохода у Подєбрадах творив «Український сокіл», 1928 року переїхав до Швейцарії. Відтоді майже до кінця війни редагував у Женеві бюлетень «Oinor», співробітничав з багатьма українськими та іншомовними виданнями. Простився з цим світом 16 вересня 1975 року.
Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир Волинської дивізії, де на посаді в. о. начальника штабу 4-ї Сірої бригади служив Василь Прохода, влітку 1920 року був підвищений до звання генерал-хорунжого, а після Другої світової — до генерал-полковника. Помер 4 серпня 1968 року в Нью-Йорку. Похований у Бавнд-Бруку, де трьома роками пізніше упокоївся і підполковник Прохода.
Останній кубанський прем'єр Василь ІВАНИС розпрощався зі світом 28 вересня 1974 року в Канаді. Поховали його на українському кладовищі в містечку Оквіл поблизу Торонто. Могила його швидко заросла травою. Не було на ній ні хреста, ні таблички з іменем — лише камінь з числом цвинтарної адміністрації. Та знайшлися совісні люди, які створили комітет вшанування Василя Іваниса, і 3 жовтня 1982 року на могилі таки поставили пам'ятник.
Шеф Василя Проходи в господарській академії професор Борис ІВАНИЦЬКИЙ закінчив життя 1953 року в Детройті (США).
Бандурист Григорій КИТАСТИЙ, з яким старий підполковник заприязнився у США, відійшов у засвіти 6 квітня 1984 року. Похований при церкві Святого Андрія в Бавнд-Бруку. Його могила, з гранітним пам'ятником, на якому вигравірувано обрис бандури, знаходиться недалеко могили Василя і Марії Проход.
Полковник Архип КМЕТА, з яким Василь Прохода 1926 року заснував Товариство колишніх українських старшин у ЧСР, після закінчення господарської академії переїхав до Польщі. Служив контрактовим старшиною Війська Польського. У вересні 1939 року змушений був взяти участь у війні з німцями. Після перемоги Вермахту інтернований в таборі Вільковішки у Литві. Звільнився 1940 року. В роки Другої світової — представник Українського визвольного війська та діяч гетьманського руху. Спочив 1978 року в Нью-Йорку.
Петро КОЖЕВНИКІВ, із яким Василь Прохода познайомився у листопаді 1921 року в оперативному відділі штабу Армії УНР, у роки Другої світової потрапив до німецького концтабору, а 1945 року — до російського. Відсидів 10 років. Повернувшись до Києва, 1960 року «начебто хотів дістатись до Німеччини» [98, с. 30]. Репресована була і його сестра Надія. З нею Прохода випадково зустрівся в талліннському таборі.
Співзасновник Революційної української партії Юрій КОЛЛАРД, з яким підполковник Прохода заприятелював у ЧСР, перед самим приходом більшовиків у 1945-му переїхав у м. Аусбурґ (Німеччина), де і помер 3 січня 1951 року.
Сергій Петрович КОЛУБАЇВ, який разом з Василем Проходою погодився на пропозицію залишитися в УГА в якості професорського стипендіата, мав досить успішну наукову кар'єру. Народився він 22 липня 1896 року в м. Нова Ушиця Подільської губернії в сім'ї бухгалтера Ушицької повітової скарбниці. Дуже рано осиротів: мати померла 1898 року, а батько — 1901-го. 24 квітня 1918 року Сергій закінчив середню 8-класну сільськогосподарську технічну школу у Кам'янці-Подільському. Продовжив освіту на природничому та сільськогосподарському факультетах Кам'янець-Подільського українського державного університету. 28 жовтня 1920 року вступив козаком до 3-ї Залізної стрілецької дивізії, де ще влітку служив Василь Прохода. В листопаді Колубаїва поляки інтернували. Перебував у таборах Ланцут, Стшалково і Каліш. Наприкінці березня 1922 року став вільним слухачем філософського факультету Варшавського університету, а тоді подався у Подєбради. Лісовий відділ Української господарської академії закінчив 21 травня 1927 року. Дипломний іспит склав «з успіхом дуже добрим». З 10 листопада 1928 року працював асистентом кафедри охорони лісу УГА. Був маленького зросту (156 см), що створювало проблеми в особистому житті. У 1930-х роках працював в Інституті охорони лісу Чеської академії наук у Празі. Автор наукових праць. Член Чеської академії наук. У лютому 1956 року в ЧСР Прохода і Колубаїв зустрілися. Радість від зустрічі була обопільна.
Восени 1920 року Василя Проходу на працю у штаб Дієвої армії УНР взяв начальник оперативного відділу Віктор КУЩ. У спогадах кубанець відзначав виняткову скромність полковника Куща. Народився він 10 листопада 1878 року в Сімферополі. Військову освіту здобув в Одеському піхотному училищі 1904 року. У складі 15-го пішого полку брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. За особисту хоробрість нагороджений двома орденами. 1912 року закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Світової війни був штаб-офіцером для доручень штабу 4-го Сибірського армійського корпусу. В українській армії з серпня 1918 року. За гетьманату — начальник відділу 1-го квартирмейстерства Генерального штабу, начальник штабу 13-ї пішої дивізії. У січні 1919 року — начальник організаційного відділу Генерального штабу, пізніше — начальник розвідувального відділу штабу Дієвої армії, штабів Запорозького корпусу, Запорозької групи та генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу. 1920 року став генерал-хорунжим. 1923 року в Каліші налагодив видання журналу «Табор», був його редактором до 1939 року. Співорганізатор Українського воєнно-історичного товариства у Польщі. Автор багатьох публікацій з історії Визвольних змагань. Працю для України скінчив 21 листопада 1942 року.
Голова еміграційного уряду УНР Андрій ЛІВИЦЬКИЙ помер 17 січня 1954 року в Карлсруе. Похований у Мюнхені.
Подєбрадець Євген МАЛАНЮК став видатним українським поетом. Відійшов у вічність у Нью-Йорку 16 лютого 1968 року.
Товариш Василя Проходи Володимир МІРОШНИЧЕНКО працював лісничим на Волині, доки не прийшли «освободітєлі», які 1939 року заслали його на Далекий Схід.
Голова УНО Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО завершив життєве коло 6 вересня 1955 року в Торонто. Похований на цвинтарі «Проспект» поруч із братом Головного отамана — полковником Олександром Петлюрою та сотником Олександром Савченком. Їм трьом поставлено спільний величний пам'ятник, біля якого на Зелені свята багато років збиралася Українська громада.
