Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— І генієві короля Карла.
— Еге ж, — притакнув Мручко, лихий, що про нього забули.
— А звідкіля ж Меншиков у Опошні взявся?
— По дорозі в Полтаву поступив. Москалі Полтаву укріпляти беруться… Але слухайте, що дальше було. За той час, як я з королем Меншикова гонив, мої козаки обступили Шавмбургову квартиру. Знаєте моїх козаків. Як вони чого пильнують, то вже і зломаного гроша рушити не дадуть. Вернули ми, а на квартирі добра усякого сила! Навіть паперів військових утікачі не вспіли забрати. Входимо до столової, а там прибрано, стіл білим обрусом накритий, на ньому. Боже ти мій, чого там не було на йому, які страви, які горілки, меди, на саму згадку слинка тече! Це, бачите, Шавмбург такий пир для Меншикова зготовив, та пирувати їм не довелося. Для нас ті страви пригріто і стіл так пишно прибрано. Коло питва порається мій Сидір, а коло тарілок, дивлюся я, що то за козачок молодий та гарний, хоч пиши! Як ви гадаєте, хто? Кажіть… Не вгадали, — Одарка. «А ти ж тут що робиш?» питаю. А вона спаленіла. «Я, каже, з Сидором на Опошню ходила». — «І билася?» — «Ще і як! — відповідають за неї. — 3 офіцером одним московським на шаблі потикалася і взяла його». Одарка: «Та це ти, — каже, — що мені жити не давав», — і засоромлена відвернулася. Король Карло, відома річ, не цікавиться жінками, він їх навіть зі свого табору прогнав, бо армію псують, а як ми йому про Одарку за обідом розказали, то усміхнувся: «Треба тих двоє повінчати, — сказав. — Війна не одну пару розділить, нехай хоч вони на злість її укупі живуть». От і випили ми за здоровля Сидора й Одарки, ї наш військовий піп і повінчав їх.
Суджене не розгуджене, сказала Мотря.
— Вірне кохання і війни не боїться, — зітхала Ганна Оби-довська, а Войнаровський тільки свій рідкий вусик підкрутив.
— Вірне, — підчеркнув. — В тім-то і діло, що вірне!
Чуйкевич кудись далеко думками блудив.
Ніби тут тільки його знеможене тіло лежало, а дух невідомими шляхами буяв.
Мотря задумана сиділа йому в ногах.
Войнаровський нервово по світлиці ходив, Ганна за ним очима водила.
Мручко то на одних, то на других дивився.
— Ет! — і махнув рукою.
— Ви щось хотіли сказати? — спитав його, пристаючи, Войнаровський.
— Нічого, я так собі. Дозволите закурити люльку? — звернувся до Мотрі.
— Будь ласка, куріть та розказуйте ще, бо Іван, як бачите, слухає радо.
— А не наскучу вам? Бо я — чоловік невчений.
— Ні, ні, — заперечили гуртом. Мручко потягнув люльку, погладив вус і розказував дальше:
— З Опошні двигнулися ми до Котельної, а москалі в Ахтирку пірнули. Укріпили її сильно і геть поруйнували підогороддя, щоб шведи не мали де засісти. Гадали, бачите, що король облягатиме Ахтирку. А він зі своїми трабантами, з кількома кінними полками і з полевою артилерією за Шавмбургом на Красний Кут пігнався. Як в Опошні, так і тут, застукали ми того Шавмбурга, доброго чосу йому дали, чимало добичі набрали і сім драгунських полків в пух розбили. Як перед хортами зайці, так вони перед нами до Городні втікали.
Король аж у долоні плескав. «Шавм-бург, справжній Шавм-бург!» — гукав. (Шавмбург — то по-німецьки твердиня з піни значить). А москалі дійсно в тій утечі кінською піною геть укрились. Буцім їх хтось намилив, а ми прали. Господи, як прали! А король напереді. Жаль, що не козак, бо вояка, кажу вам, першої міри. Досить я напрасний у бою, а він ще і мене перейшов.
— Бо молодий, — завважив Войнаровський. Мручко скривився:
— Бувають молоді, і хоч огонь під ними пали. Такої вже конституції Carolus rex, вояка й годі! З наших тоді хіба оден Герцик міг йому дорівняти. Кажуть, тридцятьох москалів зарубав, а мені бачиться, що більше, бо косар так покосів не кладе, як він трупи стелив. Не лиш він, але і кінь його весь був у крові, а шаблю то треба було мити. Що там багато казати, як вдасться добрий козак, то хоч його на образі малюй… І будуть малювати, що, гадаєте, ні? — питався Мручко.
Але ніхто не перечив йому. Мабуть, розуміли, що проживають часи і бої, про які світ ніколи не забуде. Часи великі, а бої завзяті, по яких втомиться народ і довго буде відпочивати, а ворог тоді ярмо на його шию наложить і до плуга впряже: «Ори!»
Розуміли, і в хаті настала така мовчанка, яку наші люди перебивають звичайно словами: «Давайте, заспіваємо пісню!» І співають сумної, як осінній вечір, як цяпіт дощу зі стріхи, як голосіння.
Мручко не був охотник до таких пісень, він їх своїм козакам навіть співати не давав. «Ну, чого виєш, як пес до місяця?» — питався.
І тепер, мабуть, боявся такої пісні, бо набив люльку, добув пальцями горючий вуголь з печі, запалив, потягнув, аж закурилося в хаті, і непрошений казав:
— А признати треба, що москалі вже дечого навчились.
— Ще б то ні! — підхопив Войнаровський. — Шведи їм кілька літ добру школу дають.
— Ой, дають! — притакнув Мручко. — Згадати, що лиш під Нарвою було! А все ж таки від мудрого противника ти чогось навчишся, а з дурним то й це забудеш, що вмів.
— То ти, сотнику, — питався Войнаровський, — може, й жалуєш, що проти шведів не пішов?
— А щоб ви знали, іноді, може, й жалую, бо то був би гідний противник. А так боюсь, щоб москалі з-під руки короля Карла надто вченими не вийшли.
— Гадаєш?
— Так воно мені щось з останніх боїв здається. Послухайте. Як шведський полковник Дукерт москалям на зади сів і рубав, молотив, косив, аж за ними курилося, король не втерпів, пустився і собі з горба, на котрім ми стояли. Я зі своїми людьми за ним. А поле було таке: горбок, долина і знов горбок, а за тим другим горбком город, у який Дукерт заганяв недобитків армії Шавмбурга. Злетіли ми з того першого горбка, як буря, аж тут поміж нас а Дукерта клином вбився московський генерал Рен з шістьма драгунськими ескадронами і з двома баталіонами царської гвардії. У Рена люди були свіжі, а наші моцно спрацьовані, і удар був настільки несподіваний і, треба сказати, смілий, що ми його хоч і здержали, та не переломили…
— І що? І що? — спитало кілька голосів нараз.
— І не побив нас Рен, бо, як бачите, жиємо. Але страху таки доброго нагнав.
— І королеві?
— Десь би там! Він, мабуть, і самого чорта не злякався б. Зморщив чоло, що мало йому шапка з лоба не злетіла, випрямився на коні, глянув перед себе вправо і вліво і як не зачне вам своїми людьми, як каменюками, як стрілами, кидати! Той баталіон туди, тамтой тамтуди, а трабанти і я зі своєю сотнею біля його.
За хвилину заняли ми млин і укріпилися в ньому. А москалі стали перед нами за болотом, за корчами й плотами. Околюють нас, стріляють, кричать, щоб здаваться. Король регочеться. Що який москаль наближиться — тарах! І вже ногами накрився.
«Я тобі здамся! — кричить. — На маєш, бери!» — і лус йому кулю. Небезпека була страшна, а він нічого, буцім це забавка хлоп'яча, а не війна. Як біснуватий кидає собою, кулі свищуть, москалі ревуть, а він своє: «Гоп, Москва, гоп!» А королівські трабанти, так ті навіть не стріляють, приляже, принишкне і жде, а як наближиться який гвардієць, він, як тигр, кидається на його, прижме, скрутить, здавить і наче снопом у болото: геп! Борці — не вояки!.. Так минає година, ба й друга, й третя; вечоріє. Король порозставляв своїх людей, як на ніч у фортеці, а тоді бере мене під руку і веде до мельника на вечерю. Повечеряли ми, випили чарку, дивлюся, а він рукою рот прикрив, позіхає. Бодай же тебе, гадаю собі, на іншім шкура терпла б, а йому скучно, ще чого доброго якоїсь думки співати скаже, сумної, як наші, про козака, що лежить на купині, або про бранців у ясирі татарськім… Еге! Нічого подібного. «Гультман! — гукає. — А прочитай мені мою загу». Гультман добув із кармана книжку, вичитану, як требник, і голосом, якого ви по нім не сподівалися, читав, як мені це толкували, про якогось Рольфа, що то на далекім острові побідив руського чарівника, побив цілу Росію і ще Данію в причинку, так що ім'я його стало славним на цілій Півночі.
Гультман читав, король перестав позіхати, очі його розгорілися, обличчя вкрилося рум'янцем. «Генерала Крузе ще нема?» — спитав нараз, зриваючись з місця. «Нема», — відповіли йому. «Він вже повинен бути, — і глянув на годинник. — Ходім!» Вискочили ми з млина, обійшли кругом нашу, наскорі зготовлену кріпость, аж чуємо — гуде.
