Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Ольга, що зі смертю батька з малої господині стала сестрою милосердя, піклуючись по змозі своїх сил про здоров'я і спокій всієї родини, розуміла, що їй, власне, судилося розправитись з тим «типом», який заповзявся мучити й переслідувати їхню родину.

Її моральний тягар ставав ще важчим, бо Ольга не могла ні з ким заговорити про те, що їй не давало спокою. Мама, Неля, ба навіть Зоня з своїми нервами належали до тих, що їх треба було оберігати, тобто тримати від них цю справу у таємниці. Катерина теж не могла бути надійним союзником. Вона, здавалося, зовсім втратила голову на пункті свого одруження. Все, що не стосувалося якимсь чином її й Безбородька, було для неї цілковито байдуже. Хіба що з однією Славою можна було б порадитись у цій справі, якби не те, що вона, в свою чергу, запаморочила собі голову квартирантом і ходить як п'яна.

Звичайно, найбільше вражала Ольгу в цій справі позиція самого стрийка Нестора. Він не тільки не підтримав Ольгу в її намірі боротися з «типом», але ще й проявив незрозумілу та непростиму в очах Ольги пасивність. Можна було подумати, що Нестор просто-напросто боїться зачіпатись з тією людиною. Нестор, який не раз в політичних дискусіях з татком весь комуністичний рух зводив до фрашки [140] до видумки, як він казав, «істеричок у штанах», тепер, коли йдеться про спокій і честь всієї родини, радить Олі здати позиції і краще не заводиться з тим індивідуумом.

Ольга й сама не уявляла, якої кари хотіла б вона для того «типа», коли б її бажання мали силу перетворюватись у дійсність. Засадити його довічно в тюрму? Розстріляти? Ні. Тюрма, побої, смерть, кров, розпад неживого тіла вражали її перш за все своєю неестетичністю. Тюрма — це сморід, брудна білизна, воші, спільна параша, барліг, повітря, отруєне людськими випарами, брак сонця, вогкість і ціла маса грубих, нецензурних, аж липких від бруду, жестів та слів. Смерть! Але після трагічного випадку з татком Ольга не могла й подумати про чиюсь смерть, щоб не пригадати собі похорону татка.

Тому вона намагалася взагалі викреслити це слово з свого словникового запасу. Ольга прийшла до висновку, що найстрашніша для людини смерть — моральна. Іншими словами, вона задумала вбити Завадку морально. План її був такий: зустрітись з ним сам на сам і кинути йому просто в обличчя: «Вбивця!» Хай це слово відбере йому душевний спокій, на довгі роки. Хай його мучить совість, якщо вона в нього є, до самої смерті.

Олі треба було зустріти Завадку без свідків, а це не так просто. Відколи не стало татка, всі сестри старались якось триматись разом. Коли, наприклад, котрась виходила за справою до міста, то зараз хто-небудь пропонував їй своє товариство. Було це свого роду взаємним страхуванням перед сирітством.

Тим-то Слава дуже здивувалась, коли одного полудня Ольга в досить неделікатній формі відмовилась від її товариства.

— Я хочу піти сама. Що це таке? Ніхто в цьому домі не хоче розуміти, що я теж людина, що і мені нарешті належить крихта спокою. Як ти гадаєш, після всього цього гармидеру можу побути хоч хвилинку сама?

— Але ж я нічого… Я думала, що тобі буде приємніше… Я нічого… певно, певно, ти з нас усіх найбільше вистраждала… я не хотіла…

Слава поділилась цією розмовою з Маринею. Мариня зразу ж полетіла з новиною до Олени.

Олена, що своїх дітей бачила тільки з одного, тобто кращого, боку, знайшла або, вірніше, придумала виправдання і для Ольги:

— Я не дивуюся, моя Мариню. Вона так коло всіх нас ходила, що аж сама зломилася. Я її розумію. Вона потребує спокою, як ліків. Я її дуже добре розумію.

Ольга, щоб не викликати в домашніх підозріння, стала тепер щодня ходити в церкву, але тією дорогою, якою мусив проходити з дому чи на роботу Броніслав Завадка.

Коли Олена дізналась про це, вона по-своєму витлумачила поведінку дочки:

— Бачиш, Мариню, яка наша Олечка. Казала, що хоче бути сама, бо втомилась від гармидеру, від того, що всім допомагала, а тепер ходить до церкви, щоб своїми молитвами допомогти покійному таткові скоріше дістатись до неба. Такою вже вродилась. Видко, господь створив її для того, щоб несла допомогу живим і мертвим.

Мариня, яка того дня була не в настрої, розсміялась Олені просто в обличчя:

— Та й я допомагала б отцеві, коли б знала, що як здохну, то й мені хтось буде допомагати лізти з копитами на небо.

Олена, яка не могла терпіти будь-якої грубості, розгнівана вийшла з кімнати.

Невдовзі Ольга вже знала, що Завадка не має нормального дня. Йшов на роботу о восьмій, а виходив як коли. Часто Ольга зустрічала його у товаристві вайлуватого блондина в напівсільському вбранні. Перестріти його вранці було невигідно з двох причин: по-перше, вранці він поспішав на роботу, а по-друге, в цю пору дня саме на вулиці Легіонів можна було здибати більшість нашівських пань, що поверталися з своїми служницями з базару.

Вислідивши, що Завадка йде з роботи здебільшого після шостої години, Ольга взяла собі за звичку в цю пору проходжуватись від церкви до друкарні, туди й назад. Дійшовши до друкарні Філіпчука і побачивши, що двері відкриті, повертала назад у напрямі церкви.

Під час тих, так би мовити, прогулянок у неї склалося таке враження, наче з того часу, коли вона ходила замовляти клепсидри, минуло багато років. І дивно було, що за цей час тут нічого не змінилося: і будинки, і дерева, ба навіть люди зберегли свій колишній вигляд.

В під'їзді сімнадцятого номера та сама, що й тоді, стара єврейка продавала гарбузове насіння. Як і тоді, тримала вона на низенькому стільчику свій товар, відмірюючи його спеціальними, шахрайськими склянками з вузеньким дном.

Далі на дверях крамниці з господарськими товарами висіла витерта бараняча шкурка і відро. Так само не змінилася й горбата дівчинка з двадцять четвертого номера, яка сиділа від віків тут на спеціально для неї пристосованім кріслі-гойдалці, схрестивши тоненькі, костисті пальчики поверх пледа, що прикривав її рахітичні ноги.

На порозі перукарні стояв той самий помічник майстра, молодий хлопець з претензійно завитими кучерями і вусиками а-ля Рудольф Валентіно.

Десь о півсьомої з друкарні Філіпчука вийшов Завадка. Він і цим разом був з тим хлопчиськом у селянському.

Проте Ольга знала, що той проведе його тільки до містка на Черешневій, а там вони розійдуться.

На передмісті осінь відчувалась більш наочно. Попід стріхами майже кожної хати висіли пов'язані за шумилиння качани кукурудзи. На підвіконнях, на дощечках, прикріплених до господарських будов, дозрівали помідори. На лісках, на стільницях, на садових столах сушились покраяні на кружальця яблука.

Тут навіть повітря здавалося свіжішим. Воно було холодніше, ніж у забудованій центральній частині міста, а разом з тим і якесь наче лагідніше від свіжого леготу, що линув від прибережних ліз.

Над хатами курілись димарі. Хоч дим тягнувся рівним струменем в небо (на погоду!), декотрі будиночки були такі низькі, що в повітрі стояв запах диму. Відчувалась осінь з уславленою печеною картоплею, з спогадами гостювання у стрийка Нестора, вуйка Ілаковича, тітки Меланії. Інших асоціацій з селом у Ольги не було.

Ось ті двоє досягли вже містка. Вони попрощалися за руку (як смішно!) і розійшлися — один прямо, другий вліво. Ольга на мить застигла. Побоялася, що «тип» оглянеться і впізнає її на кілька хвилин раніше, ніж це передбачалося за її планом.

На щастя, цього не сталося.

Він ішов злегка розгойданою ходою, не відчуваючи, що за ним крок в крок ступає його совість.

Кінчався тротуар, і починалася вузенька стежина, викладена плитками. Для того, щоб зустрітися з «типом», Ользі потрібно було перегнати його і загородити собою дорогу.

В той момент, коли Ольга вже порівнялася з Бронком

і збиралася вискочити наперед, щоб заступити йому дорогу, той несподівано обернувся і став перед нею.

— Добрий вечір, — привітався, як до знайомої. — Заблукали в наші краї?