Тінь вітру - Сафон Карлос Руис (книга регистрации .txt) 📗

І саме тоді, навіть не усвідомлюючи цього, я згадав обличчя своєї матері — обличчя, яке забув багато років тому. Я знайшов його, як знаходять стару газетну вирізку, коли вона раптово випадає з книжки. Світло, яке йшло від моєї матері, супроводжувало мою душу, коли вона відлітала.

Посмертно

Біла палата, сяючі простирадла, серпанкові фіранки та яскраве сонячне сяйво. З вікна я бачив синє море. Одного дня мене будуть переконувати, що не можна побачити моря зі шпиталю Корачан; що його палати зовсім не білі й тим паче не неземні; що море в листопаді схоже радше на сірий ставок, холодний і ворожий; що кожного дня на тому тижні йшов сніг, доки Барселона не виявилася похованою під майже метровим шаром снігу; що навіть Фермін, вічний оптиміст, думав, що я знов помру.

Я вже помирав раніше, у кареті швидкій, на руках у Беа та лейтенанта Паласіоса, який забруднив собі моєю кров’ю всю форму. Куля, казали лікарі — вони говорили про мене, наче мене там не було, — пробила мені два ребра, зачепила серце, порвала артерію й на всій швидкості вилетіла з іншого боку, тягнучи за собою все, що ставало в неї на шляху. На шістдесят чотири хвилини моє серце перестало битися. Мені розповіли, що коли я повернувся з того світу, то розплющив очі, всміхнувсь — і знову втратив свідомість.

Лише через вісім днів я прийшов до тями. На той час газети вже надрукували новину про смерть Франсіско Хав’єра Фумеро під час сутички з озброєною бандою злочинців. Тепер влада намагалася знайти вулицю чи алею, яку б можна було перейменувати на честь видатного інспектора поліції. Лише його тіло було знайдено в особняку Алдаїв. Тіла Пенелопи та її сина так і не знайшли.

Я прокинувся на світанку. Пам’ятаю світло, схоже на рідке золото, що розливалося по простирадлах. Снігопад ущух, а морський краєвид за моїм вікном хтось поміняв на білу площу, на якій не було нічого, крім кількох гойдалок. Мій батько, який сидів у фотелі біля мого ліжка, підвів погляд і мовчки дивився на мене. Я всміхнувся до нього, й він розплакався.

Фермін, мов дитина, спав у коридорі, й Беа тримала його голову в себе на колінах. Почувши схлипування мого батька, вони підвелися й увійшли до палати. Пригадую, яким блідим та змарнілим здався мені Фермін — шкіра та кістки. Мені сказали, що кров, яка тече в моїх жилах, належить Фермінові; можливо, саме це пояснює, чому я відчув себе мудрішим, ніж учорашній Даніель. Я втратив багато крові, й тепер мій друг цілими днями набивав собі шлунок м’ясними сандвічами з їдальні шпиталю, щоб виробити більше червонокрівців, — а раптом вони мені знову знадобляться.

Пам’ятаю, квітів була сила-силенна; крізь мою палату пройшло безліч народу, починаючи від Ґуставо Барсело в супроводі Клари та Бернарди й закінчуючи моїм другом Томасом, який навіть не наважувався подивитися мені у вічі; коли ж я обійняв його, він зі сльозами вибіг надвір. Я пригадую й пана Федеріко, який прийшов разом із Мерседітас та паном Анаклето, шкільним учителем. Добре пам’ятаю Беа, яка дивилася на мене, не кажучи ані слова, поки інші розсипалися у схвальних вигуках та благословляли небеса. Пам’ятаю батька, який сім ночей провів у тому фотелі, молячись Господу, в якого не вірив.

Коли лікарі наказали всій компанії залишити палату й дати мені відпочити (хоча я цього не потребував), батько на мить наблизився до мене й сказав, що він приніс ручку, авторучку Віктора Гюґо, а ще записник — якщо я схочу писати, Фермін з дверей проголосив, що він порадився з усіма лікарями шпиталю й вони запевнили його, що від служби у війську мене звільнять. Беа поцілувала мене в чоло і повела мого батька ковтнути трохи свіжого повітря — адже він цілий тиждень не виходив з палати. Залишившись на самоті, я довго дивився на футляр, що лежав на столі біля мого ліжка, і врешті-решт, виснажений, задрімав.

Мене розбудили кроки біля дверей. Я думав, знову побачу батька або лікаря Мендосу, який не зводив з мене очей, переконаний, що моє одужання — справжнє диво. Візитер обійшов ліжко й влаштувався в батьківському кріслі. У мене пересохло в роті. Хуліан Каракс підніс мені склянку води, тримаючи мене під голову, поки я змочував губи. У його очах читалося «прощавай», і подивитись у них було достатньо, щоб зрозуміти: йому все відомо про Пенелопу. Не пам’ятаю ані його слів, ані звуку його голосу. Знаю, що він тримав мене за руку, і я відчував, ніби він благає мене жити за нього, бо більше ми не побачимось. Що я не забув, так це своєї відповіді. Я сказав йому, щоб він узяв ручку, яка завжди належала йому, й знову почав писати.

Коли я прокинувся, Беа витирала мені чоло хусткою, змоченою в одеколоні. Переляканий, я спитав, де Каракс. Вона здивовано глянула на мене й відповіла, що Каракс зник під час бурі вісім днів тому, залишивши після себе кривавий слід на снігу. Усі вважали його померлим. Я сказав, що це неправда, він був тут, зі мною, лише кілька хвилин тому. Беа всміхнулася й нічого не відповіла.

Медсестра, яка вимірювала мій пульс, похитала головою й сказала, що я спав шість годин, а вона увесь час сиділа за столом біля дверей. Вона впевнена — до моєї палати ніхто не заходив.

Увечері, перш ніж заснути, я повернув голову на подушці й помітив, що футляр відкритий. Ручка зникла.

Березнева повінь

Три місяці опісля ми з Беа одружилися в церкві Св. Анни. Пан Аґілар розмовляв зі мною лише односкладово й міняти цієї звички не збирався; але позбутися мене він так і не зміг, тож мусив примиритися з нашим шлюбом. Утеча Беа поклала край його злості. Тепер він, здавалося, жив у стані постійного шоку, безсилий перед фактом, що його онук незабаром буде називати мене татом і що жорстока доля в особі пораненого негідника вкрала в нього його дівчинку — дівчинку, яку він, незважаючи на її вік, і досі бачив маленькою дитиною у гарненькій сукні для першого причастя.

Утім, за тиждень до церемонії батько Беа несподівано завітав до книгарні. Він подарував мені золотий затискач для краватки, який належав ще його батькові, та потиснув мені руку.

— Беа — це найкраще, що я маю у своєму житті, — сказав він мені. — Піклуйся про неї заради мене.

Мій батько провів його до дверей. Із сумом в очах батько спостерігав, як пан Аґілар іде вниз вулицею Св. Анни. Вони обидва розуміли, що старішають.

— Він непогана людина, — зазначив батько. — Усі ми любимо по-своєму.

Лікар Мендоса, який взагалі сумнівався в моїй спроможності простояти на ногах більш ніж півгодини, попередив мене, що вся ця весільна метушня — не найкращі ліки для людини, яка мало не померла на операційному столі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв я його. — Вони все одно не дозволяють мені нічого робити.

Я не брехав. Фермін Ромеро де Торрес поводився як справжній диктатор у всьому, що стосувалося церемонії, банкету та решти. Коли парафіяльний священик дізнався, що наречена йде до вівтаря вагітна, він категорично відмовився проводити церемонію та погрожував викликати нам на заваду духів святої інквізиції. Фермін розлютився й витяг священика з церкви, горлаючи, що той не гідний носити сутану й служити церкві. Якщо священик хоч пальцем ворухне, присягався Фермін, він влаштує такий скандал у єпископа, що після цього посада духівника мавп на Ґібралтарі стане для падре найкращим місцем роботи. Декілька перехожих поаплодували Фермінові, а торговець квітами на площі подарував йому білу гвоздику, яку Фермін потім носив на лацкані, аж доки пелюстки квітки не стали такого ж кольору, як і комір його сорочки.

Уже все було готове до церемонії — бракувало лише священика. Фермін пішов до школи Св. Ґабріеля і вмовив провести церемонію отця Фернандо Рамоса, хоча той цього ніколи в житті не робив: його спеціалізацією була латина, тригонометрія та гімнастика.