Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Це у його рідний Могилів за роки війни прийшло 700 похоронок!

І стало в селі Могилів – звичайне українське село – 700 вдів!

Подумати лише: 700 вдів!

В одному лише селі.

І більше як тисяча синів і дочок стали удовиними.

І треба було жити і рости.

І ми жили і росли, пам’ятаючи: не ми перші, не ми останні.

Як наші матері були не першими і не останнім вдовами. І не будуть, на жаль, останніми.

Вдів на Русі завжди вистачало.

Без удів Русь ніколи не була Руссю, адже без них вона і Руссю не могла б бути. Що тоді, що тепер.

Тепер настала і їй черга.

Вдів на Русі завжди було багато. І кожна вдова – як сова.

Самотина.

Навколо неї в теремі велелюддя, а вона без Ігоря почувалася, як на безлюдді.

– Тепер мені тільки й лишилося, що вдовіти…

Хто сказав?

Прислухалась…

Оглянулась вражено: хто це сказав, що вона має вдовіти?

Але поруч не було нікого. Невже це вона сказала? Чи доля її устами винесла їй присуд?

– Тепер мені нічого на лишилося, як вдовіти…

Хоча… Може, краще було б піти з Ігорем на той світ?

Бо тепер вона вдова. Як сова… Хоч і княгиня…

Не хотілося більше жити. Втративши коханого, втратила як наче б і саму себе. Та й для чого їй тепер самотній жити? Вона тут, а він – ТАМ. У потойбіччі. І разом їм уже ніколи не бути. Принаймні в цьому світі. То для чого ж їй жити в цьому світі? Хоча… Чому дивуватися? Не вона перша, не вона остання. Все ще думала: може, їй краще було б піти за мужем? Там вона буде щаслива з ладом своїм, а тут… Тут скнітиме в самотині – для чого? Для кого? Аби прожити кілька зайвих років? Але ж вона все одно рокована – як людина – на смерть, то яка різниця – тепер чи пізніше?

Після смерті мужа їй часто снився один і той же сон. Ледве склеплювала повіки й починала в пітьмі спочивальні поволі пірнати у щось чорне, невиразне й хистке, що звалося сном, як зненацька лунав свист.

Він був такий пронизливий, як зойк, що вона одразу ж і схоплювалася.

Хапалась руками за груди, де сполошеною птахою билося серце.

А свист все лунав – у вухах її, в душі її, у всьому єстві.

– Явдошко?! – кричала. – Ти чуєш? Овлур свистить.

До спочивальні, плутаючись в довгій сорочці, вбігала Явдошка. По смерті князя вона жила в княжому теремі, спала на рундуку біля спочивальні княгині. Так попрохала її Ярославна – боялася сама залишатися вночі.

Лампадка в кутку біля божниці ледь-ледь тліла, і з пітьми Явдошка простувала в білій сорочці, як привид.

– Явдошко, це… ти?

– А то б яка ще мара?

– Ти чуєш?

– А що маю чути? – Явдошка зупинялася біля неї. – Тобі, княгине, лихий сон приснився?

– Який сон, як він… свистить. Хіба ти не чуєш?

– Хто – він?

– Овлур, хто ж іще. Чи ти глуха? – починала дратуватися Ярославна. – О-о!.. Чуєш, чуєш? Знову свистить. Зараз північ, тож він князеві звістку подає, що пора їм утікати з Половеччини… Чуєш?… Чуєш, як він свистить?

Явдошка нічого не чула – в спочивальні було німо і глухо. Лише десь сонна муха дзижчала на слюдянім віконці. Мабуть, в павукові тенета попала, бідолаха. Але, щоб княгиню заспокоїти, мовила:

– Свистить, то й свистить. Може, й князеві вістку подає.

– Подає, подає, – підхоплювала княгиня. – Зараз вони будуть втікати з Половеччини. Ігор мій і той… Половець Овлур. До ранку князь буде вдома, у Путивлі.

– З Половеччини до Путивля не близький світ.

– Вони його до ранку й подолають. Овлур бігтиме сірим вовком, а князь ясним соколоньком летітиме.

Явдошка тільки зітхнула.

– Відлітав уже твій соколонько. В Чернігові у храмі спочиває.

В Явдошиних словах була суща правда, але все одно не вірилось княгині. Що її лада більше немає. Не могла збагнути. Як це… немає? Був, був – які у них ночі були! – і вже немає?… Ні, ні, він десь просто… просто забарився. Може, й у Половеччині. Ось-ось повернеться з походу.

І чим більше так вірила, тим більше їй здавалося, що так воно і є. Її ладо в Половеччині. Не сьогодні – завтра він повернеться. І все у них буде гаразд, і вони, як і раніше, будуть щасливі. І ночі любові у них ще будуть та будуть.

І тоді знову починав лунати посвист Овлура. Вона схоплювалась радісна: Овлур свистить! Вказує Ігореві шлях з полону. Ігор повертається з неволі в рідний край. Може, й сеї ночі з’явиться в Путивлі – він-бо ясним соколоньком до неї летить. Треба тільки чекати. Чекати й чекати. Вірно і терпеливо.

Вона й чекала – вірно і терпеливо. І князь під ранок виринав з пітьми спочивальні. Живий, здоровий, коханий її… Рідний.

– А ось і я, ладо моє! – вигукував молодо і дзвінко. – До тебе повернувся. Ти чекала мене?

– Чекала, чекала, моє ладо! – і птахою кидалась йому навстріч.

Вранці вона сяяла, як нова ікона.

– Знову до тебе сеї ночі князь Ігор Святославич соколоньком ясним прилітав? – дивувалася Явдошка.

– Прилітав, Явдошечко, прилітав, – сяяла княгиня.

– І любов у вас той… була?

– Була, Явдошечко, ой була! Ой любов! Тепер чекаю-виглядаю нову ніченьку – щоби ладо своє обіймати.

– А ти певна, що то прилітав до тебе твій ладо?

– Отакої! А хто ж то до мене вночі прилітав?

– Зміулан.

– Хто-хто? Що ти таке страшне кажеш?

– Кажу, що зміулан. Той, який у дуплі біля Сейму живе. Він, тварюка, він.

– Що ти кажеш таке лихе, Явдошко? – жахалась княгиня. – Хіба ж я князя свого не знаю?

– Знаєш. Себто знала. А тіко він лежить у храмі в Чернігові. А до тебе під його виглядом і в машкарі його прилітає волоцюга зміулан. Щоби ти знала, моя добра княгине, ця зміїна тварюка ночами відвідує молодих вдів. Які, овдовівши, побиваються за мужами своїми. От зміюка та, демон проклятий, напускає на себе машкару померлого і прилітає вночі до вдови. Яка любові багне. І так їй голову замакітрить, що вона й розтане. А ще у нього зілля є таке. Бідна жінка про все на світі й забуде, і в обійми його кинеться. А йому, зміюці капосній, тільки цього й треба! А жінка повірить, що перед нею ладо її. Бо той зміулан хіба ж такого туману напустить. І кидається в його обійми, думаючи, що перед нею і справді її ладо. От від такої любові, прости Господи, із зміуланом і народжуються істоти зміїної породи.

– Ой, що ж мені тепер робити? Як він знову вночі прилетить?

– Жени його геть! Втришия! Ніякий то не твій ладо. Перехрести його, він од хреста й сахнеться. І вилетить із спочивальні, як наче його вітром видме!

Після того, як тільки в її спочивальні лунав свист Овлура, вона миттєво кричала:

– Явдошко??. Овлур свистить! Знову той… прилетить.

– Не бійся, княгине, я з тобою. Удвох ми вже витуримо того лобуряку, якому жіночих пестощів забаглося.

Ярославна плакала, а Явдошка як могла її втішала.

– Не ти на Русі перша вдова, – казала, – не ти й остання. Буде та буде ще на Русі вдів. Бо ворогів у неї багато. Та й свої часом гірше ворогів бувають.

Ярославна, слухаючи розважливу мову «своєї відьми», як вона величала Явдошку, поволі заспокоювалася і непомітно для себе засинала, а Явдошка до білого дня сиділа біля неї і щось тихо наспівувала княгині, як ото мати, мале дитя заколисуючи, співає. Підклавши долоню під щоку, скрутившись калачиком, Ярославна солодко спала і посміхалася уві сні. Мабуть, слухаючи Явдошину бадьору пісеньку:

І далі наспівувала водночас, мабуть, і сама собі – вона була самотньою і своєї сім’ї ніколи не мала.