Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Та що ти про це знаєш?!

— Знаю, бо я кохав ту ж саму «жінку». Або скажімо так — її сестру. Вночі вона — цариця, вмерти й не встати, а коли наступного ранку ти прокидаєшся, то бачиш, що вона огидна, мов потвора. — Харрі прикурив чорну цигарку з російським імперським орлом. — Та коли приходить ніч, ти забуваєш про її огидність і кохаєш її знову. І з цим коханням не може змагатися ніщо й ніхто, навіть Ірен. Я вірно кажу?

Харрі зробив затяжку, не зводячи з Олега пильного по­гляду.

— Що ти хочеш від мене почути? Ти ж і так усе знаєш.

— Я хочу почути, як ти сам це скажеш. Щоби ти сам почув, як усе це огидно і безглуздо.

— Що? Огидно й безглуздо встрелити того, хто намагається поцупити твою наркоту? Наркоту, яку ти з таким трудом зі­шкріб докупи та зберіг?!

— Невже ти не чуєш, наскільки банально це звучить?

— Це ти так кажеш, це для тебе воно звучить банально!

— Дійсно, це я так кажу. Я втратив найкращу жінку в світі, бо не зміг встояти. А ти убив свого найкращого друга, Олеже. Скажи, як його звали.

— Навіщо?

— Скажи його ім’я.

— Обережно, у мене пістолет.

— Скажи, як його звали.

Олег вишкірився.

— Густо. Що за...

— Іще раз.

Олег схилив набік голову і поглянув на Харрі.

— Густо.

— Іще раз! — загорлав Харрі.

— Густо! — загорлав у відповідь Олег.

— Іще р...

— Густо! — Олег увібрав повні легені повітря. — Густо! Гус­то! — Голос його затремтів. — Густо, Густо! — Голос почав ламатися і перемежовуватися схлипами. — Густо! Гус...то. — На очах з’явилися сльози, він примружився, щоби приховати їх, і прошепотів: — Густо... Густо Ганссен.

Харрі зробив крок уперед, але Олег підняв пістолет.

— Ти молодий, Олеже, ти ще можеш змінитися.

— А ти, Харрі, чи можеш ти змінитися?

— Дуже хотів би, Олеже, дуже шкодую, що не зміг змінитися, бо якби зміг, то краще потурбувався б за вас обох. Але мені вже пізно мінятися. Я є таким, як є.

— Тобто — алкоголік? Чи зрадник?

— Поліцейський.

Олег розсміявся.

— Оце так! Поліцейський! Не людина, не особа, а поліцейський?

— Здебільшого, поліцейський.

— Здебільшого, поліцейський, — повторив Олег, кивнувши головою. — Звучить банально, еге ж?

— Банально й нецікаво, — відповів Харрі, виймаючи з рота недопалену цигарку і несхвально дивлячись на неї, наче вона не справлялася зі своєю роботою. — Бо це означає, що я не маю вибору, Олеже.

— Вибору?

— Я маю забезпечити невідворотність твого покарання.

— Ти ж більше не працюєш у поліції, Харрі. І ти неозброєний. До того ж, ніхто не знає того, що знаєш про мене ти, і ніхто не знає, що ми тут. Подумай про мене! Хоча б раз подумай про нас, про нас трьох! — Його очі наповнилися слізьми, а в голосі чулися верескливі металічні нотки відчаю. — Чом би тобі зараз просто не піти, і ми все забудемо, наче цього ніколи й не було?

— Хотів би, та не можу, — відказав Харрі. — Бо ти загнав мене в куток. Я знаю, що сталося, і тому маю зупинити тебе.

— А чому ти тоді пістолета не забрав?

Харрі знизав плечима.

— Я не можу тебе заарештувати. Ти маєш сам піти і здатися. Бо це — твоє життя, твої перегони.

— Здатися? А з якого дива? Мене ж щойно випустили!

— Якщо я тебе заарештую, то втрачу і тебе, і твою матір. А без вас я — ніхто. Без вас я не можу жити. Розумієш, Олеже? Я — пацюк, якого випхали з житла і не впускають, і він має лише один шлях назад. І цей шлях пролягає крізь тебе.

— Тоді відпусти мене! Забудьмо все, що сталося, і почнімо знову!

Харрі похитав головою.

— Не можу, Олеже, бо сталося навмисне вбивство. Пістолет у тебе, отже, і вирішувати також маєш ти. Мусиш подумати про нас трьох. Якщо ми звернемося до Ганса Крістіана, то можна буде владнати справу так, що термін ув’язнення істотно зменшать.

— Але цього терміну буде цілком достатньо, щоби я втратив Ірен. Ніхто так довго не чекатиме.

— Може, так, а може, й ні. Може, ти її вже втратив.

— Ти брешеш! Ти завжди брешеш! — Олег закліпав очима, щоб прогнати сльози. — Що ти зробиш, якщо я відмовлюся здатися?

— Тоді мені доведеться заарештувати тебе прямо тут.

З вуст Олега вирвалося щось схоже на стогін — наполовину скептичний сміх і наполовину здивований зойк.

— Ти божевільний, Харрі.

— Таким мене народили, Олеже. І я роблю те, що маю робити. Так само, як і ти маєш робити те, що мусиш робити.

— Мусиш? Як тебе послухати, то виходить, що це прокляття якесь. Невідворотність.

— Можливо.

— Це повна бздура!

— Тоді зламай те прокляття, Олеже. Бо ти ж не хочеш більше убивати.

— Геть звідси! — заверещав Олег. Пістолет затремтів у його руці. — Вимітайся! Ти вже не працюєш у поліції!

— Вірно, не працюю, — погодився Харрі. — Але я вже сказав, що... — Він стиснув губи довкола чорної цигарки і зробив глибоку затяжку. Заплющив очі і дві секунди постояв мовчки, немов насолоджуючись нею. А потім зі свистом випустив з легенів повітря і дим — ...що я — поліцейський.

Харрі кинув цигарку собі під ноги. Наступив на неї, рушивши до Олега. Підняв голову. Олег був заввишки майже як він. За прицілом націленого пістолета Харрі побачив хлопцеві очі. Побачив, як він звів курок. І збагнув, яким буде фінал. Він стояв на заваді, а хлопець також не мав вибору; вони були двома невідомими величинами у рівнянні, яке не мало розв’язання, двома космічними тілами, що йшли курсом на неминуче зіт­к­нення, грою в «Тетріс», де мав бути лише один переможець. Він сподівався, що Олегу опісля не забракне кмітливості позбутися пістолета, що він сяде на літак до Бангкока, ніколи ані слова не скаже Ракелі, ніколи не прокидатиметься вночі від власного вереску в кімнаті, повній привидів з минулого, і що йому вдасться налагодити собі життя, яким варто жити. Бо його власне життя таким не було. Вже не було. Воно втратило свій сенс. Затиснувши нерви в кулак, Харрі продовжував іти, гостро відчуваючи вагу свого тіла і бачачи, як збільшується чорне око ствола. Осінній день, помаранчеве листя, Олегу десять років, і вітер куйовдить йому волосся; поруч із ним — Ракель і Харрі, вони вдивляються в об’єктив кишенькового фотоапарата, чекаючи, коли клацне автоспуск. Фотографічний доказ того, що їм це вдалося, вони жили життям, яким варто жити, вони досягли вершини щастя. Палець Олега, білий на кісточці суглоба, міцніше огорнув спусковий гачок. Вороття немає. Ніколи не мав він часу, щоби встигнути на літак. Ніколи не було жодного літака. Не було ніякого Гонконга. Просто було уявлення про життя, яким ніхто з них не мав змоги жити. Харрі не відчував страху. Лише смуток. Коротка черга прозвучала як єдиний постріл, і в кімнаті затремтіли вікна. Харрі відчув фізичний тиск куль, що поцілили йому в груди. Від відбою пістолет підстрибнув, і третя куля влучила йому в голову. Харрі упав. Під ним — темрява. І він у неї пірнув. Темрява проковтнула його і понесла в прохолодну безболісну порожнечу. «Нарешті», — подумав він. І це була остання думка Харрі Холе. Що нарешті, нарешті він вільний.

Пацючиха-мати прислухалася. Верески її дитинчат стали чутнішими й настирливішими після того, як церковні дзвони відбили десять і замовкли, а поліцейська сирена спочатку наблизилася, а потім вщухла на відстані. Чулися лише слабкі удари серця. Десь у пам’яті пацючихи вже зберігався запах пороху і друге, молодше, тіло, яке лежало тут, спливаючи кров’ю на цій самій кухонній підлозі. Але то було ще влітку, задовго до того, як народився цей виводок. І оте молодше тіло не закривало собою вхід до гнізда.

Пацючиха вже знала, що крізь шлунок людини прогризтися було важче, ніж здавалося, тому вона мала поміркувати над іншим варіантом. І повернулася до того, з чого почала.

Вп’яла зуби в шкіряний черевик.

Знову полизькала метал, солонуватий метал, що стирчав поміж двома пальцями правої руки.

Видряпалася по піджаку, який відгонив потом, кров’ю та харчами. Стількома харчами, що, здавалося, цей лляний піджак побував у контейнері для об’їдків.