Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн без .txt) 📗
Йому назустріч рушили Святослав та Рюрик. Святослав витягнув наперед руки, в його очах блищали сльози, а сиве волосся бриніло сріблом. Він прийняв Ігоря в свої обійми.
— Брате! Страждальцю наш! Я радий привітати тебе в славному золотоверхому Києві!
Рюрик обняв його з другого боку.
— Я теж радий, княже.
Тим часом княгиня Марія Васильківна кинулася до зятя Володимира Ярославича, обняла його схилену в поклоні голову, схлипнула, прошепотіла крізь сльози:
— Володюшко! Володимирко! Безталанний наш!
Стара княгиня не могла і через багато років забути свою покійну кохану доньку Болеславу і сильну любов до неї перенесла на зятя, що й до цих пір не одружувався — залишився вдівцем. А те, що Володимир, як подейкують, мав якусь там жінку, не брала цього до серця: діло молоде, не вік же йому бути ченцем.
Увесь вечір князівський терем сповнювався веселим гулом голосів. Столи вигиналися від їжі та напоїв. Лунали пісні, гули бубни та гуслі, бряжчали цимбали. Як завжди, неперевершеним був Славута, якого Святослав сповістив про приїзд Ігоря, і чий голос тепер тішив своєю силою і незрівнянною чарівністю усіх присутніх.
Від такої сердечної братерської зустрічі Ігор відчув себе вільно, розковано. З душі поволі вивіялися тривога та туга, від яких весь день скніло серце. На його досі похмурому обличчі все частіше з’являвся радісний усміх.
Тож не дивно, що Володимир уже вночі, коли учта скінчилася і всі розійшлися по своїх кімнатах, розкрив свою книгу, з якою не розлучався ніде, і записав:
«Із Новгорода Ігор іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем’я. Ярослав же обрадовався йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі їха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, также і Рюрик сват його».
І лише другого дня, вранці, після сніданку, Ігор зрозумів, чого останній час так тривожно нило серце, віщуючи щось недобре. Святослав узяв його під руку, завів у свою хоромину-бібліотеку, посадив до столу і, виждавши якусь хвилину, тихо сказав:
— Ігорю, кріпись, брате: цими днями з Половецької землі до Києва дійшла сумна звістка...
Ігор завмер. Ураз посірілі вуста видихнули:
— Що? Невже щось із сином Володимиром? Святослав поклав йому на плече руку.
— Ні, слава Богу, Володимир живий. І Всеволод живий... А племіника Святослава Ольговича немає. Кажуть, хан Кза приніс його разом з кількома десятками полонеників у жертву своїм поганським богам на могилі загиблого сина свого Чугая...
Ігореве обличчя враз спотворила страшна болюча гримаса.
— О Боже! — простогнав він і закрив обличчя долонями.— Бідний Святославе! Це ж я винен у смерті твоїй!
2
Того ж дня, надвечір, незважаючи на важкий удар, якого зазнав він від звістки про загибель племінника, Ігор з невеликим почтом поїхав до Славути. Горе-горем, а діло — ділом. Поки живий, князю, мусиш про живе дбати!
На стукіт у ворота відчинилося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос запитав:
— Хто там?
— Ігор, князь сіверський.
За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув, і важкі дубові ворота, обковані залізом, розчинилися. З них вибіг Ждан.
— Княже! — І притиснувся щокою до Ігоревого коліна. — Який я радий бачити тебе при доброму здоров’ї!
Ігор скочив з коня і, на подив усьому почтові, міцно обняв привратника.
— Ждане! Ти тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і думав!.. Ну що ж, Славута — добра душа, і тобі з Любавою буде тут непогано... Веди ж мене до нього хутчій!
Славута уже ждав його — обняв.
— Спасибі, що прибув, княже. Ігор зітхнув сідаючи.
— Прибув... З поклоном до князів прибув.
— Це добре!.. Казав колись віщий Ян: «Тяжко тобі, голово, без пліч, зле тобі, тіло, без голови!» Це треба розуміти так: «Києву, голові, без Сіверської та Галицько-Волинської земель не вистояти супроти ворогів, що напирають зі степу, а тілу, тобто Русі, без голови, без Києва, без великого князя київського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у важкий для себе час приїхав до Києва, до князів київських, на снем, щоб спільними силами рятувати нашу землю від кочовиків. Ти вчасно вирвався з неволі та прибув сюди, бо зле Руській землі без Ігоря.
Ігор скрушно похитав головою.
— Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я... От і мушу йти з поклоном до Святослава, до Рюрика та інших князів, щоб дали військову силу для захисту Посем’я, грошей — для викупу полонеників, зброї — для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська? А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті в бою без мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Не знаю, що великі князі скажуть на це. Як ти гадаєш?
— На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик? Однак я гадаю, ні в одного, ні в другого немає підстав відмовити тобі у допомозі. Допомагаючи тобі, вони захищатимуть і свої князівства, і всю країну. Та й я докину слово за тебе... До речі, Святослав уже ділом допоміг тобі — послав на Посем’я своїх синів, і ті витурили звідти Кзу! Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей... А от про зброю — не знаю. Навряд. Зброя — то найбільше, многоцінне багатство князівське. А тобі ж немало треба!
По Ігоревому обличчі промайнула тінь.
— Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовиків...
— Скільки ж?
— Щоб заново озброїти таке військо, яке я вів до Дону великого, потрібно вісім тисяч мечів, луків, списів, щитів, захалявних ножів, сідел... А ще ж одяг, взуття...
— От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не дадуть тобі і десятої частини того, що ти попросиш у них...
— Що ж мені робити! — в Ігоревому голосі забринів відчай.
Славута поклав теплі долоні на міцно стиснуті князеві кулаки.
— Вихід є!
— Який?
— Треба поклонитися не тільки великим князям, а й київському купецтву! Воно постачить тобі і зброю, і одяг, і взуття для цілої дружини!
— Купецтво! — вигукнув розчаровано Ігор. — Та воно й слухати мене не захоче! Купцям потрібне золото, срібло! А де я його візьму? Після того, як викуплю з неволі сина та брата, бояр та воєвод своїх, я жебраком піду по Русі!
— Якщо розумно повести діло, зброю тобі постачать у борг.
— У борг? Та це зневага для мене!
— Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого у цьому немає... Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.
— Ну гаразд, згоден, — охолов Ігор. — Та як це зробити? Не стану ж я переступати поріг кожного купецького дому!
— І не треба. Аби твоя згода — все владить Самуїл. Домовилися?
— Домовилися.
— Тоді до столу, дорогий мій гостю.
Славута плеснув у долоні. Розчинилися двері — і служник і служниця внесли вечерю: м’яса тушкованого та судака вареного, хліба з тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити медяної та жбан холодного сирівцю. Поставивши все це на стіл, наливши в келихи і простеливши князю та бояринові на коліна рушники, щоб витирати руки, вони зникли так же тихо і непомітно, як і зайшли.
Славута підняв келих, глянув на Ігоря.
— Ти живий, княже, і на волі, а це найголовніше... За твоє здоров’я!
— Спасибі, вчителю! Дякую, Славуто! — почулося у відповідь.
Вони заходилися біля смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку, задумливо глянув на схудле обличчя Ігоря, запитав тихо:
