Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗
О мій друже Джон, це була робота різника. Якби мене не хвилювали інші померлі й живі, які наразилися на велику небезпеку, я ніколи б не наважився на це. Я продовжував тремтіти навіть тоді, коли все скінчилося, — дякувати Богові, що мої нерви взагалі це витримали. Якби я не побачив на обличчі першої жінки виразу спокою і радості, які відбилися на ньому, перш ніж воно розпалося на порох, і не усвідомив, що її душа врятована, я не зміг би продовжувати цю бійню; я не зміг би витримати жахливого рипу, з яким кілок протинав плоть, вигляду тіла, що звивається і викручується, кривавої піни на губах, — я би втік, охоплений жахом, кинувши своє завдання на півдорозі. Але все скінчено! Нещасні душі, тепер я можу їх пожаліти і пролити над ними сльози, думаючи про те, що вони насолоджуються сном справжньої смерті. Друже Джон, тільки-но я відділив ножем голови від тіл, як тіла почали розсипатися і перетворюватися на порох, немов смерть, яка мала прийти століття тому, нарешті заявила свої права й негайно і гучно оголосила: «Ось і я!»
Перш ніж залишити зaмок, я замкнув усі входи і виходи так, щоб граф ніколи не зміг потрапити у нього немертвим.
Коли я ступив у коло, в якому спала мадам Міна, вона прокинулася і, глянувши на мене, скрикнула із болем, якого я не міг витримати:
— Ходімо! Ходімо якнайдалі від цього жахливого місця! Ходімо назустріч моєму чоловікові, який, я знаю, мчить просто до нас.
Вона змарніла і на виду була блідою, однак очі її були ясними, і в них палала пристрасть. Я був радий, що бачу її блідою і хворою, бо мій розум іще пам’ятав нещодавній жах рум’яного вурдалацького сну.
Отже, з вірою і надією, а також сповнені страху, ми вирушили на схід, щоб зустрітися з нашими друзями і тим, про кого мадам Міна сказала, що знає: він іде нам назустріч.
Щоденник Міни Гаркер
6 листопада
Було вже далеко за полудень, коли професор і я вирушили в путь на схід — туди, де, я знала, їде Джонатан. Ми йшли неспішно, хоча дорога збігала з пагорба круто вниз, бо несли важкі теплі речі й ковдри. Ми боялися залишитися без теплих речей, коли навколо — тільки сніг і холод. Ми також прихопили дещо з провізії, бо перебували в абсолютно безлюдній місцевості, й, наскільки ми бачили крізь снігопад, тут не було жодних ознак людського житла. Коли ми подолали близько милі, я стомилася від важкої ноші та присіла перепочити. Озирнувшись назад, ми побачили чіткі обриси замку Дракули на тлі неба. Ми були біля підніжжя пагорбу і, дивлячись на замок звідти, зауважили, що він чудово вписувався в панорамний краєвид навколишніх Карпатських гір ген-ген унизу. Ми побачили його у всій його красі на висоті тисячі футів на вершині крутого пагорба, навколо якого було глибоке провалля, яке відділяло від нього гори, що оточували його зусібіч. У цьому місці було щось дике і надзвичайне. Десь удалині ми чули виття вовків. Вони були далеко, але їхнє виття лунало гучно, незважаючи на те, що його приглушував снігопад. Воно нас лякало. З того, як доктор Ван Гелсінґ шукає нам місце для ночівлі, я збагнула, що він намагається знайти стратегічну точку, де ми були б якнайкраще захищені у разі їхнього нападу. Розбита дорога й надалі вела вниз. Ми бачили її, цілком запорошену снігом.
Трохи згодом професор жестами підкликав мене. Я підвелася і приєдналася до нього. Він знайшов чудове місце, схоже на природне заглиблення у скелі із входом, немов дверна пройма, між двома валунами. Професор узяв мене за руку і втягнув усередину.
— Погляньте, — мовив він, — тут ви будете у сховищі. Навіть якщо вовки і нагрянуть, тут я зможу з ними зустрітися сам на сам.
Він приніс теплі речі, зробив для мене зручну лежанку, дістав дещо з провізії і примусив мене поїсти. Але я не могла їсти, мені було бридко навіть просто скуштувати, і хай як я намагалася зробити йому приємність, так і не змогла нічого поїсти. Він здавався дуже засмученим, але не ганив мене. Взявши про всяк випадок підзорну трубу, він став на вершині скелі й почав оглядати виднокрай. Раптом він покликав мене:
— Подивіться! Мадам Міно, подивіться! Подивіться!
Я миттю заскочила нагору і опинилася біля нього на скелі. Він передав мені підзорну трубу. Сніг падав рясніше і скажено кружляв, адже знявся сильний вітер. Однак між поривами вітру я змогла розгледіти довгу смугу дороги. З тієї висоти, на якій ми опинилися, видно було на велику відстань. Ген-ген, за білою сніжною пустелею, я угледіла чорну стрічку ріки, що звивалася і загиналася серед гір. Просто навпроти нас, не так уже й далеко, аж я навіть здивувалася, як ми не помітили цього раніше, мчав гурт вершників. Посеред гурту їхав віз, довгий вантажний віз, який кидало з боку в бік, коли він натрапляв на нерівності на дорозі, як ото собака виляє хвостом. Наскільки я могла розгледіти через сніг, судячи з одягу, то були або селяни, або цигани.
На возі була величезна квадратна скриня. У мене аж серце підскочило, коли я побачила її, бо відчула, що кінець уже близько. Наближався вечір, і я добре знала, що із заходом сонця істота, яка досі була ув’язнена в своїй скрині, отримає нову свободу і втече від переслідування, набувши однієї зі своїх форм. З острахом я обернулася до професора. І з жахом усвідомила, що його тут немає. На мить пізніше я помітила, що він спустився нижче. Він креслив довкруж нашої скелі коло, яке захищало б нас, як минулої ночі. Коли він закінчив, то знову повернувся до мене і сказав:
— Принаймні тут ви будете в безпеці від нього!
Коли тимчасово перестав падати сніг, який замів весь простір під нами, він взяв у мене підзорну трубу.
— Погляньте, — сказав він, — вони їдуть швидко. Підганяють коней і мчать учвал.
Потім, помовчавши, він провадив глухим голосом:
— Вони поспішають до заходу сонця. Мабуть, ми спізнилися. На все воля Божа!
Тут знову повалив густий сніг і сховав від нас увесь ландшафт. Снігопад швидко минув, і Ван Гелсінґ знову сфокусував трубу на рівнині. Раптом він вигукнув:
— Дивіться! Дивіться! Дивіться! Ви бачите двох вершників, що мчать із півдня? Це, мабуть, Квінсі та Джон. Візьміть трубу, погляньте, поки сніг знову не накрив усе.
Я взяла трубу і придивилася. То були два чоловіки, можливо, доктор Сьюард і містер Моріс. Я знала, що жоден із них не міг бути Джонатаном. Однак, з іншого боку, я знала, що Джонатан неподалік. Роззирнувшись навколо, я побачила ще двох вершників, які мчали стрімголов. Один із них, я знала напевне, був Джонатан, а другий, звісно ж, лорд Годалмінґ. Вони також переслідували віз. Коли я сказала про це професорові, він зрадів, як школяр, і пильно вдивлявся, аж поки не посипав сніг, який унеможливив видимість; тоді на валуні біля входу в наше сховище він поклав напоготові свій «вінчестер».
— Вони підтягуються сюди, — сказав він. — Незабаром ми з усіх боків оточимо циган.
Я дістала свій револьвер і тримала його напоготові, бо виття вовків лунало дедалі гучніше: вони наближалися. Коли буревій на мить ущух, ми знову поглянули в трубу. Якось дивно було бачити сніг, який падав довкола величезними пластівцями, і водночас сонце, що, сідаючи за далекі верхівки гір, світило ще яскравіше. Обводячи трубою місцевість, я бачила то тут, то там крапки, що рухалися по одній, або по дві, або три і більше. Вовки збиралися на полювання.
Кожна хвилина очікування видавалася нам цілою вічністю. Знову подув шквальний вітер, піднявши навколо нас клуби снігу. Іноді були моменти, коли ми нічого не бачили навіть на відстані простягнутої руки, але на зміну їм приходили інші, коли вітер зі свистом пролітав повз нас, очищаючи повітря так, що ми бачили на далеку відстань. Ми останнім часом настільки звикли до очікування настання сходу чи заходу сонця, що знали напевно, коли саме це станеться. І тепер ми точно знали, що зовсім скоро сонце сяде. Було важко повірити, що не минуло й години очікування у нашому скелястому сховищі, як різні постаті почали наближатися до нас. Пориви вітру з півночі стали ще різкішими, швальними і холодними; він, вочевидь, відніс геть снігові хмари, бо сніг тепер падав тільки час від часу. Ми могли чітко розгледіти людей із кожного загону — як переслідувачів, так і переслідуваних. Було досить дивним те, що переслідувані чи то не усвідомлювали, що за ними женуться, чи то їх це зовсім не займало. Однак було видно, що вони мчать із подвійною швидкістю, в той час як сонце сідало дедалі нижче за верхівки гір.
