Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗
Нерозгадана сила завела її туди, і хіба та сама нерозгадана потуга виведе її звідси.
Мотря того не хоче. Вона серцем прилипла до гетьмана, чує, що він для неї все, що при нім вона відмінилася, заспокоїлася, перетворилася. Вона вже не химерна панночка в багатих батьків, котрій всього замало, котра не знає, чого їй хотіти й забагати, а служебниця великого діла, котре заволоділо цілою її душею, всіми гадками, усім єством. В здійсненню цього діла щастя її, її мир і задовілля. Господи, не відривай її від нього, не вертай до давнього бездільного життя, не роби пустоцвітом, котрий поки цвіте, поти веселить око, як зів'яне і опаде, то який кому з нього хосен? І не вели їй у монастир іти, бо вона мертвеччини не любить, життя бажає, у низьких стінах задихається, келійних настроїв, ніби гробу, боїться. Дай їй з повної груді відспівати пісню життя, веселу чи сумну, але не лицемірну, щиру.
Чого ж тая зірка, котру вони побачили разом, так скоро покотилася по небі і згасла?
Як тяжко вгадати свою долю, свою будучину близьку!..
Мотря потонула в гадках.
Ніби сонна, йшла за тіткою Лідією до ярко освіченої кімнати, в котрій накрито святовечірній стіл на чотири особи.
Білий обрус, злегка притрушений сіном, дванадцять свічок з ярого воску у срібних свічниках, на покуттю сніп, під столом дідух, — Мотрі очі сльозами заходять.
Гетьман уже тут.
Стоїть з тарілкою в руці, просфору, медом помащену, ділить, бажає усім добра.
— Ніхто не знає, чого другий бажає, — говорить, підходячи до Мотрі. — В кожному серці є своя святая святих, до котрої нерадо впускаємо ближніх, навіть найближчих. Кождий чоловік рад хоч один якийсь куток у свому серці виключно для себе заховати. Бажаю вам, Мотре Василівна, зберегти вашу святую святих, щоб лиха доля і недобрі люди не зневажили її. Бажаю вам щастя, дорога Мотре Василівна.
— Щиро дякую милості вашій, — відповіла. — Не маю слів, щоб висловити гадки, — простіть!
З тіткою розцілувалася, Войнаровському руку подала.
— А все ж таки Великдень кращий, — почав гетьман, сідаючи між Мотрею і тіткою Лідією, а Войнаровському вказуючи місце проти себе.
— Чому ж то, дядьку, Великдень кращий від Різдва? — питався Войнаровський.
— А тому, бачиш, бо на Великдень усі цілуються, а на Різдво ні.
— Голодній кумі хліб на умі, — сказала, всміхаючись, тітка Лідія. — Вам, Іване Степановичу, все ще весною пахне, а тут уже не осінь, а й зима.
— Як у кого, у мене на голові сніг, а на серці моріг. Що я, винен, що мене Господь таким создав. Іноді ніби хтось три десятки літ зняв із мене і я знову такий, як був, нім булаву до рук пойняв. Між своїми, та ще на святий вечір, можу це сміливо сказати, не хвалячись.
— А мені, — зітхав Войнаровський, — іноді так, ніби хтось три хрестики додав.
— Бо теперішнє покоління не гартувалося за молодих літ, як ми гартувалися, люди минулого століття. Пройшли ми добру школу, мій синку.
І гетьман став розказувати свої давні пригоди. В яких він небезпеках не бував, якого лиха не зазнав, а все щасливо з кожної халепи вийшов. Другий давно руки опустив би, дійся Божа воле, — а він Бога взивав, але й рук прикладав.
— Не так рук, дядьку, як розуму, яким вас Господь не обідив.
— І розум, сину, не поможе, як хто рук не приложе. Без енергії розум — все одно, що не засвічена лампа. Погадай, скільки лиш листів довелось мені написати, не сотки, а тисячі, і то великі. Це ж праця не тільки для ума, але й для руки, а головна річ, витрата енергії. Тую-то енергію треба з себе добути. От і тепер, ворогові свому того не бажаю, що я на своїй голові маю. А все ж таки — якось воно буде… — Гетьман підняв чарку старого угорського вина і, чоломкаючись зі всіми, кінчив:
— Випиймо, щоб було добре. Щоб з Христовим Різдвом народилося у нас те, що проповідував Христос: братолюбіє і згода.
Всі припіднялися і пригубилися до чарок.
— Так не можна, — сказав гетьман до Мотрі. — Треба випити до дна, бо на дні правда одна. І ти, Лідіє, не вдавай соромливої панночки, а випий, щоб побачити, яка там тая правда на дні. Вино добре, старе. Не все погане, що старе, — правда, Мотре?
— Правда, тільки я боюсь, щоб тим старим вином не впилася.
— Щоб ви не впилися старим вином, кажете? Не бійтеся, воно не зрадливе. Розгріває і кріпить, а до голови не йде. Не раз молоде вино, не вишуміле ще, скорше голову закрутить, вірте мені, досвідченому чоловікові.
Подавали щуку по-гетьманськи.
— Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати.
— Чому, милосте ваша?
— А тому, що в рибі кості, треба їсти вважно.
Рибу їли мовчки.
— Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці.
Пані відпрошувалися. Гетьман казав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина.
— Солодким устам солодкого вина, — приговорював до Мотрі.
— Добре слово від вина солодше, — відповіла йому.
— Солодке слово із солодких вуст, — отеє мій густ. Мотря спаленіла.
— Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить, — зауважила тітка Лідія.
— Я навіть не беруся.
— То зле, Мотре Василівна. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові.
Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся.
— От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали?
— Над тим, що ви, дядьку, зводили сказати.
— А саме?
— Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода.
— І додумався до чого?
— Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ. Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може б, не лиш батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, на нім згонимо гнів.
— Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині. Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати.
— Кажіть, Іване Степановичу, — просила Мотря.
— Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти.
Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:
— Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вожда… Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. «Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільше прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок». І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: «От, коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би…» Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш.
— Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його.
— А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі обороняти… Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, — так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники ідуть.
