Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
— Нещасний! — закричав товмач. — Ти занапастив себе і її. Я хотів тобі добра, кяфіре!
Лаврін не почув, як зачинилися двері. Тільки щезло з — перед очей світло й він знову опинився в липкій, задушливій темряві. Сидів на приступці сходів, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила — все. Відтак повільно приходив до тями. Спогадував розмову, й біль шматував серце. А десь у глибині свідомості жило інше почуття: своєї правоти, а ще — зловтіхи. Вперше подумав про візира як про живу людину. Великий візир хотів купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб погоїти свою власну. Мабуть, хоче хоч чимось примоцулити болячку по згубній для власного війська налозі на Січ, хоче в такий спосіб зловтішитися, возвеличитись над козаками. Звичайно, він, Лаврін, для тих державців ніщо, комашка, але їм важать власні невдачі, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити синці. Лаврін знав — з його душі цілющої мири не вичавлять для себе й краплі. Він став навколішки й гаряче молився. Спочатку йому заважали молитися очі Киліяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволі віддаленіли, він уже бачив не Киліяну, а Божу Матір — в образі, який назавжди запам’ятався з ікони в січовій церкві. Божа Мати дивилася скорботно й співчутливо.
Для нього Божа Мати була ще й просто матір’ю — іншої матері не пам’ятав.
II
Ясного, погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вітрилами повезла радника дивану агу Сулеймана Кегая на острів Родос у вічне вигнання.
Того ж ранку сторожа вивела з кам’яниці Лавріна Перехреста. Тут же, біля в’язниці, йому одягли на шию дерев’яне кружало — колодку — й зв’язали руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерів з алебардами на плечах. Його повели до фортечних воріт, де низенький турок з підрізаною бородою, у чорній одежі тримав у поводі віслюка, на якому сиділа Киліяна. Вона була одягнута у біле вбрання, мовби закутана в саван, її обличчя прикривала намітка, така прозора, що Лаврін бачив кожну рисочку, кожен порух брів і спалах очей дівчини. Лаврінові перехопило подих, серце закричало з радості й болю, він аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечі та вилаявся брутально. По обидва боки віслюка, на якому сиділа Киліяна, теж стояло по двоє аскерів, вони щось гукали до цих, котрі вели Перехреста, й ті, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали під арку воріт. Низенький турок у чорному потягнув слідом віслюка. За ворітьми на них чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усіх боків, і аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан — місяць суворого посту, коли правовірному цілісінький день не можна ні їсти, ні пити, ні курити кальян, ні подивитися на жінку, — голод і спрага катували турків, перепалювали кров на злість. Вони знали, що кьопек — невірний не хоче прийняти їхньої високої віри, готові були роздерти його і дівчину на шматки. Стояв сморід, задуха робила людей ще лютішими.
Найдужче шаленіли дервіші — стрибали, завивали, реготали Лаврінові в обличчя, один — бритоголовий, з обліпленими струп’ям губами — видобув з — під лахміття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер одіпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменіла кров, натовп п’янів од неї й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася кров правовірного!
Турки ще й того лютували, що стояла суша, якої не знали впродовж багатьох років. Обміліла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани. Небо висіло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.
Лаврін ішов крізь цей каламутний вир спокійно, його не лякала дика ярість, навпаки, в ній знаходив опертя своїй правді. Турки юртувалися, бо відчували своє безсилля, вони скажено ненавиділи його, весь український люд, і було б неприпустимим гріхом схилитися перед ними, просити в них милосердя. Одна думка рвала серце — занапастив Киліяну. Але ні — не занапастив, занапастити — то продати, підкоритися, розтоптати те, чим жив одмалечку. Правда, Киліяна виросла в затишному гніздечку, вона не знала, що то таке Великий Луг, Дніпро, Козацький Степ. Але то не його провина. Зараз він думав про рідний край невідступно, й сльози котилися по душі. То були сльози любові та вірності йому. Сливе тому майже не чув, що чинилося довкола. Й зовсім не бачив плюгавого турка в коштовному камзолі й синьому тюрбані, котрий намагався перечепити його горіховою палицею, й дервіша з ножем, й одноокого діда, що плювався з безпечної відстані. Він дивився поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце. О цій порі воно було не жарке, а м’яке, тепле, як там, на далекій Україні. Палахкотіло в його променях червоне юдине дерево, дрібно мерехтіло листям. По червоному черепичному дахові нижчого будинку, що прилягав до жовтої глухої стіни будинку кількаповерхового, скрадався до зграйки голубів з каменюкою в руці замурзаний хлопчак. Сиві, білі, чорно — білі птахи не помічали небезпеки, туркотіли на карнизі. Скраю ходив білий турман з чорною шиєю, він розпустив крила, черкав ними по карнизу. І враз Лаврінові пригадалися інші птахи, тільки більші, вони снилися йому цієї, останньої, ночі, й, може, тому, що то був останній світлий сон, останній спомин про рідний край, про волю, Лаврін, на мить забувши про все на світі, стулив губи й свиснув. Він свиснув так голосно, що спіткнувся стражник поруч і злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо білою зграйкою, шугнули понад дахами. Й щось біле затріпотіло в Лавріна на душі.
Хлопчак здивовано оглянувся, підбіг на край даху й пожбурив каменюкою в Лавріна. Проте влучив не в нього, а в аскера, той закричав, і хлопець дременув, аж під ногами заторохтіла черепиця.
Вони перейшли довгий міст, і їм навперейми вибігло троє вершників у жовтих шкіряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад коні над самою Лавріновою головою, й немолодий рябий чауш вихопив з шовкової торбинки скручений у сувій папір. Але він не читав його, а тільки помахав над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврінові товмач зашварготів, продираючись скрипучим голосом через гомін натовпу:
— Милість великого візира безмежна, як простори океану. Він дарує вам, невірні, життя, волю, шаріат, турецьке підданство, дім і виноградник над Тунджею. Ставши правовірними, ви житимете в ньому, допоки Аллах не покличе вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.
Не чекаючи відповіді, всі троє повернули коні і поскакали праворуч понад рікою.
В ту мить страшно, відчайдушно закричала Киліяна:
— Вони не хочуть нашої смерті, Лавріночку! Вони просять нас, Лавріночку, любий, станьмо турками. Хіба то не однаково, ким жити на землі!
Той голос пронизав Лавріна наскрізь, козак чув, як струменить з серця кров, і молив Бога, аби воно розірвалося чи зупинилося. Лаврін не відчував страху смерті. Про неї думав не раз, до неї готувався увесь цей час, а на одну думку про те, що може виміняти життя ціною зради, хололо серце. Воно обпікалося болем тільки тоді, коли думав про Киліяну. Але то теж був присуд долі, її веління — іншого виходу на цім світі не мав. Проклятий візир знав, як облити отрутою останні їхні кроки на землі. О, якби він міг урятувати її. Ціною будь — яких мук, будь — яких страждань. Він готовий віддати себе за них. Одначе саме її стражданнями, її розпачем вони хочуть зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним він не стане. Зборовши страх, що почував зараз перед Киліяною, обернувся й подивився їй у очі. Милі, кохані очі, котрих прагнув більше всього на землі. Але навіть їм не міг віддати того, що заповіли діди й батьки, що вдихнула в його груди рідна земля.
— Ми українці, Киліяно… Християни.
Киліяна мимовільним напруженням звільнила зв’язані рушником руки, здерла з обличчя прозорий серпанок.
— Я хочу жити! — закричала вона. — Не однімай у мене і в себе сонце.
— Це чуже сонце, — глухо відповів Лаврін.
— Воно одне! — гукала вона, знайшовши у власних словах якусь істину. — І любов одна.
