Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Бо чом не покаятись, коли Хома нарешті оцінив тебе так, як того пана, що в соломі спить і зубами ськається!
Наче сказав, що ти хоч великого роду, та песького ходу, що пошився ти в пеську шкуру. Отож, коли ти такий добрий, як собака вві сні, не хочу з тобою знатись.
Чи переживу я коли таку соромоту? Попався, коли чужим потом грівся, коли чужими пирогами та хотів своє горе поминать... Але ж, не зазнавши горя, не знатимеш і радості! Хто це сказав? Моя соромота?.. Терпи горе — добро буде! Те знову під’юджує моя соромота?
Лишенько, що тільки коїлось і коїться в Яблунівці з моїм сумлінням і моєю совістю! Невже такі прикрощі близькі всім тим, хто береться за перо, хто прагне якщо не перевершити, то бодай дорівнятись до грибка маслючка, до старшого куди пошлють, до Хоми, що написав роман «Позичений чоловік»?
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ВОСЬМИЙ,
у якому знову йдеться про День сміху в Яблунівці, коли з автора, либонь, сміються всі: ні живі, ні вмерлі, ні швець, ні мнець, а чортзна-що, а також ні грач, ні помагач, і оті недужі, що сіли та й хліб поїли
Вся Яблунівка знала, бачила, чула, що я бігав за Хомою, а грибок маслючок тікав.
І чи то ввижалось, чи насправді так відбувалось... Могло ввижатись, а могло й відбуватись, бо хоч слідчі органи району й зайнялись ділом рухомого живопису і рухомого театру, бородань перебував на волі. Перебуваючи на волі, він міг зробити ще одну відчайдушну спробу довести життєздатність свого мистецтва, щоб реабілітувати себе в очах громадськості, потерпілих од його мистецтва громадян, а також начальника районної міліції самого товариша Венеційського.
Пригадуєте, колись щойно по своєму приїзді у Яблунівку я потрапив на засідання правління колгоспу, де мовилось про нові звичаї та обряди, гідні нашого способу життя?
Щороку проводити День сміху під гучні аплодисменти запропонував тоді старший куди пошлють. І, либонь, запропонував не без підказки бороданя, з котрим уже тоді злигався.
Тепер — жнива, День сміху в Яблунівці, напевне, проведуть по закінченню осінньо-польових робіт. А зараз, очевидно, вже потроху стали готуватись. Але, виходячи з принципів рухомої естетики рухомого живопису й рухомого театру, винайдених несамовитим бороданем, стали готуватись не на сцені в Будинку культури, а в житті живому: на тваринницькому комплексі, в магазинах, на пошті, в школі, в лікарні, в колгоспній конторі. Варто було комусь із яблунівців здибатися зі мною, як вони починали сміятись чи усміхатись. Авжеж, чом їм не сміятись чи не усміхатись, коли кожному відомо, що я ганявся за Хомою, а Хома повсюди тікав од мене!
В тому, якими усмішечками мене зустрічали Яблунівці, я вгадував режисеру бороданя, його демонічну руку. Затятий, і на суді не покається, і після винесення судового вердикту вважатиме, що за його мистецтвом — майбутнє! Але як почуватись і поводитись мені, коли ось у цю хвилю його мистецтво спрямоване проти мене, має таку точну адресу?
Здавалось, той День сміху вже почався, він присвячений тільки мені, він супроводжує скрізь, куди ступлю. Сміялись усі. І той, хто багато їсть і п’є і хто у розум не тне. І той, кому дай і наддай — то все мало. І ті ліниві, що двічі ходять, і ті скупі, що двічі платять. Розтягували роти в усмішках старі діди, в яких болить бік дев’ятий рік, та вони не знають, у котрім місці, й оті недужі, що сіли та й хліб поїли, й оті хворі, що в них волосся попухло, й оті немічні, яких і довбнею не доб’єш. Глузували з мене оті працелюби, котрі три дні мелють, а за півтора дня з’їдять, котрі ївши гріються, а роблячи мерзнуть, котрі стільки зроблять, як комар надзижчить. Здавалось, насміхається з мене й оте каміння, під яке вода не тече, і циганська кобила, що день біжить, а три дні лежить, і насміхалася свиня у барлозі, а птах у дорозі, й оті коти, що звикли очі жмурить та голови ховать, і отой вовк, котрий би здох, якби довго лежав. Здавалось, регочуть із мене й усі яблунівські мухи: які по смолі лазять, дибають по сметані, крутяться в окропі, звиваються у мазі. Потішались ні живі ні вмерлі, а також оті, що сидять, як засватані, що сидять, як морква в грядці, що сиднем сидять, а потім каменем сядуть. Лукаво підморгували при зустрічі зі мною ні швець, ні мнець, ні чортзна-що, а також ні грач, ні помагач, а також дуга в лісі, а хомут у стрісі, а ще і аршин — не сукно й глек — не вино!
З мене реготала вся Яблунівка, цьому Святу сміху кінця- краю не бачилось. Очевидно, так і мало завершитись моє перебування на цій землі обітованій. На цій землі обі- тованій, що родить хліб і любов, котра, як перстень, не має кінця і сильніша смерті. Що родить яблука і щастя, котре, як трясця, кого попаде, того й трясе. Що родить мальви і долю, котра не курка, її решетом не накриєш. А ще на цій землі родить щедро правда й добро, мудрість і розум, честь і відвага. А які тут багаті врожаї щирого сердечного слова збирають, лукавства й сміху, пісень і легенд, ласки й ніжності. А ще ж, звісно, і прислів’їв небачені врожаї! Отих прислів’їв, про які яблунівський люд пророчо каже, що пословиця плодюща й живуща, що пословиця повік не зломиться, що без пословиці не проживеш, що пословицю ні обійти, ні об’їхати, що на пословицю нема ні суда, ні розправи. Пословиця — в своєму краї пророчиця!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТИЙ,
чи не найзагадковіший розділ роману, котрий благополучно наближається до кінця
В небі переморгувалися зорі, наче то розмовляли між собою душі померлих. А може, розмовляли пращури не тільки між собою, а й зі своїми нащадками, нині й прісно живущими на землі? Чумацький Шлях лежав над моєю головою як фатальна стезя вічності, по котрій ішли в давнину, йдуть сьогодні, йтимуть завтра. Здавалось, отак із цієї яблунівської вулички, що пахне курявою, кропивою та блекотою, можна легко ступити на зірчато-грудкуватий Чумацький Шлях, ось варто лишень із вулички вийти в поле, сягнути обрію, а там із обрію — прямісінько в небо!
Та в оце свіже літнє передрання я йшов зовсім не до польового темного обрію, щоб там із путівця ступити на Чумацький Шлях. У цю пору від знахарчиної хати, скрадливо озираючись, я простував безлюдним селом до обійстя грибка маслючка. Дійшовши до його яблуневого саду, я зупинився прислухаючись. Шелепнувши по листю, під ноги впала грушка-лимонка, і я мимоволі здригнувся. Неподалік брехнув пес — і душа моя вступила в п’яти, щоб потім поволеньки, млосно спливати догори. Якась нічна кузька сіла на щоку, й лице моє судомно сіпнулось, наче від удару нечистої сили. Хто б подумав, що так потерпатиму від стра- хїв, так остерігатимусь! А як замишляв це діло, то здавалось: дарма ярма, аби воли були, дарма воли, аби ярма були...
Зважившись, переліз через вориння й опинився в саду. В хаті грибка маслючка не світилось, вікна блимали темними блимаками. Черкнувши по носі, впало яблуко, і я аж присів до землі. Оготавшись, випростався, бо хоч жижки й дрижать, але не годиться накивати п’ятами. З охолодим серцем, навзгинці подибцяв попід гіллям, що ламалось від яблук. Ось нарешті і ясен, під яки^ колись Хома любувався Мартохою, що при місяці походжала в білій сорочці по садку...
Йдучи до садиби грибка маслючка й продираючись через сад, я побоювався, що когось таки застану під ясеном на постаменті, бо святе місце порожнім не буває — ні вдень, ні вночі. Й наче гора з пліч ізсунулась, коли вгледів, що на постаменті в цю глупу пору — нікогісінько!..
Свого духу боячись, я підступив до постаменту і, вкотре подивившись на блимаки темних вікон, по приставленій знизу цеглі обачно здерся вгору. Навпочіпки, навіть не розгинаючись у попереку, примостився на дерев’яній лавчині, що завжди стояла на постаменті — і для Хоми, й для будь-кого з охочих. Лавчина, вистигнувши й змокрівши від нічної роси, холодила сідницю, проте від того холоду я не почувався, як узимку отой Савка у свитці, в котрої чомусь рукавів нема. Від холодної лавчини струмувала дивна сила. Й та сила давала почуватись так, наче я хоч і голий, та в поясі, хоч і голий, та в підв’язках, хоч і голий, зате пи!н- ний. Та сила дедалі випростувала мене на лавчині, вже я сидів рівно, випнувши груди й розгорнувши плечі. Далі та сила звела мене й поставила на постаменті. Вже я почувався отим, що вдома мотузкою хліб ріже, а в городі і те' і се; почувався отим, що хоч у нього куліш, зате на виделці. Так стоячи на постаменті, я дивився звисока, а нічого не бачив, бо здавалось, що зловив зайця за хвіст і вхопив місяця зубами! Ну, думаю, тепер мене і пальцем не торкни, тепер я через губу не плюну, тепер до мене без ломаки ніяка холера ні приступ!
