Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Підпливаючи до Січі, Арсен міркував про те, як крізь ворожі заслони і роз’їзди пробратися до Чигирина. На серці було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауерніхт міг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти місто і всіх полонених вирізати чи потягнути в неволю, як це вони зробили в Кам’янці. А могли просто обложити місто так, що в нього і миша не прошмигне.
Десятки думок роїлися в Арсеновій голові, десятки найрізноманітніших гадок виникало в нього. Та всі вони розвіялися в одну мить, коли флотилія причалила до січової пристані.
Не встиг Арсен зійти на берег, як його покликали до кошового, котрий прибув трохи раніше.
Сірко стояв в оточенні кількох старшин, що водили свої курені на Буг. Перед ним вклякнув на колінах молоденький яничарський ага. В очах — переляк і мольба.
— Арсене, потрібно докладно і точно розпитати цього хлопця, — сказав кошовий. — Він, здається, знає багато цікавого для нас… Гей, ага, — звернувся Сірко до турка, — ти вже знаєш, хто я, і переконався, що жартувати з тобою не входить у мої наміри. Скажеш правду — житимеш, збрешеш — годуватимеш раків у Дніпрі! Зрозумів?
Арсен переклав.
— Зрозумів, паша.
Сірко усміхнувся, почувши, як його величає яничар.
— А якщо зрозумів, тоді скажи: куди прямував твій загін з валкою поранених і хворих з–під Чигирина? Чому ішов не на Аджидер, а до річки Корабельної?
Турок метнув зляканий погляд на Сірка і старшин, що суворо дивилися на нього.
— Такий був наказ великого візира, паша, — пробелькотав він.
— Який наказ?
— Ми повинні були добратися до річки Корабельної, що впадає в Буг, і там чекати нашу флотилію…
— Ну?
— Вона привезе харчові припаси та порох для війська великого візира, паша. А ми мали, здавши поранених та хворих, забрати все те і везти під Чигирин.
— Раніш ви їздили до Аджидера або Очакова.
— Так. Але туди вдвічі далі…
— Отже, Кара–Мустафа відчуває нестачу в припасах, якщо так поспішає отримати їх?
— Відчуває, паша. Війська багато — припасів мало… Розраховували знайти на Україні, але торік Ібрагім–паша так сплюндрував край, що нам цього року нічого не лишилося.
— Сам поживився, як пес макогоном, і свого наступника підвів під дурного хату! — похмуро посміхнувся кошовий. — Скільки ж кораблів має прибути?
— Не знаю, паша… Але судячи з кількості наших возів, мусить бути багато.
— Ну що ж, буде знову робота… Хижі султанські ворони пруться на Україну, як грішні душі до пекла.
— Але ж, батьку кошовий, мені вкрай треба в Чигирин! — вигукнув Арсен розчаровано. — Боюся я за Романа!
— Знаю. Чув. Похвально, що дбаєш про товариша. Але й тут ти не менш потрібний. А може, більше!
Це був наказ, і Арсен не став перечити.
— Відведіть агу! — розпорядився Сірко. — Здається, він сказав правду… Приготуйте все до нового походу: поповніть на чайках запаси ядер, пороху, сухарів, саламахи! Виступаємо на світанку!
8
— Друже, дивися — пливуть! — вигукнув Сікач, сидячи на товстому суку старезної гіллястої верби, що високо здіймалася над іншими деревами.
Товкач примружив проти сонця очі.
— Я щось не бачу… Ти часом не брешеш?
— Їй–богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген — проти Краснякова випливають. Завертають, здається, в гирло Корабельної… Та скільки ж їх, матінко!
Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилію.
На широкому, блискучому проти сонця плесі Бугу виринали з–за повороту кораблі… Один, два, три… п’ять… десять… дванадцять… п’ятдесят… вісімдесят… Товкач збився з ліку.
— Це вони! Не гаймо часу! Біжімо мерщій до кошового! — вигукнув Сікач, швидко спускаючись униз.
Вислухавши дозорців, Сірко почепив на шаблю шапку і підняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретів, з–за кущів верболозу і прудко помчали навперейми турецьким кораблям. Мов бистрокрилі птахи, летіли вони по спокійних водах річки Корабельної, зі всіх боків оточуючи ворожу флотилію.
— З Богом, браття–молодці! — прогримів Сірків голос. — Бийте з гаківниць! Стріляйте з мушкетів! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажні гаки!
Над рікою пролунали гарматні постріли. Запорозькі гаківниці, укріплені на носах човнів, ударили картеччю. Турки відповіли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями.
Дві підбиті чайки пішли на дно. Уцілілі запорожці борсалися в воді, скидали з себе одяг і, пирхаючи, завертали до берега.
Сірко стояв на своїй чайці, окидаючи поглядом усе гирло Корабельної, де зав’язався бій. Ворожі кораблі зупинилися, зламали стрій. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь.
— Метайте вогненні трубки! Приголомшіть песиголовців! — крикнув Сірко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пішла на дно.
На кожній чайці було по дві начинені порохом трубки, виготовлені в січових майстернях. Це був чудесний винахід запорожців.
З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого — відкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селітрою гніт. Трубка вставлялася замість ядра в гаківницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цівки гармати, а також підпалював гніт. Від ґноту загорався порох в самій трубці, мчав її до цілі, де вона з страшним громом і вогнем розривалася…
Почувши наказ кошового, Арсен насипав у запал пороху і приклав смолоскип. Вогненна ракета прокреслила в сизому від порохового диму повітрі яскравий слід і вибухнула в снастях ворожого корабля. Сніп вогню засліпив очі… Турки дико закричали і метнулися гасити пожежу.
Чайка ковзнула боком об борт корабля.
— Кидайте гаки! — почувся голос отамана.
Вгору полетіли важкі залізні гаки з гострими лапами. Заколихалися міцні мотузяні драбини. Над бортом блиснули криві турецькі шаблі. Деякі навіть устигли перерубати дві чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетів — і кілька яничарів з криком шубовснули в воду.
— На приступ! На приступ!
Арсен ухопився рукою за щабель — потягнув до себе: чи міцно ввігнався гак у дерев’яну обшивку корабля? Міцно! Тоді — шаблю в зуби, пістоль — у праву руку, — швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт… На нього налетів яничар, замахнувся шаблею. Арсен вистрелив йому впритул у груди і той без зойку впав навзнак. Арсен переступив через нього і шаблею відбив напад приземкуватого огрядного аги.
А знизу вже лізли Метелиця, Спихальський, Сікач, Півень. На палубі зав’язався короткий, але жорстокий бій. Замовкли пістолі й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами.
— Бийте їх, іродів, хлопці! — гримів Метелиця, покриваючи своїм могутнім голосом гамір і крики. — Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують!
Його шабля не знала втоми. Разом з Сікачем і Товкачем він тіснив яничарів до корми і скидав там у воду. Біля нього вертівся Шевчик, жалячи, мов ґедзь, тих, що виверталися з–під удару Метелиці.
Арсен бився мовчки. Зате Спихальський, ідучи поруч, не стримував язика.
— А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! — приказував, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. — Згинь до дзябла!
Його гучний голос, як і голос Метелиці, наводив жах на ворогів.
— Налітай, прошу пана! — гримів на всю палубу. — Частуватиму повною чарою!
— Пане Мартине, — крикнув Арсен, — дивись, яка пташка перед нами! Сам капудан–паша! [122]Та ще й наш знайомий — Семестаф! Вислужився, бач! Живим треба взяти!
В гурті яничарів, що відбивалися від козаків, білів шовковий тюрбан капудана–паші.
— А Перун на його голову! — заревів Спихальський. — Ото, прошу пана, птиця! — І гукнув через голови турків: — Гей, паша, здавайся!
Високий сухорлявий капудан–паша підняв очі, і злісна посмішка спотворила його темно–коричневе обличчя. Сива цапина борода засіпалась, мовби її хто смикав знизу.
