По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗

Шкворнев не чув, як поруч кричав маленький чоловічок і як слова цього чоловічка, немов луна, повторювали перекладачі в різних кутках аппельплацу. Пантелеймон стояв на ящиках, вище від усіх, зі зв’язаними за спиною руками і зашморгом на шиї. Він бачив тільки шеренги янголів з почорнілими, виснаженими обличчями, в смугастій одежі, і їх урочистий хорал лунав у його вухах.

Був ранок, сонце золотило край хмари на сході, з-за неї проміння пташиним крилом підіймалось у небо. Але ось воно простягнулось до табору, немов золоті струни, ніжно торкнулось до плеча Пантелеймона. Голоси янголів стали гучнішими й святковішими. І здавалось Пантелеймону, що він побачив на сході сяюче лице бога й зрозумів, що бог простягає до нього свої руки. Сталося. Він стояв на вершині вічного раювання.

І коли ящик був вибитий з-під ніг Пантелеймона й мотузок з силою рвонув його за шию, він на мить здивувався, що в бога такі грубі, жорсткі руки. Це було останнє, про що встиг подумати Пантелеймон. В ту ж хвилину полум’я його віри спалахнуло в ньому надзвичайно яскраво, засліпило й спалило його.

34. ТУРБУЮСЬ ПРО ДОЛЮ ПЛЕМІННИЦІ

Історія, яку розповів на допиті затриманий у лісі власовець, здалася Пошукайлові добре завченою легендою. Це не було новиною. Штурмбаннфюрер Герц уже не раз намагався заслати до них у загін, своїх агентів під виглядом радянських полонених, які втекли з табору. Не так-то й легко відрізнити кукіль від пшениці, але партизани вже набули значного досвіду, як розпізнавати ворога чи зрадника під машкарою патріота.

Пошукайла бентежили тільки дві обставини. Найчастіше гітлерівці озброювали своїх агентів досить-таки правдоподібними легендами про їх пригоди й поневіряння. Події, в яких нібито брав участь власовець, слід було б віднести до розряду малоймовірних, просто-таки фантастичних. У той же час його розповідь про те, як він потрапив у полон, виглядала на диво примітивною. Він міг би вигадати багато поважних або хоча б пом’якшуючих його вину обставин — приглушило, контузило, потрапив у полон непритомним. Ні, він усе це заперечував.

Допитувати власовця Пошукайло доручив лейтенантові Шульзі, який недавно прилетів з Великої землі. Лейтенант і власовець були одного віку й чимось невловимим скидалися один на одного. Очевидно, схожість. Їх була у виразі облич. Обидва нагадували Пошукайлові студентів, які силкуються розв’язати важку задачу.

— Ігор, от ти кажеш, що твої пальці самі випустили автомат, — допитувався Шульга.

— Так, у мене було таке відчуття. Вірніше, я не відчував ні п-пальців, ні рук. Вони ніби заклякли.

— Скажи, може, в автоматі не було набоїв?

Питання Шульги виглядало як підказка. Було схоже на те, що. молодого слідчого зворушила версія Ігоря Донця, і він, можливо підсвідомо, співчував власовцю. Пошукайло невдоволено кашлянув і втрутився в допит.

— Донець, які боєприпаси залишались у вас в ту хвилину, коли ви здалися в полон? Напевно, були набої, гранати, якщо не у вас особисто, то у ваших поранених і вбитих товаришів. Ви скористалися з цих боєприпасів?

Власовець проковтнув слину.

— Гранат у б-бліндажі не було. Це я знаю т-точно, заступник політрука кинув останню. Набої, можливо, ще були. Я не певний, що розстріляв усі свої. Здається, в касеті щось з-залишилось…

— Виходить, ви здалися у полон не тому, що у вас закінчились боєприпаси й не було можливості продовжувати опір?

— М-можливо, я м-міг би вбити ще одного німця, а-але я… Я б-був буквально паралізований від страху.

— Дивний у вас був параліч… Руки перед фашистом ви ж змогли підняти?

Ігор подивився в очі Пошукайла й схилив голову.

— Це правда, я п-підняв руки. Н-не приховую… Я зробив це, як нікчемний б-боягуз.

Шульга з похмурим співчуттям дивився на свого ровесника. Він вірив, що Ігор Донець каже правду. Пошукайлові теж хотілося вірити, але він знав, що все це може виявитися тільки спритною грою в щирість. Можливо, штурмбаннфюрер, відмовився від шаблону, вирішив використати новий психологічний трюк.

— Донець, ви хотіли б, щоб ми прийняли вас до свого загону?

Ігор пильно подивився на командира загону й, здається, зрозумів, з якою метою задано це запитання. В його очах появилася туга. Він сидів, кусаючи губи, й мовчав.

— Донець, відповідайте на запитання.

Власовець рвучко підвівся на ноги, притис до грудей руки.

— Т-товариші, я ж не дурень якийсь. Я все ч-чудово розумію. Ви н-не можете д-довіряти мені. Це природно. Ви н-навіть можете вважати мене за ш-шпигуна. П-пере-вірте мене. Гвинтівку я п-приніс. Д-дайте мені набоїв, якнайшвидше. Я п-піду до ш-шосе. Один. Т-там часто ходять н-німецькі машини. Я б-бачив… Ось т-тоді ви м-мені повірите.

Пошукайло не зводив очей із схвильованого власовця, який почав дуже заїкатися. Хлопець розумний… Що ж, були й такі'. Були чудові актори. Плакали, клялися, просили дати їм можливість помститися гітлерівцям. Якщо Герц робить велику ставку на Ігоря Донця, то такому агентові дозволено багато дечого. Заради того, щоб Донець завоював довір’я у партизанському загоні, йому дозволено пополювати на німців, принести до загону документи вбитих. Ні, хлопче, ми тебе будемо перевіряти не раз і не два, з усіх боків протремо, оглянемо, а коли вже станеш чистим, як скельце…

Думки Пошукайла перервав черговий загону. Він відчинив двері землянки й подавав знаки командирові, викликаючи його до себе.

— Продовжуйте, лейтенанте, — сказав Пошукайло, підводячись, — Нехай детальніше розповість, що він бачив і чув, перебуваючи серед бандерівців.

За порогом землянки чекали Пошукайла черговий і боєць, який прийшов з далекого маяка, через який здійснювався зв’язок з містом.

— Товаришу командир, о дев’ятій двадцять почулася автоматна й гвинтівочна стрілянина біля північної околиці села Великани. Стрілянина тривала дві-три хвилини. О десятій тридцять у розташуванні маячка появилася група людей: три хлопці, озброєні двома автоматами й однією гвинтівкою, дві жінки й дитина. Один з хлопців був поранений, його несли. Старший групи повідомив нам пароль. Не звичайний пароль, а той, особливий… Сказав, що в них була сутичка з поліцаями. Мені було наказано привести їх сюди.

За особливим паролем сюди могло прийти тільки троє. Невже це Оксана, яка зникла з міста тиждень тому?

— Покличте Веніаміна Львовича, — вже на ходу наказав черговому Пошукайло. — Скажіть, що є поранений, — додав він.

Через хвилину Пошукайло побачив біля дуба приведену до загону групу людей. Поранений лежав на землі. Біля нього стояли навколішках молоденька дівчина й жінка.

Хлопець у кашкеті кинувся назустріч Пошукайлові.

— Товаришу командир, дайте лікаря. Терміново. Вмирає наш…

Пошукайло взяв його під лікоть, відвів набік.

— Хто ти? Хто тобі повідомив пароль?

Хлопець, не відповідаючи, поспішно розшнурував черевик, відпоров ножиком підкладку й вручив Пошукайлові складений у восьмеро аркуш.

— Товаришу командир, лікаря покличте…

— За лікарем уже послали, — розгортаючи аркуш, сказав Пошукайло. — Зараз прийде.

— Тарас? — запитав Пошукайло, уважно прочитавши записку.

— Так точно! — хлопець з тривогою поглядав у бік тих, що залишилися біля дуба. Там уже появилася людина в білому халаті й два санітари з ношами.

— Не турбуйтеся, Веніамін Львович добрий лікар. Він усе зробить. Коли Оксана передала тобі цю записку?