Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗
Вона побачила це так виразно, що могла розглянути і блакитну сорочку Андрія. І щедро розшите коштовними каменями золото-князівське вбрання. І візерунок зеленого килима з витканим на нім довгохвостим павичем. І того самого похмурого бородатого боярина, що стояв недалеко від князя, в довгополому зеленому із золотом вбранні, притримуючи величезною рукою руків’я меча в золотих піхвах.
«Хрещення киян» було наповнене силою-силенною облич, суворих, серйозних, переляканих, приголомшених, збентежених, але лише одне це, нахмуреноброве, настійно вимагало від неї відповіді…
«Та це ж мій Добриня! – відповіла вона. – Добриня-Васнецов!»
«Ось чому горів Володимирський!»
«Добриня і меч були зображені двічі!»
Але…
«Справа ж не в мечі!»
«Справа не в тому, що він був правою рукою Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, і був перший русич, який полюбив Бога вище земної любові».
Тоді як сам хреститель, можливо, й віру-то прийняв лише для того, щоб одружитися з прекрасною візантійською царівною Анною. Чи ще гірше…
Ось!!!
Ось питання, що мучило Добриню-Васнецова! Не дивна річ, що Віктор Михайлович поставив це питання поряд із Володимиром у Свято-Володимирському соборі!
Володимирському… Марія Володимирівна раптом спантеличено втупилась у зморщену гривню у своїй руці з жовтолицим Володимиром Великим у карбованому вінці, й підвела прозріваючий погляд на «християнський» сквер університету Св. Володимира, де, за задумом губернатора й митрополита, і мав стояти Володимирський храм, розділений з універом Великою Володимирською вулицею.
«Володимир!» – немов хтось нав’язливо шепотів їй у вухо це ім’я три дні підряд.
«Ви від Володимира Федоровича?»
І вбитий митрополит лаври – теж Володимир.
І фото WLADIMIR WYSOCKI, KIEW!
І тато… І його тезко-слідчий…
І Васнецов жив на Володимирській вулиці. І «Олександра Володимирівна дітей у Володимирський парк на прогулянку повела…».
Туди, де на Володимирській гірці під пам’ятником Клодта призначив їм зустріч той, що перестав бути анонімом, К. Д. Призначив і не прийшов, тому що не міг допомагати… Та нічого він не призначав! Він запропонував «прогулянку під захід сонця». А вони негайно угледіли те, що «інтригує» і «розбурхує»… Хоча всі пишномовні слова нічноокого брюнета слід було розуміти абсолютно прямо. І Мир опинився біля її ніг, в найпрямішому значенні слова. Будинку слід було ввічливо сказати «здрастуйте». А ланцюг не треба знімати, тому що… Це неважливо, потім. Було щось іще… Головне!
«Не бійтеся, Володимир не заподіє вам зла. Він допоможе!»
Марійка квапливо розстебнула рюкзак, збираючись повернути на шию нероз’яснену змію. Але рюкзак, із яким вона йшла з дому назавжди, був занадто повний, і досі вона так і не спромоглася його розвантажити – довелося виймати пакет із запасними трусами, сірники та недогарок свічки, ключі й дарованого їй брюнетом Булгакова, якого вона, що звикла до літературного тягаря за спиною, благополучно протягала з собою всі ці дні.
Сторінка була все так само загнута там, де тоді ще безтурботний і недбалий брюнет так і не дочитав їй до кінця свою улюблену цитату:
«Над Дніпром із грішної та скривавленої і снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалека здавалося, що поперечна перекладина зникла – злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на загрозливий гострий меч».
– Потерпи, потерпи, зараз прийдуть, – Дарина з надією дивилася на двері, силкуючись повірити у власні слова. – І лікар, і Марійка, і богатирі…
Зараз вона зраділа б навіть Яну! Але не було і його, і ставало зрозуміло: вона знову потрапила пальцем у небо. А на небі згущувалася темрява. Світло розтануло. І шибки у вузьких вікнах стали майже чорними. Вона вже розповіла Каті всі пригоди сьогоднішнього дня, але на п’ятнадцятій хвилині та перестала реагувати на її слова. А на двадцятій Дарина, впавши у гарячковий відчай, розірвала на клапті нову двохсотдоларову спідницю і, згадавши шкільні уроки з надання першої допомоги, перев’язала Каті рану.
Тільки це не допомогло… Катя відходила. Повільно і невблаганно, разом із днем за півколом дверей. І її обличчя вже перестало бути гарним.
– Це була помилка, – сказала раптом вона.
– Що? – зраділа її репліці Дарина.
– Музей. Моя помилка… Він мав рацію! Не можна було привертати увагу. Але ви однаково не зрозуміли. Однаково…
– Про що ти, Катрусю?
– Не зрозуміли, що там – я, – вимовила вона на подив чітко.
– Де там? У музеї? Але це неможливо. – Дарина зрозуміла, що Катя марить.
– Можливо… На Чортові. Швидше, ніж на…
– Таксі? – Ні, це було не марення! І Дарина приголомшено округлила очі: висока постать із темним, зібраним у хвіст волоссям – Катя! Але… – Але навіщо? – здивувалася Чуб. – Ти опритомніла? Бачила уві сні? Ти розповіла нам не все? Той богатир – Ілля?
– Інший… Доб…
– Добриня?
– І у Володимирському.
– Ти підпалила Володимирський?! – непідробно подивувалася Землепотрясна. – Але чому? Навіщо тобі це було потрібно?
– Бути першою… єдиною… най… – видихнула Дображанська. – Він іде. Вже скоро…
– Хто? – Дарина озирнулася на всі боки. – Ти кажеш про Яна? Про хлопця з каблучкою? Ти прочитала у книзі про обряд? Ти зрозуміла, що тут відбувається? Ти збила Мира спеціально?
– Ні. Але так краще. Присуха. Він міг розповісти вам про…
– Змія?
– Він не знав… Думав, скарб. Але вже не міг… Не міг убити… Але міг перешкодити. Їм.
– Своєму кодлові? Але їм не треба було нікого вбивати! Обряд завершено.
– Ні. Потрібна Києвиця… Тут. Її кров… Уся справа в ній. Він іде на кров.
– Ян – на кров? – Дарина знов обернулася, безпорадно дивлячись на двері.
Їй було несила гніватися на Катю, що вмирала й заплатила занадто дорогу ціну за віру у власну кращість. Лише подумала: он воно як… Недаремно Мир переконував їх, що смерть Килини та інцидент у музеї не вписуються в загальний пейзаж. Ще б – хто-хто, а він точно знав, що не здійснював цього! І ще зрозумів: аби завершити обряд, треба вбити одну з них. І зрозумів, що не може вбити Марійку. І навіть її подругу, просто тому, що це ЇЇ подруга!
Яка все ж страшна штука любов, якщо йому було простіше померти самому…
– Боляче, – повторила Катя. – Як боляче помирати… Але тоді було ще болючіше. Ти бачила…
– Що?
– Ще болючіше. У центрі…
Почувся гучний шерех кроків, і, зацьковано сіпнувшись, Дарина з полегшенням побачила Марійку.
– Марійка! – радісно вигукнула вона. – А де богатирі? – Вже менш радісно.
– Ми – богатирі! – суворо відповіла та.
– Що, не спрацювало? – скрикнула Чуб.
– Боже, що з нею? – з гуркотом скинувши тягар зі своїх плечей, Марійка, забувши про все на світі, кинулася до пораненої, падаючи на коліна та простягаючи до неї благальні руки.
– Вона виживе, виживе! – зачастила Дарина, немов молитву. – Це не Ян. Це сатаністи. Але я її перев’язала. Я послала Митю. Зараз прийдуть лікарі…
– Кого ти послала? – трагічно завила Ковальова. – Митю? Він же божевільний! йому ніхто не повірить! Ніхто не прийде, хоч скільки б він їх кликав!
– О Боже! – у відчаї закричала Чуб, одурівши від власного проколу. – Я зараз, – підхопилася вона. – Швидко!
– Стій, ти без спідниці!
– Байдуже!
– Тебе саму запроторять до психлікарні!
– Пізно… – відлунням озвалася Катя.
І Марійка зрозуміла: пізно – щось невизначене під назвою життя вже згасало в чорних очах Каті, витікало зі шкіри, стиралося з губ. І архангел Михаїл, що височив над Катею, з подолом, забрудненим Катиною кров’ю, з жіночим обличчям і двома червоними стрічками у волоссі, був невблаганний, як сама смерть.
– Ні! – зупинила Марійка подругу, що добігла до дверей, і, вчепившись у безживні й холодні долоні Каті, заговорила пристрасно – спочатку невпевнено й кострубато, потім гладко й гаряче, вірячи все сильніше з кожним вимовленим словом:
