Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗
Хорунжий запитав Сироватку, чий він вивідник та ким надісланий, порадив казати щиру правду та показав товстого, вже добряче обхвицьканого ремінного канчука. Сироватка сидів на ліжку, чухав нога об ногу і в такому щирому подиві кліпав на хорунжого ріденькими повіками, що, здавалося, у те кліпання, а заодно і в його повість повірив би й камінний ідол. Проте, на своє лихо, Сироватка двічі сказав не водно, кого шукає: один раз — сестринця, вдруге — сина. Окрім того, ті побачили, що в доносі дано про нього неправильний вивід — Сироватку мали за значну птицю. Тепер же небораку поклали на долівку, хорунжий сів на голову, один козак на ноги, а другий почав випитувати з нього правду канчуком. Козак бив і за кожним разом хекав, неначе рубав дрова, і спльовував через раз убік. Сироватка божився, що ні з чим не таїться, й божіння його було щире. Він прикликав у свідки стільки святих — либонь, у башті стояло їх стовписько, й, може, через те хорунжий попустив йому голову, а козак стьобав не боляче, тільки голосно хекав. Прецінь басурманин християнським святим віри не йняв, забрав у козака нагайку і чотири рази вчистив Сироватку по худій спині так, аж той несамовито зайойкав і спом’янув бога басурманського, одначе вже так, що тому, мабуть, і в носі закрутило. За п’ятим разом татарин, котрий бив, стиснувши рідкі й великі, як у лошака, зуби, промахнувся (у вежі стояла півтемрява) й вшкварив по руках козака, що тримав Сироватку за ноги, той заверещав і випустив Мокія. Козак хотів заїхати татаринові в зуби, й той кинув нагая і вибіг з вежі. За ним пішли хорунжий і обидва козаки. А Мокій, постогнуючи, виліз на ліжко й вмостився там. Спину йому пекло вогнем, він обережно перекинувся на правий бік, притулився до стіни й чипів.
Так лежав три дні. Злазив до цебра з водою біля дверей та раз на день, вранці, до щербатого корця з ячмінною затіркою, її приносив зодягнений у замицьканий, що аж вилискував, кунтуш потютькуватий козак з глибоким, що робив з одного підборіддя двоє, шрамом, і ставив біля порога. Либонь, він правив обов’язки тюремника. Сидячи навпочіпки з того боку дверей, чекав, коли Сироватка поїсть, раз по раз заглядав у щілину. Перша, що зринула в Сироватчиній голові, думка була: повалити тюремника, вдарити його корцем або дерев’яним відром по голові й тікати. Проте поки що не важився на таке: хтозна, що там далі, в дворі. То більше, порохова вежа — не крайня, скочиш, а там гурт сторожі. Шукати ж шляхів до втечі треба було конче. В цьому впевнився другого дня, після того, як його одвідав хорунжий, вже сам, без лихого почту. Він сів на ослінчик і сказав, що не має проти Сироватки ніякого зла й взагалі той йому без діла, одначе татари його не випустять. Вони вважають, що Сироватка — запорозький старшина, кожен запорожець для них — пекельний ворог, та ще потай пробрався до їхнього стану. Ким же може Сироватка бути, як не вивідником! Нині старшого татарина покликали в Бершадь, він вернеться за кілька днів і вчинить нові спитки. Отож, якщо запорожець хоче уникнути катівських мук, нехай зізнається у всьому йому, хорунжому. Мокій знову одказав, що зізнаватися йому немає в чому, й попросив хорунжого, аби той його відпустив. Хорунжий сказав, що того не може: у нього тут жінка й діти, всі вони в одвіті за Сироватку перед татарином. Він виявився зовсім не злим і не лютим, просто в нього ще з літа боліли зуби й мусив ревно справляти службу. Мокієві вдалося погомоніти з ним ладком, розпитати про недавню чорну турецьку налогу і особливо про полон, який гнали татари та турки. Хорунжий сказав, що стовписько тут стояло страшенне, одначе всіх запорожців тримали окремо, в підземеллі замку, і він їх усіх бачив.
— А не було поміж ними такого… з високим чолом, з чубом хвилястим, гордовитого вигляду? — отерпаючи душею, запитав Мокій.
— Всі вони горді, поки не накинуть їм на шию аркана, — розважливо одказав хорунжий.
Сироватка перерахував усі Лаврінові прикмети, але не бачив такого козака хорунжий.
— А може, він переодягнувся в чуже, може, не зізнався, що запорожець, і його завдали в іншу валку? — з надією подивився в сіре, горбоносе обличчя хорунжого Сироватка.
— Може, — погодився той, але одразу й заперечив: — Тільки навряд. Пересівали їх на десять сит… Вивідців підсилали.
Далі він розказав, що Сироватку виказав швець, бо вельми потерпав за телицю: боявся, що її заберуть. Шевцеві пообіцяли не чіпати телицю й оддали Сироватчиного коня — татари по зубах полічили йому роки.
Сироватка подумав, що вчинив дурницю: розказав шевцеві, хто він і звідки їде. А той ще й побільшив його в чині. Швець здавався йому вельми сумирним чоловіком, засмиканим нуждою та наляканим турками й татарами. Й діти його зайшли з Сироваткою в приязнь, надто старший хлопчик — білявець, який допомагав сукати дратву, знайшов підошву на правий чобіт і нащепав з березової цурки цвяхів. Ще Сироватка подумав, що іноді нужда, прилякана лихом, обіймається з підлотою й разом важаться на злі вчинки.
— Це ж і ти, добродію, басурманам служиш, — спробував закинути гака.
— Пани наші служать, то й ми, — хорунжий одводив очі.
— Пани полізуть в ополонку…
— І ми, — погодився хорунжий. — А куди подінешся! Увесь рід тут. Дітей — як маку.
— Нащо ж наплодив стільки? Ще ж молодий.
— А хіба я знаю? Кров у мене така.
«Яка там у тобі кров», — подумав Мокій, але вголос не сказав.
Хорунжий був справді сумирний і, може, навіть добрий чоловік, воєнну службу справляв, бо за неї платили гроші. Звикся з неволею, шляхів на волю не бачив і не шукав.
— Ми християни, — шукав приступу Сироватка.
— Всі кругом християни.
— Не всі. Кому ти служиш?
— Полковнику Прудивусу.
— А полковник?
— Гетьману.
— А гетьман?
— Ну, гетьман…
— Султану. — Запорозький вольний дух на мить підніс Сироватку, й він не міг стриматися. — А мав би рідній землі. Вона нам мати. Слугувати чужій матері — останнє діло.
— Ми люди маленькі, — не знати до чого приплів хорунжий.
— Правильно. Ті, хто найвище, й служать найревніше та найпідліше. Бо мають за це ласий шмат.
— Ти таки, мабуть, справді запорожець? — сказав хорунжий.
— Який я, к лихій годині, запорожець! Хіба вам повилазило? — схаменувся Сироватка. — Сестринця шукаю.
— Такі, як ти, жилаві. Очі в тебе лагідні, але лукаві. Одначе викруту тобі немає, — сказав розсудливо, мовби йшлося про когось третього, а не про Сироватку. — Наче й не схожий ти на значного козака. Проте хто його знає. Хіба у вас не буває такого: нужда в кабарзі та кармазині пишається, а достаток світить голим тілом. Може, ти сам кошовий чи який значковий…
Хорунжий пострахом Сироватці душу не ламав, одначе на прощання сказав, що чекає його важка квестія. А вирватися звідси, мовив уже од дверей, подзвонюючи кулаком єдиної руки по важких металевих штабах, не вдавалося з простого люду нікому. Кажуть, утік лише один, літ п’ять тому, але був він характерник, бо щез, мов здимів, не лишилося після нього ні пролому, ні підкопу, ні жодної мітки.
Сироватці здалося, хорунжий йому на щось натякає. А може, той кепкував. Либонь, на те не схоже. Мокієві його слова застряли в голові. Одначе вирватися звідси справді можна було, тільки перекинувшись у птаха. Та й то не в гайстра чи журавля, а в синицю чи горобця. Двері в башті такі, що їх не проломити й металевим тараном, долівка — камінна, та й, мабуть, стіни сягають у землю на сажень, вгорі двоє вузьких, довгих віконечок, у які не пролізе й кіт. Обоє — аж під стелею, одне з північного, друге зі східного боку. Вранці, тільки — но сходило сонце, воно заглядало в східне віконечко — проріз, освітлювало шматок стелі й крайок стіни, а тоді щезало на всенький день, світило іншим, у веселі, не в’язничні вікна. Башту ж до вечора окутував брудно — сірий морок. Він розвіювався ще на мент, коли сонце торкалося вечірнього пруга, тоді воно заглядало в проріз у стіні з північного боку й знову лизало променями дошки стелі. Здавалося, воно заглядало для того, щоб привітати в’язня й попрощатися з ним, нагадати про світ, просторі луки, зелені ліси — поятрити душу волею, по якій мандрувало. Може, то навмисне хтось наказав прорізати віконця саме в тих стінах?
