Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗
— Вiн що, горiлку п'є? — дивується Анна-Марiя.
— А хто ж її, кляту, не п'є?! Чим мiй старий товариш Альфонсiно гiрший за iнших?
Анна-Марiя смiється. Тепер вона переконана: цирк — iнша планета. Їй уже не страшно й не холодно. Вона смiливо ступає в кiмнатку, обережно гладить пацюка по гладенькiй шерстi, доторкається до його рожевого носика. Ледь стримується, аби не попросити старого негайно показати їй iнших тварин — якi вони? Невже є слон? А леви? А маленькi бiлi пуделi?
Але Калiостро дiловито змiтає зi столу крихти, розстеляє газету, ставить посерединi каструлю з вареною картоплею i запитально дивиться на Анну-Марiю. Вона дiстає iз сумки пляшку «Старки»…
Нi, думає дiвчинка, сьогоднi вона точно не помре!
У фургончику Калiостро Анна-Марiя провела кiлька тижнiв. Школа, дiм, дворовi друзi, сусiди — все вiдiйшло на другий план, нiби того життя нiколи й не було. Вона точно знала, що її зникнення нiкого особливо не потривожить: батько, який приходить пiзно в напiвпритомному станi, коли вже всi сплять, а прокидається, коли Анна-Марiя вже йде до школи, буде впевнений, що дочка ночує вдома, мачуха й Олекса тiльки зiтхнуть iз полегшенням, вважаючи, що вона живе (як це було не раз) у подруг, а школа, де вона навчається, мiститься на околицi й вважається збiговиськом малолiтнiх злочинцiв i наркоманiв, у якiй учителi похилого вiку допрацьовують до пенсiй i їх не обходить вiдсутнiсть того чи того учня.
Старий Калiостро, незважаючи на те, що кожного вечора був напiдпитку, виявився iнтелектуалом. Пiзнiше, коли i юнiсть перетворилася лише в острiвцi спогадiв, Анна-Марiя часом iз подивом думала, звiдки старий мiг знати стiльки дивних i заборонених для загального знання речей. Вiн мiг годинами розмiрковувати про романи Булгакова, декламувати вiршi Рiвери, як старих приятелiв згадувати Пiкассо чи Модiльянi… Цi iмена були їй невiдомi. А книжки — пошарпанi, без обкладинок i титульних сторiнок, часом iз обгорiлими берегами, якi лежали в старого пiд матрацом, були видрукуванi iноземними мовами. Аннi-Марiї здавалося, що сивий дивак — справжнiй Калiостро, який проживає на землi своє стонадцяте i вже нiкому не цiкаве життя в оточеннi таких старих, як i сам, тварин.
Уранцi наступного дня Анна-Марiя прибрала у фургончику, навiть застелила стiл бiлою серветкою, яку вициганила в цирковому буфетi. Удень старий узяв її з собою на «звiрячу» кухню, й Анна-Марiя iз задоволенням перебирала i складала у вiдра моркву. На плечi в неї сидiв нахаба Альфонсiно, десь за перегородкою гучно зiтхав слон Балу, старий Калiостро, смiшно крекчучи, вiдносив йому вiдра — це було щастям… А пiзнiше, пiсля вистави, за якою Анна-Марiя спостерiгала крiзь щiлину завiси, вiн повiв її подивитися на нiчну арену. Захопливiшого враження Анна-Марiя, здається, ще не знала нiколи! Величезний круглий колодязь залу був сповнений таємничим диханням, шелестом, шарудiнням, нiби в ложах сидiли невидимi духи, котрi прийшли на нiчну виставу й невдоволенi тим, що її немає. Пiдлога арени, застелена зеленим килимом, була м'якою й вiбрувала пiд ногами, немов мох у лiсi. Лiхтарик Калiостро вихоплював iз темряви позолоченi голiвки купiдонiв, вилiплених на балконах лож. У тьмяно-жовтому колi свiтла вони смiшно морщили свої облупленi носики, й вирази їхнiх облич грайливо змiнювалися щохвилини. Анна-Марiя вийшла на середину арени, лiхтарик Калiостро ледь сягав її… Здавалося, вона стоїть на краю землi й лише зробить крок, як стане невагомою й попливе серед зiрок, туди, де немає нi гори, нi низу, де народжується вiтер i, можливо, у пухких нiчних хмарах, мов у подушках, сидить сивий Бог — такий само мудрий та сутулий, як Калiостро…
Анна-Марiя дивилася виставу щовечора! Вона взагалi не виходила далi службових примiщень, побоюючись, що вахтери не впустять її назад. Та їй i не хотiлося виходити. Час пропливав за межами цирку, а тут вiн рухався по колу — вiд вистави до вистави. Один вечiр змiнював iнший без напруження, поспiху та звичного присмаку гiркоти.
«Iнша планета» прийняла її якось вiдразу, не вимагаючи жодної вiддачi. I не питаючи, звiдки вона на нiй взялася. «Марi, пiдемо їсти сосиски!» — звертався до Анни-Марiї пiсля виступу силовий жонглер Стасик, i вона нiмiла вiд щастя, дивлячись у його блакитнi, майже прозорi очi, що так не в'язалися з усiм його ведмежим виглядом.
«Марi, порахуй, скiльки разiв я зроблю сальто!» — просили цирковi дiти, якi, здавалося, тiльки тим i займалися, що виробляли неймовiрнi трюки в холi. Цi маленькi заручники «iншої планети» не знали, що таке iграшки й солодощi, їхнє призначення було простим i зрозумiлим вiд народження. Альфонсiно на її плечi слугував перепусткою у всi гримерки, в усi закутки цирку, адже його тут знали набагато ранiше, нiж Анну-Марiю. Щовечора, пiсля прибирання територiї Балу, Анна-Марiя пила каву з дивовижно вродливою карлицею Лю-Лю i слухала iсторiю її життя, чимось подiбну на iсторiю самої Анни-Марiї: батько продав її в трупу за ящик горiлки, коли зрозумiв, що дiвчинка нiколи не виросте i не зможе повноцiнно працювати на городi.
…Свято закiнчилося так само раптово, як i почалося.
Трупа збиралася на гастролi. Калiостро обiцяв, що через пару мiсяцiв Анна-Марiя зможе повернутися у фургончик i жити в ньому до лiта, до того часу, аж поки, як планувала, не поїде вступати до iнституту. Вiдтодi уламок розпеченого металу застряг у серцi Анни-Марiї. Їй хотiлося кричати й плакати, вчепившись двома руками у дверi фургончика. Вона не уявляла, як повернеться додому, як почне ставити на кухнi розкладачку i знову ховати вiд Олекси свої щоденники…
— Все буде нормально, принцесо! — заспокоював її Калiостро, але голос його по-зрадницькому дзвенiв, а очi старанно уникали прямого погляду. — Ну куди я тебе вiзьму? Я й так можу загримiти за статтею, якщо тебе почнуть розшукувати родичi! Зрештою, всi нелегали пiдлягають депортацiї — iз цим потрiбно змиритися! А знаєш що… — i вiн посадив Альфонсiно їй на плече. — Ось тобi напарник кращий за мене!
Гидкий ошуканець, — злилася Анна-Марiя, — я можу прибирати «кiнськi яблука» не гiрше за тебе, i нарiзати моркву, i настеляти сiно для Балу! Але Калiостро нiчого не хотiв слухати, вiн просто виштовхнув її за дверi, щоб, як завжди, напитися до напiвсмертi.
— Чекаю на вас за мiсяць! — гукнув вiн у заґратиоване вiконце перед тим, як налити першу чарку. — Та дивися, бережи старого Альфонсiно! Якщо схудне — вуха накручу, принцесо!
Альфонсiно — єдиний друг, що залишився вiд короткого життя на «iншiй планетi». Вiн сидiв на плечi Анни-Марiї всю довгу дорогу додому i був гарантом її швидкого повернення туди, де минули кращi тижнi її шiстнадцятирiчного життя.
…Батько вперше дав їй дзвiнкий i досить-таки важкий ляпас. Цим, мабуть, було засвiдчено його занепокоєння з приводу зникнення дочки. Щоправда, вранцi, вiн уже поводився, як завжди, — голився, щось наспiвуючи собi пiд нiс, пив розсiл квашеної капусти i, голосно згадуючи чорта, шукав ключi. Мачуха, звичайно ж, вимагала негайно винести пацюка на смiтник i верещала при будь-якому пересуваннi Альфонсiно.
«Ну, то як, добре бути повiєю? — солодким голосом запитав братик Олекса. — Багато грошей заробила?»
Але Анна-Марiя вирiшила мовчати. Час, немов вiзок iз квадратними колiщатами, знову зрушив iз мiсця. Анна-Марiя поставила на кухнi свою розкладачку, знайшла коробку з-пiд взуття й оселила в нiй Альфонсiно. Щовечора вона викреслювала з календаря цифри, рахуючи днi до повернення трупи. Але їх було так багато! А потiм настав ТОЙ день, коли це заняття стало марним…
«Звариш Алику пельменi!» — сказала мачуха, йдучи на роботу. Була шоста ранку, до школи залишалося двi години. Анна-Марiя трохи почитала, погодувала Альфонсiно морквиною й обрiзками сиру й пiшла будити Олексу. Вода в каструлi вже кипiла.
Зведений братик для початку щосили штовхнув її ногою, потiм, начебто випадково, ковзнув пiтними долонями по стегну, вибухнув басовитим смiшком i знову накрився ковдрою. Тодi Анна-Марiя набрала повний глечик води i хлюпнула нею в розчервонiле напiвсонне обличчя. Олекса скочив, дико крутячи навсiбiч очима, кинувся за нею на кухню, де вирувала в каструлi вода й де мирно скрутившись у своїй коробцi дрiмав ситий Альфонсiно. Вiн схопив нещасну тваринку за хвiст, миттю кинув у окрiп…
