Ціпов'яз - Коцюбинский Михаил Михайлович (версия книг txt) 📗

Семен вий­шов з кан­це­лярії і нерівною хо­дою, з шап­кою в ру­ках, сли­ве неп­ри­том­ний, по­дав­ся до­ро­гою… Він йшов, не поміча­ючи, що йде не до­до­му, а ку­дись нав­ман­ня… В ушах йо­го лу­на­ли сло­ва: "без послєдствія"… "без послєдствія"… і мов дов­беш­кою сту­ка­ли по го­лові… Він чув, що йо­го шось пе­че гли­бо­ко… там… під сер­цем… Се­мен зу­пи­нивсь,

- Та й тільки? - ска­зав він на­го­лос. - Та й тільки з мо­го за­хо­ду?! - І сльози ста­ли йо­му в очах. - А! Бий йо­го ли­ха го­ди­на! - скрик­нув з роз­пу­кою Се­мен і вда­рив шап­кою об зем­лю. Він сів долі і зак­рив об­лич­чя ру­ка­ми. Ще ніко­ли не бу­ло йо­му так важ­ко, так гірко, ще ніко­ли не щеміло так сер­це… Чо­го він че­кав, чо­го сподівав­ся? То був дим, імла, що розвіялись од по­ди­ху дійсності… і ра­зом з тим, як та імла розсіва­ла­ся, в го­лові йо­му не­мов світа­ло, а на сер­це на­ля­га­ла ва­га без­надійності… І ця без­надійність боліла Се­ме­на гірше, ніж най­трудніші ра­ни в світі. Вже смер­ком опам'ятав­ся Се­мен і, роз­би­тий, зневіре­ний, по­дав­ся до­до­му.

А до­ма че­ка­ло йо­го но­ве ли­хо. На­уми­ха стріла йо­го з оповісткою з су­ду, що приніс де­сят­ник. Ро­ман по­зи­вав Се­ме­на за по­зи­чені гроші. Се­мен так і вда­рив­ся ру­ха­ми об по­ли.

- От тобі маєш! Що ж це за ди­во?..

Він побіг до бра­та.

"Розбійник!.. Лю­до­жер!.. Він хо­че моєї за­гу­би!.. - хви­лю­вав­ся до­ро­гою Се­мен. - Піду і за­ду­шу йо­го, як га­ди­ну!.."

Але ду­ши­ти бу­ло ніко­го. Се­мен не зас­тав бра­та до­ма, він ку­дись поїхав у до­ро­гу.

Не бу­ло йо­го на дру­гий й на третій день. Навіть на суд Ро­ман не ста­вив­ся, а післав замість се­бе ли­со­го Морд­ка.

Гроші, зви­чай­но, при­суд­же­но з Се­ме­на, а що Се­мен не мав чим зап­ла­ти­ти, то про­да­ли три мор­ги ро­дю­чої землі, куп­ле­ної від па­на Ян­ковсько­го. Нех­то ж, як брат рідний, й ку­пив тую зем­лю. "Дур­ний впус­тить, ро­зум­ний підійме", - як ка­же Ро­ман.

І знов пе­ред Се­ме­ном чор­не, по­ора­не по­ле з яра­ми та ви­до­лин­ка­ми, ще чорніши­ми, ще сумніши­ми. І знов Се­мен - най­мит, орю­чи панську ни­ву, по­гу­кує на чужі во­ли. Осіннє сон­це сідає за го­рою, на обрії стає чер­во­но, як у горні, білий ту­ман ко­титься яра­ми та ви­до­лин­ка­ми… Се­ме­нові бай­ду­же, що сідає сон­це, що з ярів вис­ту­пає ніч, не­су­чи спо­чи­нок усім тру­дя­щим. Він, як і зран­ня, щи­ро на­ля­гав на плу­га, рівно крав чор­ну зем­лю ски­бу за ски­бою…

- Не жу­рись, Се­ме­не, - гу­кав на йо­го по­го­нич, - бач, як со­неч­ко тяг­не за най­ми­том, поспіша­ючись на спо­чи­нок… О, ще вер­ше­чок жевріє… ще ска­лоч­ка… ще од­на мить - і край ро­боті…