Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

- А на не­чис­то­го ж ти на­ку­пив тієї горілки та­ко­го ба­га­то? - крик­ну­ла ма­туш­ка. - Хто її вип'є?

- А я, ко­ли гості не доп'ють! Доб­ре, бач, що весілля тра­пи­лось… Але навіщо ти зба­ви­ла на­зим­ка, не спи­тав­ши в гос­по­да­ря? Ад­же ж з йо­го був би че­рез кільки років гар­ний віл!

- Бо я зда­ла, що гос­тей тре­ба прий­ма­ти! Не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо.

- Отак же са­мо і я знав, що не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо, та й вги­лив ціле ба­ри­ло горілки, щоб не со­ром бу­ло пе­ред гістьми. Не доп'ють гості, то бу­де моя част­ка. Не з'їдять гості на­зим­ка, про ме­не - доїдай собі і на­зим­ка, ха, ха, ха!

Коли тут нес­подіва­но му­зи­ки вда­ри­ли яко­гось ду­же ве­се­ло­го мар­ша на привітан­ня.

- От тобі й му­зи­ки є! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Зятьок та­ки попіклу­вав­ся му­зи­ка­ми. Ма­буть, зас­та­вив десь в жи­да ос­тан­ню сірту­чи­ну. Не хотів я справ­ля­ти бун­дюч­но­го весілля, а во­но та­ки са­мо спра­ви­лось! ха, ха, ха! Ходімо ж та по­гу­ляй­мо! Біс там бе­ри і тво­го бу­зим­ка, і твоїх індиків! Час ви­ря­жа­ти дітей до церк­ви.

Молода вже вбра­лась до вінця. Вся в біло­му, во­на бу­ла пре­хо­ро­ше уб­ра­на та гар­на, як біла лелія. Но­ва сук­ня стис­ну­ла її пов­не ви­ко­ха­не тіло. Гус­тий сер­па­нок, спус­ка­ючись тро­хи не до до­лу, зак­рив її пов­ний стан, не пе­ре­тяг­ну­тий, не зму­че­ний дав­ля­чи­ми кор­се­та­ми. Між усіма пан­на­ми най­кра­ща бу­ла мо­ло­да. Як зірни­ця з зіронька­ми уве­чері зійшла, так мо­ло­да, уб­ра­на до вінця, з под­ру­га­ми вий­шла; як гар­ний місяць на підповні на синьому небі, та­кий гар­ний був Ясь між усіма па­ни­ча­ми. Йо­го ли­це, біле, делікат­не, з чер­во­ни­ми ус­та­ми, аж ніби ди­ха­ло щас­тям.

- Гарний твій зять, хоч і не ду­же чи­нов­ний, - го­во­ри­ли ба­тюш­ки о. Хве­до­рові.

Музики заг­ра­ли жалібну ук­раїнську дум­ку, ту дум­ку, що мо­же зво­ру­ши­ти най­твердіше сер­це, зах­ма­ри­ти най­ве­селіше чо­ло і навіяти зга­ду­ван­ня про стра­ту яко­гось щас­тя, яко­гось доб­ра… Під гран­ня му­зик мо­лоді по­су­ва­лись ік сто­лові, де їх жда­ли батьки з об­ра­за­ми. По­важ­на го­ди­на, смут­ний го­лос му­зик зігна­ли зви­чай­ну ве­селість з ли­ця о. Хве­до­ра і над­да­ли йо­го го­ло­сові жалібний тон. Ма­туш­ка за­ли­лась слізьми; а за нею мо­ло­да, за мо­ло­дою всі сест­ри. Сму­ток мо­ло­дої звер­нув ува­гу всіх гос­тей. Жад­не про­хан­ня близьких при­ятельок не вга­му­ва­ло її сліз. Да­ми по­ча­ли шеп­та­тись. Всім зда­лось, що її при­си­лу­ва­но йти заміж; всі зна­ли о. Хве­до­ра, як не ду­же-та­ки м'яко­го батька.

- Чого ви так пла­че­те, Ан­но Хве­до­ров­но? - пи­та­ли її под­ру­ги.

- Як же мені не пла­ка­ти, ко­ли як гля­ну кру­гом, усі ту­теч­ки ду­ховні, всі ду­ховні, од­на я одрізне­на од усіх, як скиб­ка, - мов чу­жа. Му­зи­ки зго­дом вда­ри­ли ве­се­ло­го мар­ша. Мо­лоді сіли на по­воз­ку. Вже стемніло над­ворі, як поїзд ру­шив до церк­ви. Свіжий вітрець швид­ко об­су­шив сльози мо­ло­дої, а ясні зорі роз­ве­се­ли­ли її очі, звер­нуті на пре­хо­ро­ше ли­це мо­ло­до­го, на йо­го чорні ку­чері. Згля­ну­лись во­ни - і мо­ло­де сер­це мо­ло­дої швид­ко вти­хо­ми­ри­лось. Не гіркі то сльози мо­ло­дої! то не пе­кучі сльози, що ви­си­ха­ють од пог­ля­ду ми­лих очей, од щи­ро­го ко­хан­ня!

Вернулись з вінчан­ня; як слід по зви­чаю, ви­пи­ли за здо­ров'я мо­ло­дих; потім на­пи­лись чаю. Му­зи­ки ве­се­ло наг­ра­ва­ли до танців. В не­ве­ли­ких кімна­тах бу­ло тісно й душ­но од ве­ли­ко­го на­тов­пу гос­тей. Бо­ярин на­си­лу розіпхав гурт, щоб се­ред ха­ти пос­та­ви­ти мо­ло­дих до пер­шої кад­рилі. Всім па­ни­чам хотілось тан­цю­ва­ти, аж жиж­ки тру­си­лись. Вся мо­лодіж пішла за­ра­зом у та­нець.

Але все кру­ти­лось, вертілось тро­хи не на од­но­му місці, штов­ха­ло од­не од­но­го ліктя­ми, спи­на­ми, нас­ту­па­ло на но­ги. Вже бу­ло розідра­но кільки су­конь на пан­нах, вже не од­на гірлян­да на го­лові по­тер­лась на по­терть - як хтось пок­ли­кав му­зик у ве­ли­ку надвірню ха­ту. За му­зи­ка­ми по­си­па­лись всі па­ничі, мо­лоді ма­туш­ки, кот­рим ще не од­па­ла охо­та до танців.

На подвір'ї о. Хве­до­ра сто­яла опрічня надвірня прос­та, здо­ро­ва ха­та для че­ляді. Зи­мою там сиділи най­ми­ти, а влітку за­га­ня­ли в присінок кач­ки та гу­си. Не га­да­ючи за весілля, о. Хве­дор і за­був про неї. За­те ж не за­бу­ли про неї йо­го доч­ки та жінка. Там ма­туш­ка го­ту­ва­ла крадько­ма за­би­то­го бу­зим­ка та ка­бан­ця. Пан­ни зас­ло­ни­ли опо­на­ми та ки­ли­ма­ми піч, ви­ма­за­ли, ви­чис­ти­ли ха­ту, при­че­пу­ри­ли й приб­ра­ли, чис­то обвіша­ли стіни й вікна кру­гом гірлян­да­ми та вінка­ми з ду­бо­во­го лис­ту, з зе­ле­но­го мо­ху і з ого­роднього зілля, гвоз­диків, та чор­ноб­ривців, та лас­кавців, ще не по­мо­ро­же­них досвітніми хо­ло­да­ми. По кут­ках і на печі во­ни пос­та­ви­ли зе­лені сос­нові гільця, уквітча­ли їх ка­ли­ною, чор­ноб­рив­ця­ми, пуч­ка­ми зер­нис­тих дорідніх ко­лосків вівса. Ко­ло со­сон по­нас­тав­ля­ли ва­зо­ни оле­андрів і інших хатніх квіток. Навіть на стелі якось при­ме­ти­ку­ва­ли при­че­пи­ти до сво­локів гірлян­ди! То бу­ла най­ве­селіша ро­бо­та в паннів пе­ред весіллям; ро­би­ли во­ни її крадько­ма, по­тай од батька, по­зас­ло­няв­ши вікна од дво­ру.

Освічена ве­се­лим світом, біла, прос­тор­на ха­та з пов­би­ра­ни­ми стіна­ми, з лав­ка­ми навк­ру­ги, по­зас­те­лю­ва­ни­ми не­розріза­ни­ми руш­ни­ка­ми, привітно прий­ня­ла в се­бе гос­тей. Му­зи­ки сіли за опо­на­ми ко­ло печі; а двоє ма­лих му­зик з ве­ли­ки­ми ба­са­ми ви­те­ре­би­лись аж на піч під са­му сте­лю. Швид­ко потім зад­ри­жа­ли шиб­ки в вікнах, зас­ту­гоніла ха­та од танців. Спов­ни­лись надії й мрії до­чок о. Хве­до­ра! Пе­ре­ва­жи­ла ве­се­ла мо­лодіж, пішла мар­но ли­ха ра­да кло­пот­ли­вої ста­рості!

- Де ж оце у вра­жо­го си­на ділись му­зи­ки та танці? - спи­тав о. Хве­дор, не чу­ючи в третій кімнаті га­му й сту­кан­ня за­каб­лу­ка­ми.

- Пішли в надвірню ха­ту, - од­ка­зав йо­му хтось. - Там гра­ють і тан­цю­ють.

- В ку­рят­ни­ку! - крик­нув о. Хве­дор. - Ха, ха, ха! Мої ку­ри ще зро­ду не гу­ля­ли на весіллі! Не­хай же та­ки по­ба­чать весілля! А ходім, па­нотці, що там за ди­во діється в ку­рят­ни­ку! Бігай, па­ни­чу, возвісти там, що, мов, старі йдуть тан­цю­ва­ти! - крик­нув він до яко­гось па­ни­ча. - Мерщій бігцем!

Хлопець побіг, а за ним ру­ши­ли ба­тюш­ки і старі ма­туш­ки.

- Матушки! - крик­нув о. Хве­дор, - беріть же ме­не під ру­ки! Хіба ж я не архієрей на весіллі в своєї доч­ки!

О. Хве­дор нас­то­ро­чив ру­ки. Дві не­мо­лоді ма­туш­ки в хуст­ках на го­ло­вах, ве­селі та жар­тов­ливі, вхо­пи­ли о. Хве­до­ра попід ру­ки і по­ве­ли че­рез двір. Де­які ба­тюш­ки ве­ли пе­рез­ву, не­су­чи по­пе­ре­ду в ру­ках свічки. Який­сь ди­якон, що з ним о. Хве­дор цілісінький вечір пе­ре­ки­дав­ся жар­та­ми, вхо­пив йо­го ря­су зза­ду і поніс довгі фал­ди в ру­ках. По­за­ду ви­си­па­ли всі старі ма­туш­ки, всі ба­тюш­ки, все, що зос­та­ло­ся в по­ко­ях, навіть най­ми­ти йшли слідком і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти, див­ля­чись на ту це­ре­монію.

Темної ночі йшла та ніби пе­рез­ва по дворі, ти­хо го­мо­ня­чи. Всі па­ничі, по­ба­чив­ши жарт, ста­ли ряд­ка­ми, не­на­че мос­калі, і крик­ну­ли «ура!» Му­зи­ки заг­ра­ли ве­се­лої ме­те­лиці, зна­ючи зви­чай ста­рих. О. Хве­дор, з розс­тав­ле­ни­ми ру­ка­ми, з го­ло­вою, за­ки­ну­тою на­зад, всу­нув­ся з пе­рез­вою в ха­ту.

В од­чи­нені настіж двері по­лив­ся з ха­ти хви­ля­ми світ на тем­ний двір. Білі ве­селі стіни, білі сукні на пан­нах, зе­лені гірлян­ди та гільця над­да­ва­ли то­му ку­рят­ни­кові та­кий панський, нез­ви­чай­ний вид, який­сь праз­ни­ко­вий, що о. Хве­дор і справді аж зди­ву­вав­ся. Пов­на ве­се­лих мо­ло­дих гос­тей, з свіжи­ми мо­ло­ди­ми ви­да­ми, пов­на зе­ле­но­го зілля й гілець - та ха­та зда­ва­лась ба­га­то кра­щою од усіх по­коїв о. Хве­до­ра.

О. Хве­дор всту­пив в ха­ту гор­до й по­важ­но, по-архієрей­ськи, зир­нув очи­ма і не втерпів: за­раз за­ре­го­тавсь. По­важність не дер­жа­лась на йо­го ве­се­ло­му ви­ду, у ве­се­лих очах і спли­ва­ла, як во­да.