ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Ви бачили, що поліцейські стріляли від живота?
— Може, й не бачив, може, мені здалося так…
— Ходімо в парк, постоїмо на тому місці, де все це сталося, і пригадаємо.
— Ходімо, — погодився Архипкін, сумно глянувши на Дулова. — Тільки я нічого не пам'ятаю, кажу ж вам, що від страху закам'янів.
… У парку Архипкін зупинився на тому місці, де невідомий кинув згорток, і кивнув на шпиль:
— Ось тут він повис.
Славін підійшов до огорожі, було видно вузенький провулок, що спускався з гори.
— Коли почали стріляти, він біг, петляючи? — спитав Славін.
— Ні, він петляти почав, коли скочив на велосипеда.
— То в нього там велосипед стояв?
— Авжеж. Він його до стіни притулив. Жіночий.
— Провулок у вулицю впирається… Він куди звернув — праворуч чи ліворуч?
— Звісно, ліворуч — там з гори спускаєшся, легше тікати.
— А куди веде та вулиця?
— Не знаю, я виходжу з посольства нечасто, по-їхньому я ж не розумію, ще й заблукати можна…
— Та вулиця веде до вокзалу, — озвався Дулов. — Вона з'єднується з проспектом, там трамвай, багато машин, там його не спіймаєш.
— Ви певні, що вони його не вбили? — спитав Славін.
— Я вискочив з квартири на балкон і все бачив… Він утік, бо вони бігли вниз провулком і нікого перед ними не було. А коли добігли до кінця провулка, то вже не стріляли, очевидно, він чкурнув через прохідні двори, там їх багато, — сказав Дулов.
— Перевірили?
— Звичайно. Якби вони вбили його, то по радіо повідомили б зразу ж: нас хвицнули б неодмінно, — строго мовив Дулов. — Напевно втік.
— Він сивий? — спитав Славін.
— Та хто його знає… наче рудий, — відповів Архипкін. — А може, блондин, вилиняв, мабуть…
— В якому він одязі був?
— Як це в якому? — здивувався Архипкін. — У костюмі.
— Це я розумію… Якого кольору костюм? Старий чи новий? В галстуку? Чи без галстука?
— От біда, — зітхнув Архипкін, — їй-богу, зовсім-таки затуманилося в голові…
— Шраму на обличчі не було?
— Ні, не було. Рука в нього, правда, безпала. Чи то одного пальця немає, чи двох — це я запримітив.
— Це якраз важливо. Він вам щось казав?
— Нічого не казав. Тільки шепнув: «Чоловіче, допоможи…»
— Як?! «Чоловіче»?
— Чи «чоловіче», чи «мужчина», точно сказати не можу.
— Якщо сказав «чоловіче» — значить, українець, — озвався Дулов.
— Не обов'язково, — заперечив Славін. — Мій друг, корінний росіянин, з Воронежа, а завжди каже, звертаючись до друзів, «чоловік», «чоловіче»… Голос який? Пропитий? Хрипкий? Чи нормальний?
— Хрипкий голос, це я точно пам'ятаю, хрипкий…
— А прикмети так і не можете згадати?
— Їй-богу, не можу, навіщо марно в гріх вас уводити?
… Славін повернувся до кабінету, обклався довідниками: шукав бари, де грали в більярд, особливо в районі вокзалу. Знайшов чотири: «Веселі козенята», «Неаполь», «Касабланка» і «Лас Вегас».
Потім знову запросив Архипкіна.
— Олегу Карповичу, — спитав Славін, — ви в більярд умієте грати?
— Не дуже. З водіями, бувало, поганяєш, просто так, жартома…
— Доведеться вам зі мною грати.
— У нас же не стіл, а казна-що.
— Ми з вами не в посольстві гратимемо. В місті.
— Але ж у місті більярди тільки у вертепах, нас застерігали…
Славін подивився на Дулова, той посміхнувся:
— Це справді так.
— Удвох не страшно, — сказав Славін, підморгнувши Архипкіну. — Як, Олегу Карповичу?
— Коли треба, то що ж, тут нічого не вдієш, — поважно відповів садівник.
— Тепер ось що, — провадив далі Славін, — ми з вами будемо шукати безпалого. Але, може, зустрінемо іншого росіянина, я вам його покажу. Порозмовляєте з ним, гаразд?
— Не радянський? — зиркнувши на Дулова, спитав Архипкін.
— Емігрант. Власовець, — відповів Славін.
— Я з такою собакою і говорити не стану. Задушити його треба, я проти них у Бреслау воював, ну й нелюди, ну й звірюки…
— Якщо ми знайдемо безпалого, тоді все гаразд, а якщо треба буде до нього підкрадатись, тоді, думаю, вам доведеться розмовляти саме з тим власовцем, що стояв проти нас у Вроцлаві… Не судіть тільки всіх емігрантів одним судом, Олегу Карповичу. Один добровільно продався німцям, сам до Власова пішов, а сотню примусили… Все розумію, правильно кажете, виправдати цього не можна, але й серед них е різні люди.
— Умом я це розумію, тільки ж у мене ще й серце є. У тому ж таки Вроцлаві мого меншого брата власовці розстріляли…
У «Веселих козенятах» було гамірно, людно, грали тут погано, більше хизувалися, ставки були низькі — три долари, безпалий не з'являвся. Архипкін програв Славіну всі три партії, рука його помітно тремтіла, коли він бив по кулі; часто промахувався, озирався насторожено.
Коли меткий офіціант, що бігав з підносом між столами, приніс пиво, Славін спитав:
— А Хрєнов коли прийде?
— Він тепер у нас не грає, сер. Він грає у «Лас Вегасі» або в барі «Гонконг». Частіше в «Гонконзі», туди привезли чудові столи, там збираються найкращі гравці, ставки до ста доларів…
… У «Лас Вегасі», походивши круг столів, — гравці були високого класу, в залі стояла тиша, — Славін запросив Архипкіна до стойки, замовив «хайбол». Рука в Архипкіна все ще тремтіла, коктейль він пив з відразою й безперестану оглядався.
— У вухо смальнути можете? — посміхнувся Славін. — Руки у вас он які сильні. Чого ж ви боїтеся?
— Незвично якось, — відповів той, — вертепів не люблю, сам я з села, нам усе це не до душі.
— Слово таке чули — «треба»?
— Це я розумію, але все одно я почуваю себе не в своїй тарілці.
Славін звернувся до бармена:
— Коли прийдуть найкращі гравці?
— У нас буває тільки один по-справжньому хороший гравець, сер. Містер Хрєнов, «від двох бортів до середини», класний більярдист.
— Але ж він зараз у «Гонконзі»…
— Мабуть, там, сер. Хоча він грає й тут, частенько грає, лише останнім часом став навідуватись у «Гонконг».
— Що, там кращі столи?
— Ні, сер, там дешевша їжа. Їм усе привозять з Гонконгу. Ми нічого не можемо з ними вдіяти, вони хочуть нас розорити. Алкоголь, правда, у них коштує стільки ж, бо постачають бельгійці, а нам доводиться знижувати ціни на коктейлі, інакше вилетимо в трубу…
… У «Гонконзі» бармен зразу ж показав Славіну на Хрєнова. Той грав майстерно, не поспішаючи, засукавши рукава, грав, як справжній жук, дражнив партнера, розмовляв по-англійському з жахливим акцентом:
— Цілься, цілься краще, Джон! Рукою не тряси, а то обіграю! Гроші приготував? Чи до жінки побіжиш просити?
Славін сів за стойку — Хрєнова він бачив у дзеркалі.
— Спостерігайте за ним, — шепнув він Архипкіну. — Потім підійдіть до нього й запропонуйте зіграти.
— Ой господи, — зітхнув Архипкін, — всередині у мене все тіпається… Може, хильнути для сміливості?
— «Хайбол»?
— Ні, не треба, краще горілки.
— У них погана горілка, «Смирноф», вона солодка. Віскі хочете?
— Давайте, сто грамів хильну.
Славін замовив подвійну порцію, Архипкін випив, понюхав горішок, крякнув, зліз з високого стільця й попрямував до столу, на якому грав «від двох бортів до середини».
— Послухай, — сказав Архипкін, — може, зіграємо? На п'ять карб… доларів…
Хрєнов рвучко обернувся, відступив, зразу ж поліз до кишені по сигарети.
— Ти хто? — спитав він хрипко.
— Садівник.
— Звідки?
— Посольський.
— Червоний, значить?
— А який же ще… Звичайно, червоний…
— А мене звідки знаєш?
— А я тебе зовсім не знаю… Бармен сказав, що ти росіянин, ну я й підійшов, я ж по-їхньому не вмію…
— Підожди, я зараз цього доб'ю.
Хрєнов повернувся до столу й п'ятьма ударами закінчив партію — грав, як справжній професіонал. Славін зрозумів, що спочатку він хизувався, заманював партнера, давав шанс. Одержав двадцять п'ять доларів, запхнув у кишеню сорочки:
