Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (читаем книги онлайн .TXT) 📗

— Господи Боже, це робот, — тихо мовив Едді.

— Не може бути, — сказала Сюзанна. — Коли я його підстрелила, в нього кров пішла.

Можливо, але взагалі–то у ведмедя звичайного бурого не росте на голові антена радара. І наскільки мені відомо, ведмідь звичайний бурий не доживе до двох–трьох ти… — Він затнувся, бо дивився тієї хвилі на Роланда. Коли до Едді знову повернувся дар мови, в його голосі звучала відраза. — Що ти робиш, Роланде?

Роланд не відповів, але в цьому не було потреби. Було цілком очевидно, що він робить: виколупує ножем око ведмедеві. Операцію він виконав швидко, охайно й точно. Якусь мить потримавши криваву коричневу кульку слизу на кінчику ножа, він блискавичним рухом викинув її геть. Із пустої очниці вилізли кілька хробаків — і здохли, проповзши трохи вниз до пащі ведмедя.

Стрілець схилився над очницею Шардика, великого ведмедя–вартового, й зазирнув усередину.

— Підійдіть–но сюди й подивіться, — сказав він. — Я покажу вам диво останніх днів.

— Спусти мене на землю, Едді, — попросила Сюзанна.

Він послухався, і жінка, швидко пересуваючись за допомогою рук і стегон, наблизилася до місця, де над роззявленою широчезною пащею ведмедя сидів навпочіпки стрілець. Приєднавшись до них, Едді зазирнув у прогалину між їхніми плечима. Так вони втрьох і сиділи в цілковитій тиші, яку порушувало тільки каркання круків, що сварилися, кружляючи в небі. Впродовж хвилини жодне не могло вимовити й слова.

Із очниці витекло й швидко засохло кілька струмків крові. Та Едді побачив, що це не просто кров. До неї домішувалася прозора рідина зі знайомим запахом — банановим. Із тендітного плетива сухожиль, що обрамлювали очницю, виростало щось на кшталт павутини зі струн. Позаду них, біля задньої стінки очниці, блимав червоний вогник. Він освітлював крихітну квадратну плату, на якій виднілися сріблясті горбики, що могли бути тільки припоєм.

— Та це не ведмідь, це ж, блін, Sony Walkman^[4] якийсь, — пробурмотів Едді.

Сюзанна озирнулася на нього зі здивуванням.

— Що?

Та нічого. — Едді кинув погляд на Роланда. — Як гадаєш, можна залізти рукою всередину? Це безпечно?

Роланд стенув плечима.

— Мабуть, так. Якщо в цій істоті й сидів демон, то він полетів геть.

Едді просунув у отвір мізинець, готовий будь–якої миті відсмикнути його, якщо відчує щонайменший розряд електрики. Він торкнувся холонучої плоті всередині очниці, що за розміром нагадувала бейсбольний м'яч, а потім діткнувся однієї зі струн. Тільки то була не струна, а тонка, як павутинка, сталева нитка. Едді забрав палець і побачив, як крихітний червоний вогник іще раз блимнув та згас навіки.

— Шардик, — пробурмотів Едді. — Я чув це ім'я, але не можу згадати, де й коли. Сьюз, а тобі воно про щось говорить?

Вона заперечно похитала головою.

— Прикол у тому… — Едді безпорадно розсміявся. — Мені воно асоціюється з зайцями. Ну хіба не маячня?

Роланд підвівся. Його колінні суглоби при цьому хруснули так голосно, наче пролунали постріли з револьвера.

— Нам доведеться перенести табір деінде, — сказав він. — Земля тут зіпсована. Інша галявина, та, куди ми ходимо стріляти, буде…

Він зробив два непевні кроки і впав на коліна, опустивши голову й притискаючи долоні до скронь.

10

Едді й Сюзанна обмінялися тривожними поглядами, і Едді одним стрибком опинився біля Роланда.

— Що з тобою? Роланде, що трапилося?

— Хлопчик був, — відсторонено пробурмотів стрілець. А потім, на наступному подихові: — Не було жодного хлопчика.

— Роланде? — покликала його Сюзанна. Опинившись біля нього, вона обійняла стрільця за плечі й відчула, що він тремтить. — Роланде, що таке?

— Хлопчик, — відповів Роланд, звернувши до неї потьмарений, напівсвідомий погляд. — Це хлопчик. Завжди тільки хлопчик.

— Який хлопчик? — несамовито закричав Едді. — Що за хлопчик?

— Вперед, — сказав Роланд. — Цей світ не єдиний, існують інші. — І зомлів.

11

Тієї ночі вони втрьох сиділи довкола величезного багаття, що його Едді з Сюзанною розклали на галявині, яку Едді називав «тиром». Узимку це місце, відкрите всім вітрам з долини, було б поганим для табору, але поки що тут було затишно. Едді вирішив, що в світі Роланда нині стояв кінець літа.

Над їхніми головами цілими галактиками мерехтіло чорне небесне склепіння. Просто попереду, на півдні, за озером пітьми, на яке перетворилася долина, Едді побачив, як над далеким невидимим горизонтом сходить Стара Матінка. Він глянув на скоцюрбленого біля вогнища Роланда, який, попри теплий вечір і жар багаття, загорнувся у три шкури. Неподалік стояла непочата тарілка з їжею. В руках він стискав якусь кістку. Едді знову подивився на небо й згадав історію, яку стрілець розповів їм із Сюзанною одного довгого дня, коли вони йшли, віддаляючись від узбережжя, через передгір'я, й нарешті потрапили до цього густого лісу, який тимчасово став їм пристановищем.

До початку часів, розповідав Роланд, Стара Зоря й Стара Матінка були юними й пристрасними молодятами. А тоді одного дня між ними сталася страшна сварка. Стара Матінка (яку в ті давно минулі дні знали під справжнім ім'ям — Лідія) застала Стару Зорю (котрого насправді звали Ейпон) з вродливою молодичкою на ім'я Кассіопея. І ці двоє посварилися не на жарт. То була справжнісінька бійка: вони чубилися, тягали одне одного за коси, видряпували очі й били посуд. Так з одного черепка постала земля, з меншого уламку — місяць, а вуглинка з їхньої кухонної печі перетворилася на сонце. Врешті боги не витримали і втрутилися в сварку, аби Ейпон та Лідія в розпалі бійки не знищили всесвіт у зародку. Нахабну повію Кассіопею, через яку, власне, все й почалося («Ага, аякже — завжди в усьому жінка винна», — сказала Сюзанна в цьому місці), на віки–віків прогнали в крісло–качалку, зроблене з зірок. Та це не допомогло. Лідія була не проти почати все знову, але Ейпон виявився гордим і непоступливим («Ну звісно, хто ж винен, як не чоловік», — і собі пробурчав Едді в цьому місці). Тож вони розлучилися і тепер дивляться одне на одне зі змішаною ненавистю й жаданням через всипані зірками руїни, що лишилися після їхнього розлучення. Ейпона й Лідії вже три мільярди років як немає, пояснив їм стрілець. Вони перетворилися на Стару Зорю й Стару Матінку, північ та південь, і тепер прагнуть одне одного, але водночас надто горді, щоб просити примирення… а Кассіопея сидить собі збоку в своєму кріслі й регоче з них обох.

Від м'якого дотику до руки Едді здригнувся. Сюзанна.

— Ходімо, — сказала вона. — Нам треба його розговорити.

Едді відніс її до вогню, обережно всадовив праворуч від Роланда, а сам сів з лівого боку. Роланд спершу подивився на Сюзанну й перевів погляд на Едді.

— Як близько до мене ви посідали, — відзначив він. — Наче коханці… чи наглядачі в темниці.

— Час вже тобі з нами поговорити. — Сюзаннин голос був низький, чіткий і мелодійний. — Якщо вже ми твої супутники, Роланде, — а хоч–не–хоч, так воно і є, — то час тобі ставитися до нас як до супутників. Розкажи нам, що трапилося…

— …і чим ми можемо цьому зарадити, — закінчив Едді.

Роланд глибоко зітхнув.

— Я не знаю, з чого почати, — зізнався він. — У мене вже так давно не було супутників… чи історії, яку можна розповісти…

— Почни з ведмедя, — підказав Едді.

Нахилившись уперед, Сюзанна торкнулася щелепи, яку Роланд тримав у руках. Ця річ лякала її, але вона все одно доторкнулася. — А закінчиш ось цим.

— Так. — Роланд підніс щелепу до очей і якусь мить вивчав її, а потім кинув собі на коліна. — Нам доведеться про неї поговорити, правда ж? Бо вона в основі всього.

Але першим на черзі був ведмідь.

12

— Цю історію мені розповідали, коли я був малим, — почав Роланд. — У ті часи, коли все ще було новим, Великі Древні (то були не боги, а люди, що володіли знанням богів) створили Дванадцятьох Вартових, щоб ті стояли на чатах біля дванадцяти порталів, які вели до нашого світу й за його межі. Час від часу я чув, що ці портали були природними утвореннями, як–от сузір'я в небі чи бездонна тріщина в землі, яку ми називали Могилою Дракона, бо через кожні тридцять–сорок днів звідти валила пара. Та інші люди (одного з них я пригадую особливо добре, то був головний кухар у замку мого батька, чоловік на ймення Гекс) говорили, що ці портали створила не природа, їх зробили самі Великі Древні ще до того, як повісилися на петлі власної гордині й зникли з лиця землі. Гекс часто повторював, що створення Дванадцятьох Вартових було останньою справою Великих Древніх, їхньою спробою спокутувати велику кривду, якої вони завдали одне одному й самій землі.