Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
Щиро стрічали русичі імператора і всіх гостей
– лунали дзвони дев’ятнадцяти православних церков,
католицьких храмів, люд з різних міст і сіл, вишикувавшись
вздовж Великої дороги, вітав і славив
3838
прибулих. Розчулені гості дякували русичам і направлялися
до замку Любарта на свій перший монарший
з’їзд – прообраз майбутнього Євросоюзу і Європарламенту.
Коли Юрій Тройденович завершив благословення
і кубок вина підніс до вуст, багатоголосе «Віват!»
струсонуло повітря, аж полум’я факелів на стінах захиталося
й замерехтіло. Грянула знову музика, гості
заходилися біля запашних тарелів, а батько молодої
ще якийсь час задумливо дивився поверх голів, наче
крізь сизувате від свіч і факелів повітря замку можна
видивитися було, а що ж там діятиметься за роками,
за століттями, в такому загадковому і непізнаному
усіма сущими майбутті.
39
ПРОРОЧІ БЛИСКАВИЦІ
НАД ОЛЕСЬКИМ ЗАМКОМ
На пологи дочці Івана Даниловича Теофілі зайшло
якраз під найбільшу зливу: з низьких чорних і набурмосених
хмар вода, видавалося, падала живцем, громи
розгулялися по всьому небу й блискавиці ковзалися
з якоюсь особливою останньою втіхою – небавом
громам і блискавицям спочивати аж до весни. Доки
бабка-повитуха, шкандибаючи, перебігла подвір’я
замку, то вимокла геть, наче щойно скупалася. Вона
на те незлобливо лиш буркнула, знімаючи поспіхом
верхню одіж, з якої лилося, бо ж діло таке невідкладне.
З-поміж гуркоту грому, мов десь перекачувалося
велетенське каміння, прорізувався крик породіллі,
щасливо-болісний і розпачливий крик.
Прислуга у передпокої, очікуючи появи на світ
внука господаря, стиха перешіптувалася:
– Зайняло ж породіллю не рано й не пізно: гіршого
часу, певно, не вигадати.
– Таких пологів у подібну жахливу пору не було,
мабуть, скільки замок стоїть…
– Не кажіть: відколи Марія, донька короля України
Юрія І виходила з замком, як з приданим, за мазовецького
князя, збігло вже більш як три століття. Хіба
ми відаємо, що діялося у цих мурах?
Сучасний вигляд
Олеського замку
4040
Батько Яна
Собеського – Якуб
Собеський
А злива не вщухала, від громів аж тріскало небо,
та вряди-годи спалахи блискавиць засвічували вікна
неймовірно сліпучо, аж до різі в очах. Найближча рідня,
аби не чути болісних криків, забилася вглиб покоїв,
тільки під дверима чатувала прислуга, готова будьякої
миті виконати веління повивальниць.
– От як цікаво світ створив Бог – якого б не був
знатного роду, а при народженні й смерті рівні усі…
– Ще б пак… Породілля – донька чигиринського
старости, львівського каштеляна і воєводи всіх земель
руських – а кричить, як проста куховарка.
– У Бога немає ліпших і гірших душ, то люди все
навигадували.
Теофіла лежала на масивному мармуровому столі,
звиваючись у корчах, пологи були важкі, дитя все
ніяк не могло з’явитися на світ білий, породілля скричалася,
аж голос став пропадати, зриваючись на безсилий
хрип.
– Терпи, дитино, терпи і тужся, – схилялася над
Теофілою повитуха, і заспокоювала її, і піт з чола витирала.
В неї самої, а вона клопоталася не біля однієї
породіллі, і не біля десятка, почав ляк холодними
полохливими мурашками пробігати по тілу. Вона не
знала якоїсь провини за собою, не боялася гніву господарів
у випадку біди – її просто проймав глибокий
жаль до цієї молодої жінки-страждальниці та ще підсвідомо
зароджувався і став потихеньку ворушитися
у грудях панічний та забобонний жах – не в кращий
час такі пологи. Хтозна, знамення неймовірної грози
на добро чи біду. – Терпи, дочко, – приговорювала,
– нічого не буває без терпіння на цій землі.
Сива і втомлена вже бабця-повитуха якось так
сказала останні слова, що можна було розуміти їх
по-різному: чи то мала на увазі взагалі цей світ, чи у
вужчому розумінні, – ту землю, де живуть, де радіють
і страждають, де сваряться, миряться і воюють, і
миряться знову, споконвічну їхню землю, їхній край.
Якщо сива бабця говорила саме про цю землю, то на
ній небом судилося бути терпимим і терплячим, які
б війни не спалахували тут і як би людей зла спокуса
одне на одного не цькувала. Донька другого в історії
українського короля Юрія І, який розбудовує
Олеський замок, поєднує долю з польським родом,
41
знаним і впливовим. Дід, Данило Галицький, приймає
королівську корону від Римського Папи, а внук
Юрій – від Вселенського православного патріарха і
візантійського імператора. Шляхтич Михайло Хмельницький
бере за дружину переяславську козачку, і
народжується в них син Богдан, який відродить українську
державність. У розбудову Олеського замку
на теперішній Львівщині чимало терпіння і клопотів
докладає впродовж десятиліть його господар Іван Данилович,
але немало труда тут його управителя Михайла
Хмельницького, батька майбутнього гетьмана.
І коли Іван Данилович стає чигиринським старостою,
то своїм заступником-підстаростою запрошує Михайла
Хмеля. Гідні поваги терплячість і наполегливість
проявляє Іван Данилович, коли родина Хмельницьких
зазнала біди. В тяжкім болю під Цецорою, де
проти турецької навали разом із польським військом
билися вісім тисяч чотириста козаків, батько й син
Хмельницькі потрапляють у полон. Богдана викупило
запорізьке козацтво, а про викуп Михайла до останнього
клопотався Іван Данилович, аби обміняти його
на свого полоненого-в’язня Абдурахмана.
…Жінки над породіллею врешті стали з жаху молитися,
їхні тихі слова глушив шум зливи, незмовкний
і нестихаючий, а блискавиці, спалахуючи, з їхніх благальних
облич робили обличчя надміру суворі, наче
різьблені з білого мармуру. Усе трапилося майже одночасно.
Теофіла видихнула, бо на крик не ставало
моці, видавалося, з останньої сили й таки розродилася,
немовля подолало злу та невчасну негоду і вимогливим
криком заявило про себе – тієї ж миті вдарив
грім, від якого затряслися віковічні мури, хитнулась
підлога і весь простір покою залило сліпуче, незнане
за своєю яскравістю сяйво.
Всі, хто був у покої, попадали на коліна в очікуванні,
та більше нічого не трапилося, грім стихав і відкочувався
в долину. Ще раз перехрестилися жінки,
як забачили, що віковічний, хтозна і з якого століття,
мармуровий стіл поколовся. А стара повитуха здивовано
перепитала:
– А чого дитина не плаче, тільки ротика розтуляє?
Перезирнулися всі у покої, не розуміючи, бо маля
верещало щомоці, аж бабця сама здогадалася:
Ян ІІІ Собеський,
один
із найславетніших
польських королів
4242
– Я оглухла? – і затулила вуха долонями та легенько
постукала ними, наче воду із вух виливала.
Постояла так та й пішла до порога. Тільки у дверях
