Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗
Окремий обов’язок глави сімейства – при нагоді мити посуд і прасувати. Каже, що це йому допомагає знімати стреси.
А ще Ірина Луценко відзначила іскрометне почуття гумору свого чоловіка. Тому найбільше боялася, що казенна міліцейська система, в яку він потрапить, повністю змінить його характер. «Я хочу, щоб ти повернувся з міліції таким, яким пішов туди», – казала вона Юрію, розуміючи, що не може вплинути на нього та умовити відхилити пропозицію президента очолити МВС.
Вияви цього, можна сказати, легендарного почуття гумору ми з вами мали змогу бачити регулярно. Кожна публічна заява чи акція Юрія Луценка чи то в парламенті, чи то в якості головного силовика України неодмінно ставала набуттям преси, а звідти – і громадськості. Причому сам Луценко, як видається, в більшості випадків не переслідував мету жартувати навмисне, заради жарту, як це робиться, скажімо, в КВН.
Він поводився природно, реалізовуючи свою внутрішню потребу висловитися саме таким чином, а не шляхом наперед продуманої клоунади чи гострих пафосних публічних заяв.
«Подаровані Кучмі личаки спочатку призначалися Литвину і були куплені в магазині “Мистецтво”»
Після того, як акція «Україна без Кучми» провалилася, сам Кучма, за визначенням Юрія Луценка, став схожий на вовка, який проскочив червоні прапорці.
Він повірив у власну невразливість, а також переконався – попри наявність антикучмівських наметових містечок не лише в Києві, а й у деяких інших регіонах, загальне налаштування громадян України нічим серйозним йому не загрожує. Політичне, економічне та суспільне становище, в якому опинилася держава перед приходом Кучми на повторний президентський термін, все більше нагадувала ту саму брежнєвську стабільність, яку ще не встигли забути. А того, що така стабільність побудована на яскраво вираженій соціальній нерівності, в основі якої стоїть корупція на всіх рівнях, у нас і не забували. На думку Кучми, народ уже встиг відчути нестабільність навіть від спроби революційних змін у суспільстві. Тому найближчим часом на нього самого і створену ним систему влади зазіхань не буде.
Через те опозиціонери вирішили робити ставку саме на цілком законне протистояння діючій владі. Сильна опозиція мала пройти в парламент. Тим більше, що навіть після розгрому будь-якої революції її герої завжди залишаються такими в масовій свідомості.
А Юрій Луценко був одним із них. Тому цілком логічно, що він узяв активну участь у парламентській кампанії 2002 року, яку проводила Соціалістична партія.
– Ми з Морозом провели близько 150 зустрічей. Виступали, як правило, в тандемі. Його образ – поміркований, мудрий політик. Мій імідж – революційно настроєний активіст, соціаліст-революціонер. Під час цих зустрічей можна було побачити масу цікавих картинок. Скажімо, Полтавська область, весь райцентр сходиться в клуб, де вже постаралися вимкнути світло і опалення. Я спочатку виступаю, а потім намагаюся стати ззаду за людьми, аби чути їхню реакцію. Ну і стоїть, значить, типова полтавська бабця в тілогрійці з опушкою і каже: «Оце хотіла піти в баню і готуватися помирать, але послухала Мороза, – нє, ще поживу». Або Теплик – один із найменших райцентрів на Вінниччині. Люди сходяться на мітинг, одна жінка виходить з магазину ритуальних послуг, вінок відставляє, каже: «Покійний почекає»…Бачу червоний прапор – ага, комуністи вже є, зараз почнеться. Коли під цим прапором бачу діда: в сандалях на босу ногу, в гімнастьорці сталінського зразка, груди в орденах, а на прапорі написано: «Отряд имени Ленина. Соединение имени Сталина». Старий партизан на мітинг прийшов із найдорожчим, що в нього є. Це доводило, що політичній силі, яку я в той момент представляв, і політикам, що говорили від її імені, люди довіряли. Тоді соціалісти були найбільш радикально налаштованою опозицією Кучмі. Тому, бачачи безпросвітну вбогість людей по всій країні, я не відчував сорому і дуже легко називав під час подібних зустрічей Кучму «рудим тарганом» чи ще якимись дошкульними епітетами. Я спеціально не готувався, все народжувалося в голові на ходу.
Під час таких зустрічей Луценко буквально сипав анекдотами. За його словами, він здатен це робити без перерви. Наприклад, усі шість годин, що триває шлях від Києва до Харкова. Хоча навмисне їх не колекціонує і не читає збірники анекдотів, котрі продаються тепер на кожному кроці. Ось один із політичних анекдотів, шалено популярних 2002 року. Його Юрій Луценко розповідав не одну сотню раз.
«Летять у літаку українські президент, прем’єр і спікер. Глянувши вниз із ілюмінатора, спікер бідкається: «Які в нас люди згорьовані в країні. Ану, кину їм з неба сто баксів, хоч один щасливим буде!» Підхопивши цю ідею, прем’єр кидає тисячу баксів – ощасливлює десятеро людей. Кучма, в свою чергу, тихцем цупить з кишені прем’єра десять тисяч баксів і ощасливлює сто людей. А пілот, слухаючи їх, каже: «Ось я зараз скину з літака вас трьох разом – усі люди щасливими стануть!»
Такі речі сприймалися на «ура», і особливо це сприйняття стало помітним та більш активним під час президентських виборів 2004 року. Ненависть до режиму Кучми в народі визрівала не один день, проте 2002 року вона не була ще такою яскраво вираженою: люди, хто свідомо, а хто підсвідомо, розуміли – треба ненавидіти, але так само треба терпіти і чекати слушного моменту. Щойно зажевріла реальна можливість позбутися Кучми та вірних «кучмістів» шляхом активності виборців, ненависті вже ніхто не приховував.
Ну а тоді, 2002 року, коли до кінця правління Кучми було ще досить далеко, люди, які ходили на передвиборчі мітинги, діставали задоволення від того, що до них приїхали політики різного віку, об’єднані в своєму бажанні та вмінні говорити те, що думають, і не бояться це робити. Навряд чи треба пояснювати, чому результатом тієї парламентської кампанії стала перемога опозиції. Насамперед – радикально налаштованої, до числа яких належали соціалісти і «Блок Юлії Тимошенко».
Про «Нашу Україну» і певну специфіку її перемоги писали і говорили тоді та час від часу згадують тепер. Зокрема, в світлі результатів парламентських виборів 2006 року, «Нашій Україні» нагадали, як чотири роки тому вона здобула реальну парламентську більшість і профукала її. Тоді, будучи фактично в конфлікті з режимом і маючи на чолі популярного в народі відставленого прем’єра Віктора Ющенка, ця партія офіційно визнала себе опозиційною навіть не тоді, коли їхній лідер з`явився на акції «Повстань, Україно!» поруч із Юлією Тимошенко, а лише після горезвісних подій у Мукачевому під час виборів мера міста в квітні 2004 року.
Але поки що – початок літа 2002 року, і Президент України Леонід Кучма у своєму традиційному посланні до парламенту нового скликання вирішив звернутися до нього з традиційним посланням і закликати до співпраці. Це мусило було прозвучати раніше, та Кучма відтягував момент, намагаючись за кулісами домовитися з комуністами та «нашоукраїнцями» про те, аби ті не заважали парламенту працювати в провладному режимі. Адже комуністи на той часи лишалися самі по собі, не зайнявши ніяких позицій ані у владних, ані в опозиційних силах. Натомість «Наша Україна» намагалася дистанціюватися від влади, не переходячи досі до радикально налаштованих опозиційних сил.
Своє послання «зґвалтованому», як висловлювалася опозиція, парламенту президент проголосив 23 червня 2002 року. З того, як говорив Кучма, опозиції стало зрозуміло – з партією Віктора Ющенка і КПУ якусь спільну мову йому все ж таки вдалося знайти. Тому соціалісти прийняли рішення вийти з залу і не слухати це. До них приєдналися «бютівці». Масового виходу не сталося, залу під час виступу Кучми демонстративно залишили близько півсотні депутатів.
Ось як виглядали подальші події у висвітленні засобами масової інформації та коментарях самого Луценка.
«Те, що президент прийшов до парламенту і закликав до співпраці – не означає, що його слова впали, так би мовити, на благодатний ґрунт. Перед самим виступом президента у Верховній Раді стався невеличкий інцидент. Як тільки Леонід Кучма вийшов на парламентську трибуну, народний депутат Юрій Луценко зі словами «На дорожку в Європу!» підніс йому личаки».
