Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Розмова з начальником школи спочатку не складалася — той говорив із представником Українського генерального військового секретаріату нахабно і зневажливо. Тоді Микола пішов на авантюру і «поінформував», що штаб Київської військової округи, якому підпорядковувались юнацькі школи, втік і що єдиною законною владою у Києві є Центральна Рада та її органи, тому іменем Військового секретаріату рішуче наказав до розпорядження нікуди з відділом не рухатись. У випадку, коли б полковник не виконав наказу влади, з ними буде вчинено за законами військового часу.
Почувши таке, полковник, який досі сидів, підвівся і вже зовсім іншим тоном почав розпитувати, як же йому бути… Ґалаґан охоче допоміг йому, сказавши, що всю відповідальність за законність наказу Генерального військового комітету бере на себе, а полковникові треба лише виконувати накази.
Начальник школи попрохав дати час для наради зі старшинами. Зрозуміло, що, коли б у цей час зателефонували зі штабу округи, авантюра закінчилася б провалом і Микола був би арештований. Власне, полковник і сам міг би зателефонувати…
Ґалаґан не втрачав ініціативи. Побачивши коло себе підполковника, помічника начальника однієї зі шкіл, який на нараду не пішов, богданівець вирішив його використати. Ґалаґан був добрим психологом. Він розумів, що шукати спільника в підполковникові шляхом агітації чи переконання недоцільно, більше того — така позиція могла б викликати підозру щодо законності його заяв і наказів та посіяти сумніви в силі й спроможності влади, від імені якої він виступав. Тому він не переконував, а наказував. Коротше кажучи, поручник увійшов у роль повновладного представника законної влади.
Розуміючи, що кожний старшина мріє стати начальником, Ґалаґан закликав до себе підполковника і сказав:
– Єслі вашево начальніка прійдьотса асвабадіть, то на єво мєстро прізначу вас.
Після цих слів підполковник витягнувся, клацнув закаблуками, взяв під козирок і по-військовому відповів:
— Слушаю-с.
Тим часом підійшли два союзники-юнаки і закликали до зали, де зібрались юнкери. Микола сміливо пішов. За ним відразу сформувалася свита з підполковника, двох комісарів Центральної Ради, що були приставлені до цих шкіл, але досі не мали жодного впливу на події, та оті два небайдужі юнаки.
У залі стояв галас. Раптом хтось із присутніх, побачивши в дверях підполковника, гукнув на повний голос:
— Встать! Смірно!
Усі посхоплювались і завмерли.
Присутність підполковника дуже допомогла поручнику Ґалаґану: той мовчазно засвідчував законність дій новоявленого представника Центральної Ради, а команда «встать-смірно» могла бути скоріше віднесена на честь Ґалаґана, оскільки він йшов першим.
Миколі нічого не лишалося, як відчути, що він є persona grata. Йому підставили стіл, він заліз на нього і рішучим голосом виголосив революційну промову. Сказав, що коли полковник не виконає наказу Генерального військового секретаріату, то буде миттєво усунений із посади. Зрозуміло, не забув Ґалаґан представити нового «начальника школи»…
Справа закінчилася тим, що юнаки заявили про повну лояльність Центральній Раді. Виходив із залу Ґалаґан переможцем. Кілька юнаків-українців закричали: «Слава Україні!», інші підтримали: «Ура-а!»
На старшинську нараду Ґалаґан прийшов як воєначальник. Очі офіцерів палали люттю. Вони засипали українського старшину гострими питаннями. Але той відмовився давати будь-які пояснення, резонно заявивши, що прийшов сюди не для того, щоб мітингувати, а щоб «передати їм військовий наказ, який вони мають неухильно виконати». І вийшов. Через мить за ним вибіг полковник і заявив, що старшини постановили визнати Центральну Раду.
Назад, на Гімназійну вулицю, Микола Ґалаґан вже пішки не йшов, його відвезли в екіпажі з гумовими шинами. Наказ віддав полковник, який ще годину тому був переконаним прихильником «єдіной-нєдєлімой» Росії, а тепер визнав законною владу «сепаратистів». Так творилася Українська революція.
8. Сам на сам із «братнім» народом
Листопадового ранку 1917 року інтендант Київської військової округи полковник Лавріненко зустрів комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка такими словами:
— Пане комісаре, почалось! Майстерні застрайкували! Жадають негайно представника Центральної Ради. Он на столі їхній ультиматум. Їдьте скоріше на Печерськ.
Обличчя у полковника Лавріненка дрижало. По ньому було видно, що справа набирала драматичного розмаху. Щоб загасити пожежу, треба було негайно дістати сім мільйонів карбованців, але де?!
Досі Генеральний секретаріат Центральної Ради був крайовим органом Тимчасового уряду і отримував гроші на утримання з Петрограда. Тепер же, коли Тимчасовий уряд скинули більшовики, гостро постала проблема — з яких фондів виплачувати робітникам і службовцям заробітну платню. Більшовики, звісно, не мали жодного наміру фінансувати діяльність Центральної Ради, яка проголосила Українську Народну Республіку. А українських грошей ще не було. На лихо, ще Тимчасовий уряд заборгував робітникам «Арсеналу» та військових майстерень на Печерську за три місяці.
Більшовики використали цю ситуацію і почали підбурювати робітників до страйку, переконуючи їх, що Центральна Рада не хоче виплачувати їм заробітної платні через свій «буржуазний характер».
Напруга на Печерську зростала з кожним днем…
Прочитавши вимоги, Григорій Гордієнко поїхав до голови Всеукраїнської ради робітничих депутатів Миколи Порша, щойно призначеного генеральним секретарем праці Центральної Ради, і доповів про тривожні події на Печерську.
Порш одразу закликав директора Київського державного банку. Та виявилося, що той найбільше міг дати 900 тисяч карбованців.
З тими грошима і поїхав Григорій Гордієнко на Печерськ рятувати ситуацію.
Площа перед майстернями була вщерть заповнена народом. Посеред двору хтось промовляв з імпровізованої трибуни, а натовп загрозливо піднімав догори тисячі кулаків. Григорій Гордієнко відразу помітив надзвичайне піднесення людей — було видно, що терпець у них увірвався і вони готові до рішучих дій.
Залізна брама була широко розчахнута, та багато хто вже не міг протиснутися на подвір’я. Все ж, коли водій комісара Центральної Ради дико заревів сигнальним гудком, люди інстинктивно розступилися і автомобіль вкотився до двору. Зупинились перед самою трибуною. Біля неї стояли представники Московського, Київського та районних комітетів профспілок, за ними — тисячі жінок-кравчинь, за якими товклися шевці, кравці, чинбарі та «відомі більшовики» — арсенальці. Всього на мітинг зібралося близько двадцяти тисяч розгніваних.
Всі жадали негайної — і позитивної — відповіді на свої домагання.
Григорій всім єством відчув загрозу життю, але холоднокровності не втратив, бо розумів, що його доля залежить і від нього також. Він вже обрав тактику — противник повинен виговоритися першим. Тож і запропонував уповноваженим висловити свої вимоги до Центральної Ради.
А їм цього й треба було. Один за одним виходили на трибуну промовці, й палкі та гнівні слова летіли над площею. Першим, зрозуміло, виступив «сєвєрний брат» — представник Центрального (Московського) «профсоюзу», за ним — талановитий оратор, місцевий більшовик Леонід П’ятаков… Останньою промовляла місцева комуністка — кравчиня.
Всього викричалось близько кількох десятків людей. Вони на всі заставки лаяли царизм та «буржуазну» Центральну Раду з її «міністрами-генералами», казали, що від панів, які засідають у Центральній Раді, нема чого чекати добра. «Ліш рабочє-крєстьянская власть защітіт прастой народ!» — такий був лейтмотив усіх виступів.
Усе ж вимоги висували Центральній Раді. Головне домагання: негайно виплатити платню «за всі місяці революції», далі збільшити платню вдвоє «й прийняти на себе відвічальність за всі ті кривди, які учинив їм царат».
Кожного промовця люди зустрічали бучними оплесками та образливими вигуками на адресу Центральної Ради.
