Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
Російська людина здогадлива. Я здогадався про існування Сірого.
Більшість розумних росіян врешті-решт розчаровуються в росіянах. Але спершу думають про святих затворників, вологодських скромниць, нестеровську Русь. У росіян є уява. Вони вміють розповідати. Російський світ складається зі слів. Він словесний. Забрати слова — нічого не залишиться.
Жодного сонячного дня.
Кращі давно повбивані. Потім перебили більш-менш пристойних. Потім перебили врівноважену сволоту.
Прикмети — наше єдине бомбосховище. Російське життя — крихке дзеркало, страх повернутися. Ми намацуємо знайому систему світового фаталізму. Передаємо куті меду. І стаємо унікальними.
Не можу зрозуміти тих письменників, які виїхали. Росія — рай для письменників. Але я ніяк не зрозумію читачів, які тут залишилися. Росія — пекло для читачів.
Росіян багато, і вони страшні. Це весело. Урізноманітнює світ. Гітлер хотів перетворити росіян на тварин. І що б вийшло? Світ би зав’янув. А так світ рухається своїм острахом, тривогою, занепокоєнням. Хвилюються, покидьки! Добре. Блок це зрозумів. Зрадів, що зрозумів. І написав. Щоправда, потім, на диво, швидко помер.
Спершу Сашко розвеселився. Підкотив до бару, сказав, щоб дали випити. Схопив за руку стриптизерку. Нас чемно провели до кімнати, де всі один одному робили міньєт. Дівки накинулися на нас із відкритими ротами. Але Сашко раптом наїжачився, від міньєту відмовився, у казино не пішов, замислився.
— Перетворили Москву на Амстердам, — пробурчав він.
— То й слава Богу!
— Молодим скоро підріжуть крила. Покудахкають. Одні розбіжаться, інші вгамуються. Кожне покоління росіян треба палити на вогнищі.
— Сашко, що ви верзете! Ви п’яні? — здивувався я. — Ми ж прийшли шукати Сірого.
— Сірий не любить щедрої радості. Йому огидні бляді і йогурти. Черги за хлібом — це Росія. Звідки ви знаєте його ім’я?
Ми пішли із закладеними вухами.
— А може, Сірий сидить за колючкою? — сказав я. — Росія — загорожа.
— Ну.
— Послухайте, — сказав я, — а ви самі часом не сиділи?
Сашко зніяковів:
— Мене оббрехали. Посидів трохи. Випустили. Хто в Росії не сидів?
У понеділок до мене приїхав заклопотаний Павло Павлович.
— Лажа, — сказав він. — За агентурними повідомленнями, ним уже займаються. У Москві крутиться парочка: він — американець, вона — француженка, молодша. Він акредитований як журналіст, і вона з тим же дахом. Не доводилося перетинатися?
— Павле Павловичу! — заблагав я. — Я не маю стосунку до іноземців ось уже десять років. Колись вони мені були потрібні.
— Коли були дисидентом?
— Вони мене прикривали. Тепер яка від них користь?
— Кредити, — сказав Сашко, який доти сидів при начальстві тихо.
— Кисло, — відповів я.
— Країна крутиться, усе змінюється, — запевнив мене Сашко.
— Ви крутитесь, і здається — всі крутяться, — сказав я. — Павле Павловичу, знаєте, як звуть нашого мужика?
— Князь темряви? — прикинув начальник.
— Сірий.
— Кличка? — запитав Павло Павлович.
— Та ви артист! — вигукнув Сашко. — Ще тиждень тому запевняли, що його немає, а тепер знаєте, як звуть.
Вигляд у нього був справді здивований. Та Павло Павлович гнув свою лінію:
— Нехай буде Сірий. Он у зоопарку і то тваринам дали клички. Правильний крок. Навіть якщо він не Сірий. Що робити з американцем?
— Як його звуть? — запитав я.
— Грегорі, — сказав Сашко.
— Грегорі Пік?
— Як актора? Кличка, — завважив Павло Павлович.
— А «Павло Павлович» не кличка? — не втримався я.
Генерал притих.
— Я знаю Грегорі, — сказав я. — Він був запеклим антирадянщиком. Зовні схожий на Байрона. І його французьку телицю знаю.
— Я в курсі, ми перевірили, — сказав Павло Павлович. — Цей ваш Байрон ненавидить усе російське.
— А чого ж ви не попросите патріотів знайти Сірого? — запитав я.
— Вони не знайдуть. їм взагалі краще його не знати. Вони візьмуть Сірого як прапор і цим прапором почнуть нас пиздить по головах.
— Припустимо, ми з Сашком його знайдемо. Що далі?
— Нехай він увійде в наше становище, — сказав Павло Павлович.
— Раніше не входив, а тепер увійде? — розсміявся я.
— Раніше ми були самі знаєте, ким, — сумно сказав Павло Павлович. — Порушували права людини. Відсікали голови. Взагалі нарубали дров. А тепер ідемо до нормальної цивілізації. У нас не все виходить, багато мерзоти, але ми стараємося щиро і в душі — демократи.
— Демократи, які в кущах шукають Сірого, щоб ублагати його ввійти в наше становище.
— Я буду з вами відвертим до кінця, — сказав Павло Павлович. — Ми встановили, що у вас мало людських якостей. Ви збиваєте людей з пантелику й одержуєте від цього задоволення. Ви не церемонитеся. Але хоча б мене не беріть за горлянку. Ми платимо вам гроші.
— Ми ловитимемо Сірого по електричках, — запропонував я. — Він випливе на нас як ревізор.
— Думаєте, він маскується під народного типа? — запитав Сашко.
— Кожний із нас може замаскуватися під народного типа, — сказав Павло Павлович. — Я сам — народний тип.
— З іншого боку, візьміть Сашка. Він же не схожий на народного типа.
— Нове покоління, — сказав Павло Павлович. — Із ним ще не все ясно. У середньому класі я б не став шукати Сірого.
— А роль міщанства в російському житті? — здивувався Сашко. — Вся російська освічена громадськість ненавиділа міщанство. Може, саме воно і є гальмом суспільства?
— Відставити, — сказав Павло Павлович. — Ми з міщанством дали маху. Правда, хтось із літераторів любив міщан, забув, хто.
— Як же ви уявляєте собі Сірого? — запитав я. — Суперлісовиком із зажуреним поглядом, як у Врубеля?
— Хіба мало нечисті на нашій землі? — закричав Павло Павлович. — От тільки незрозуміло, з чого починати. Кого й куди потрібно перепоховати, перш ніж вирівняється площина моралі.
— Усіх не перепоховаєш, — зітхнув Сашко.
— Повернімося до американця, — запропонував генерал.
— Старий! — зрадів він мені на старомодному жаргоні. — Давай побачимося!
— Візьми Сесіль, — сказав я. — Підемо до грузинського ресторану. — Я знав, що Грегорі скупий. — Запрошую.
У ресторані нас, звичайно, захотіли підслухати, але я заборонив Сашкові навіть думати про це.
— Або довіряєте мені, або до побачення, — сказав я.
— Що ж усе-таки, по-твоєму, революція 1917 року? — задумливо спитав Грегорі. — Випадковість чи закономірність?
Він писав книжку про Росію вже десять років і ніяк не міг закінчити. То влада мінялася, то — концепція.
— Випадкова закономірність, — безпомилково припустив я.
— Як-як? — він кинувся записувати у блокнот.
Ми згадали жахи дисидентства. Розчулилися. Це було тисячу років тому, коли на свята давали пайки-замовлення із синьою куркою, баклажанною ікрою й зеленим горошком, і мені стало дивно, що я жив тисячу років тому. Грегорі був тоді схожий на молодого Байрона з півметровими віями. Я працював «одним молодим письменником» як цитатник для його впливової газети, й органи не могли вичислити, хто б це міг бути.
— Та вичислили! — сказав мені Павло Павлович під час наступної зустрічі. — Вичислили, але ж не садити вас було всіх!
— Виходить, підслуховували?
— Не все, — зізнався Павло Павлович. — Апаратура підвела в найцікавішому місці.
Грегорі любив російську поезію і грузинські ресторани, але був налаштований непримиренно. Він вважав, що Росія невиправна і її ослаблення бажане для всього людства. Будь-який провал Росії в Україні, у Прибалтиці, Чечні, Іраку, де завгодно, він сприймав з полегшенням.
