Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Ключ - Шкляр Василь (электронные книги без регистрации txt) 📗

Ключ - Шкляр Василь (электронные книги без регистрации txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Ключ - Шкляр Василь (электронные книги без регистрации txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Це відділ убивств?

— Так.

— А де Крайній?

— Я слухаю вас.

— О‚ то ви крайній? — забулькотів смішок. — Тоді я буду за вами.

Мені ще зі школи набридли ось такі жарти з моїм прізвищем‚ хоча треба погодитись‚ що в контексті убивств це звучало. Та я ніяк не міг розпізнати дуже знайомого голосу‚ — либонь‚ уперше чув його по телефону.

— А з ким маю честь? — Із тим‚ кому ти вчора дав Богдана.

— Кого?

— Богдан Зіновій намальований на п’яти гривнях. Так йому й треба.

Я нарешті впізнав свого любого друга Сергія Приходька й подумав‚ що зараз він попросить «Івана Степановича»‚ котрий удостоївся десятигривенної купюри; та сучка з цицьками‚ що за них міг би зачепитися Ноєвий ковчег‚ роздає вже мій телефон наліво й направо.

— Сергію‚ — сказав я‚ — мені немає коли теревенити.

— Мені також‚ але для тебе є новина.

Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав‚ хоч‚ може‚ звався він не Саватієм).

— Ти серйозно?

— Я навіть вірш написав з цього приводу‚ — тяг із мене жили Приходько. — Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника‚ та хто знайде ключ від його мовчання…

— Сергію‚ — заблагав я. — Конкретно.

— Це довга й не телефонна розмова.

— Але йдеться про те?

— Так‚ увечері можемо зустрітись‚ і я тобі все розкажу. Отже‚ у «Трьох поросятах»?

— Ні‚ зараз‚ — сказав я. — У «Трьох поросятах» і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.

У мене‚ мабуть‚ був конячий вираз обличчя‚ бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину‚ то він тільки приклав до серця долоню.

Сергій Приходько‚ вочевидь‚ переживав чорну смугу — сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми‚ де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса‚ який виглядав господаря‚ і в його сумовитому погляді також було щось собаче.

Приходько‚ певно‚ й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося‚ навпаки‚ я готовий був поцілувати її пухкеньку‚ в ямочках‚ ручку)‚ чорна смуга завжди вела його до «Трьох поросят».

Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко‚ боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено‚ наче почував за собою вину‚ що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій‚ які відбулися і які я тільки собі уявляв‚ виходячи з того‚ що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни‚ то принаймні волосинка із неї‚ що вказувала на слід.

Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в «Трьох поросятах»‚ а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив‚ — ніби виправдовувався Приходько‚ — адже художники — це не поети‚ вони місяцями не вилазять із своїх нір‚ це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом‚ а їм подавай мольберта. Тож дай‚ думаю‚ провідаю Чоломбитька‚ і слава Богу‚ застав його таки ж у майстерні. Ну‚ випили‚ розбалакалися‚ а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт‚ так і так‚ мовляв‚ чи ти‚ Петре‚ нічого не пам’ятаєш із того вечора‚ бо ж, здається мені‚ і ти тоді був у «Трьох поросятах». Петро мовчить‚ як заціпило‚ десь у себе дивиться‚ а тоді й каже — теж ніби сам до себе: «Стривай‚ це ж тоді я був із Олесем Остапчуком». Ну‚ я Остапчука не знаю‚ бачив його пару робіт на виставці‚ техніка в нього цікава‚ це мені запам’яталося‚ а самого Остапчука і приблизно не знаю. «Та знаєш ти його добре‚ — дивується Чоломбитько‚ — такий… середнього зросту… русявий… худий такий». Еге‚ кажу‚ і з одним носом і двома вухами‚ правда ж? У Києві‚ кажу‚ мільйон чоловіків середнього зросту‚ худих і русявих. Але річ не в тому‚ — вів далі Приходько. — Тут ось яка штука: виявляється‚ що той Остапчук десь тоді взимку саме найняв собі нове житло і дуже тішився з того. Він‚ здається‚ заплатив за нього наперед‚ хоча сам іще не вселявся‚ бо мав десь від’їжджати. Так ось‚ Чоломбитько запевняє‚ що Остапчук був того вечора з ним у «Трьох поросятах». Та ще раз тобі кажу: сам я не пам’ятаю ніякого Остапчука.

— Але ж Чоломбитька ти пам’ятаєш добре?

— Петра я знаю сто років.

— Їх тоді підійшло двоє‚ — сказав я.

— Слухай‚ не сотай нерви‚ — скривився Приходько. — Їх було там ціле тирло. І якби я знав‚ що це тобі знадобиться‚ то взяв би усіх на список. Зрештою‚ ти й сам там був і міг це зробити.

— Гаразд‚ — погодився я. — Поїзд пішов. Але ж ми можемо через Чоломбитька розшукати цього Остапчука.

— Ні‚ не можемо‚ — похитав головою Приходько. — У тому то й річ‚ що не можемо.

— Чому? Він що — помер?

— Тому що поїзд пішов і не повернувся. Остапчук також зник невідомо куди. Чоломбитько його після того не бачив.

Приходько‚ чортяка‚ приготував мені на десерт те‚ з чого мав би почати. Він винувато кліпав очима‚ а насправді тихенько тішився своїм бездоганним ударом у сонячне сплетіння. Я довго не міг перевести подих.

Приходько вже сміливіше дістав із моєї коробки сигарету‚ жадібно затягся і‚ пихнувши димом майже мені в лице‚ сказав:

— Ось так.

— Я мушу зустрітися з Чоломбитьком.

— Нема проблем‚ ти ж його знаєш. Тим більше‚ що й він хоче поговорити з тобою.

— Я ніколи не був у нього в майстерні.

— Це на Андріївському узвозі.

— Гадаєш‚ він зараз там?

— Це ж художник‚ а не поет‚ — сказав Приходько. — Де б йому іще бути.

— То чого ж ми тут сидимо?

8

Чоломбитько й сам був середнього зросту‚ русявий‚ худий (хоч би вже борідку завів для малярського шарму)‚ і, здавалося‚ він над нами знущався‚ коли наділяв Остапчука цими безбарвними рисами. Вони не могли засвітити в пам’яті жодної іскорки.

— Слухай‚ Петре‚ — не втерпів Приходько‚ котрий уже вдруге слухав цю пісеньку. — Тобі не здається‚ що ти малюєш авто портрет?

— Чого ви від мене хочете? — розсердився і Чоломбитько. — Аби я сказав‚ що Олесь був із рогами? Ні‚ він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого чуба‚ ні бороди‚ — вцілив у мене Чоломбитько‚ — бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака‚ не відрізував собі вухо‚ як Ван Гог‚ а був… Тьху‚ прости Господи… Ви так мене затуркали‚ що я кажу про Олеся‚ ніби його вже немає живого. Остапчука треба ізсередини бачити. Ви просто сліпі‚ якщо його не помітили.

— Ще невідомо‚ чи ми взагалі його бачили. — Мені страшенно кортіло попросити Чоломбитька‚ аби він олівцем накидав Остапчуків портрет‚ якщо не виходить словами‚ однак я був переконаний‚ що в нього і це не вийде. Не ті тепер малярі.

Втім‚ я був несправедливий до Чоломбитька і згодом зрозумів‚ що він надто шанував Олеся‚ аби отак відразу плескати язиком довкола його особи. Проте Чоломбитькові також щось пекло‚ не давало спокою‚ і потроху потроху ми таки наближалися до Остапчука‚ може‚ не стільки до його зовнішнього портрета‚ як до чогось набагато важливішого.

Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук — малярство і зимову риболовлю. Ні‚ ти не смійся‚ всяк‚ хто на цьому знається‚ скаже тобі‚ що коли літній рибалка — це алкоголік‚ то зимовий — наркоман‚ — йдеться‚ звичайно‚ про силу пристрасті. Отож ці дві речі він любив до безтями‚ і вони любили його‚ чи принаймні не зраджували. Крім них‚ в Олеся не було нікого‚ він дитбудинківський‚ і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу‚ був сам у собі‚ — либонь‚ ця самота і стала сестрою його Божої іскри. І як то здебільша й буває з талановитими людьми‚ Остапчук не мав ані слави‚ ні грошей‚ не нажив ні сім’ї‚ ні хати‚ — це вже тепер його стали помічати‚ а тоді ж цькували‚ як білу ворону‚ — одні від заздрощів‚ інші через невігластво. Потім перестали цькувати‚ потім настали ще гірші часи — мовчання.

Втім‚ Остапчук працював і далі‚ працював несамовито‚ він уже не помічав того‚ що не помічають його‚ й одного разу сказав Чоломбитькові: «Знаєш‚ коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ».

Перейти на страницу:

Шкляр Василь читать все книги автора по порядку

Шкляр Василь - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Ключ отзывы

Отзывы читателей о книге Ключ, автор: Шкляр Василь. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*