Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Все розгорталося, як у п’єсі: отже, тепер я отримав сигнал продемонструвати зачудування. А потім захихотіти, бо сміх було позначено ремаркою драматурга.

— Це тільки зайвий доказ.

— Доказ чого?

— Коли я ріс хлопчиком у Фордайсі [17], у нас був сусід — нахабний старий харцизник на ім’я Бредлі. Всі звали його Поп Бредлі.

— Містере Джеймс...

— Мій батько робив з ним разом деякі обрудки час від часу й інколи брав мене з собою. Це ще в ті часи було, коли їздили возами. Торгівля кукурудзяним насінням, от цим вони здебільшого займалися, принаймні навесні, але іноді вони також і реманент обмінювали. Тоді ще не було поштового каталогу і добрий інструмент міг блукати по всьому округу, аж поки повернеться додому.

— Містере Джеймс, я далебі не вбачаю стосун...

— І кожного разу, коли ми збиралися заїхати по того дядька, мама наказувала мені заткнути вуха, бо кожне друге слово, що вискакувало з рота в Попа Бредлі, було або лайливим, або якось по-іншому брудним. — Я вже почав отримувати якусь гірку насолоду від того, що відбувається. — Тож, натурально, я дослухався до нього ще уважніше. Пам’ятаю, одною з улюблених приказок Попа була «Не вилазь на незагнуздану кобилу, бо ніколи не вгадаєш, куди ту курву понесе».

— Я мушу в цьому вислові вбачати щось мені зрозуміле?

— У якому напрямку понесло мою курву, як ви вбачаєте, містере Лестер?

— Ви хочете мені сказати, що ваша дружина...

— Завіялася, містере Лестер. Знялася й зникла. Взяла собі французьку відпустку. Спурхнула в ніч. Як пристрасний читач книжок і дослідник американського сленгу, я користуюся термінами, що природно зринають мені в голові. Натомість Ларс — і більшість народу в нашому містечку, коли чутка про це пошириться навкруги, — скажуть просто: «Вона втекла, вона кинула його». Природно, я вирішив, що вона побігла до своїх свинолюбивих друзів із компанії «Фаррингтон» і знову дасть мені про себе знати вже повідомленням, що продає ту землю, яка дісталася їй від батька.

— Це вона й збиралася зробити.

— Вона вже все підписала, що треба? Тому що, гадаю, мені й самому треба звертатися до законників, якщо так.

— Фактично, вона цього поки ще не зробила. Я радив би вам утриматися від витрат на юридичні дії у справі, яку ви напевне програєте.

Я підвівся. Одна з лямок комбінезона спала мені з плеча, і я підчепивши великим пальцем, повернув ту лямку на місце.

— Ну, оскільки її тут немає, наразі перед нами «діло спірне», як то кажуть правники, як ви гадаєте? На вашому місці я пошукав би її в Омасі, — я усміхнувся, — або в Сент-Луїсі. Вона завжди багато говорила про Сент-Лу. Чомусь мені так здається, що вона втомилася від вас, хлопці, так само як і від мене з нашим сином, якого сама ж і народила. Сказано: баба з воза — коням легше. Чума на обидва ваші доми. До речі, це Шекспір. «Ромео і Джульєтта». Така собі п’єса про кохання.

— Вибачте за те, що я вам скажу, але все це здається мені вельми дивним, містере Джеймс, — з якоїсь із кишень свого костюма він видобув шовкову хустину (їй-бо, роз’їзні юристи на кшталт нього, мають багацько кишень) і почав витирати нею собі обличчя. Щоки в нього вже не просто рум’янилися, а були яскраво-червоними. Не спека того дня призвела його лице до такого кольору. — Так-так, вельми дивним, зважаючи на ту суму грошей, що її згоден заплатити мій клієнт за цей шматок нерухомості, котрий межує з Гемінгфордським ручаєм і близько розташований до гілки Великої Західної залізниці [18].

— Мені також потрібен час, щоби до цього звикнути, але маю деяку перевагу перед вами.

— А саме?

— Я її знаю. Я певен, що ви з вашими клієнтами гадали, що оборудка цілком домовлена, проте Арлетт Джеймс... ну, скажімо так, довіряти її слову — це все одно, що покладатися на стійкість холодцю, прибитого цвяхами до підлоги. Варто згадати те, що говорив Поп Бредлі, містере Лестер. Аякже, той чолов’яга був хоча й селюк, проте геніальний.

— Я можу роздивитися в будинку?

Я знову розсміявся, і цього разу не через силу. Цей чоловік мав-таки нахабство, мушу визнати, і його небажання повертатися з порожніми руками було цілком зрозумілим. Він уже проїхав двадцять миль у запилюженій вантажівці без дверцят, і ще двадцять буде трястися назад, перш ніж дістанеться до Гемінгфорд-Сіті (а потім, без усяких сумнівів, ще й залізницею), гузно він собі вже намуляв, а люди, котрі його послали сюди, безрадісно сприймуть його рапорт, коли він нарешті дістанеться кінця своєї важкої подорожі. Бідний парубок.

— Я поставлю вам зустрічне запитання: ви можете зняти штани, щоб я подивився на ваші койла?

— Вважаю ваші слова образливими.

— Я вас не ганю. Сприймайте це не як... simile, це неправильно, а як parable [19].

— Не розумію, про що ви.

— Ну, у вас попереду ще година їзди до міста, є час подумати, а може, й дві, якщо у «Червоного Бейбі» зіскочить шина. І можу вас запевнити, містере Лестер, що, якби я дозволив вам нишпорити в моєму домі — моїй приватній оселі, моєму замку, у моєму інтимному просторі, — ви б не знайшли тіла моєї дружини в коморі або... — тут трапився жахливий момент я ледь не вимовив «у колодязі». Потом взялося моє чоло. — ...або під ліжком.

— Я нічого такого не мав на увазі...

— Генрі! — гукнув я. — Ходи-но сюди на хвилинку.

Генрі підійшов з похиленою головою, тягнучи ноги по пилюці. З виглядом занепокоєним, либонь, навіть винуватим, але це було добре.

— Що, сер?

— Скажи цьому чоловікові, де твоя мама.

— Я не знаю. Коли ти покликав мене до сніданку в п’ятницю вранці, її вже не було. Вона спакувалася і щезла.

Лестер дивився на нього прискіпливо.

— Це правда, синку?

— Так, сер.

— Чиста правда й нічого, окрім правди, і хай допоможе тобі Господь?

— Татуню, можна я піду в хату? Мені треба робити домашні завдання, щоб надолужити пропущене, поки я хворів.

— Іди, авжеж, — сказав я, — але не барися. Пам’ятай, сьогодні твоя черга доїти.

— Так, сер.

Він важко поплентався вгору сходами і зайшов до будинку. Лестер дивився вслід, поки він не зник, а потім знов обернувся до мене.

— У цьому ховається щось більше за те, що бачить око.

— Я бачу, на вас нема обручки, містере Лестер. Якщо надійде такий час, коли ви проносите її стільки ж часу, скільки ношу я, ви зрозумієте, що в родинах завжди є щось більше за те, що бачить око. І ще дещо ви також зрозумієте: ніколи не вгадаєш, куди курву понесе.

Він підвівся.

— Це ще не кінець.

— Кінець, — промовив я. Розуміючи, що це не так. Але якщо все пішло як слід, ми вже трохи наблизилися до кінця. Якщо.

Він вирушив через двір, та раптом розвернувся. Знову дістав ту шовкову хустинку і, витираючи собі обличчя, сказав:

— Якщо ви гадаєте, що ті 100 акрів тепер ваші тільки тому, що ви залякали дружину і вона втекла... зібрала свої речі і втекла до своєї тітки в Де-Мойн або до сестри в Міннесоту...

— Пошукайте в Омасі, — перебив його я, усміхаючись, — або в Сент-Лу. Вона терпіти не могла своїх родичів, але шалено мріяла жити в Сент-Лу. Бозна-чому.

— Якщо ви гадаєте, ніби якщо посієте там, то й пожнете, подумайте краще наперед. Земля не ваша. Якщо ви там вкинете хоча б єдину зернину, ми з вами побачимося в суді.

І я йому відповів:

— Я певен, що ви отримаєте від неї звістку, щойно в неї трапиться напад безгрошів’я.

Насправді ж мені хотілося сказати: «Так, земля та не моя... але вона й не ваша також. Вона лежатиме на своєму місці. І з цим усе гаразд, бо вона стане моєю через сім років, коли я звернуся до суду, щоби мою дружину на законних підставах оголосили мертвою. Я можу почекати. Сім років без того, щоби нюхати свиняче лайно, коли вітер дме з заходу? Сім років без того, щоби чути верещання гинучих свиней (таке схоже на вереск помираючої жінки) чи бачити, як їхні тельбухи спливають ручаєм, червоним від крові? Для мене таких сім років — просто пречудові».