Відродження - Кінг Стівен (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
— Минулого літа тато купив «Гайрам ойл». — Я знову зарюмсав. Терпіти цього не міг, рюмсання було малечим фокусом, але нічим собі зарадити теж не міг. — Він сказав, що ціна надто хороша, щоб відхилити таку пропозицію, але потім зима була тепла і мазут упав у ціні до п’ятнадцяти центів за галон, а тепер вони не можуть собі дозволити лікаря, і якби ви її чули, вона кричала зовсім не як мама, а іноді він засовує руки глибоко в кишені, бо… — Але янківська стриманість нарешті взяла гору, і я закінчив: — Бо я не знаю чому.
Він знову витяг носовичка і, поки я ним користався, узяв зі стола з інструментами металеву скриньку. Із неї навсібіч, наче по-дурному підстрижене волосся, стирчали дроти.
— Дивись, це підсилювач, — сказав він. — Винахід твого покірного слуги. Коли я його під’єднаю, то випущу дріт у вікно і зачеплю за карниз. А тоді прикріплю… оте. — Він показав пальцем у куток, де стояли надіті на держак граблі, але їхні іржаві металеві зуби стриміли догори. — Модифікована антена Джейкобза.
— А працюватиме? — засумнівавсь я.
— Не знаю. Думаю, працюватиме. Але навіть якщо так, я вважаю, що дні телевізійних антен майже вичерпані. Ще десять років — і телевізійні сигнали передаватимуться через телефонні лінії, а каналів буде набагато більше, ніж три. Уже на початку дев’яностих сигнали випромінюватимуть супутники. Я знаю, це здається науковою фантастикою, але така технологія вже існує.
У нього був замріяний вигляд, і я подумав: «Він про Кона геть забув». Тепер я знаю, що це було не так. Він просто давав мені час повернути самовладання, а собі (можливо) час подумати.
— Попервах люди будуть вражені, а потім почнуть сприймати як належне. Казатимуть: «О так, у нас є телевізор у телефоні» чи «У нас є телебачення з супутника Землі», але вони помилятимуться. Усе це — дар електрики, яка нині така звична і така всюдисуща, що ми звикли не звертати на неї уваги. Люди люблять казати: «Те-то й те — слон у вітальні», маючи на увазі, що річ завелика, щоб на неї не зважати, але навіть слона можна перестати помічати, якщо він пробуде у вітальні досить довго.
— Тільки не тоді, коли треба прибирати какашки, — зауважив я.
Це спричинило в пастора вибух сміху, і я засміявся разом із ним, хоча очі досі були запухлі від сліз.
Він підійшов до вікна й виглянув надвір. Склав руки на попереку і досить довгий час мовчав. Потім повернувся до мене і сказав:
— Я хочу, щоб ти сьогодні привів Кона до мене додому. Приведеш?
— Авжеж, — відповів я без надто великого ентузіазму. Я думав, що в нього в запасі були молитви, і хоч зашкодити вони, на моє переконання, точно не могли, але про Кона вже багато молилися, а користі з того не було жодної.
Батьки не мали нічого проти того, щоб ми пішли до пастора додому (мені довелося просити кожного з них окремо, бо того вечора вони одне з одним не розмовляли). Довго переконувати довелося якраз Кона, може, тому, що я сам був не надто переконаний. Та я не здався — бо пообіцяв преподобному. Для допомоги я залучив Клер. Її віра у молитви була набагато більшою, ніж моя. Та й такий-сякий свій вплив вона теж мала. Я думаю, через те, що була єдиною дівчинкою. З чотирьох братів Мортонів лише Енді (найближчий до неї за віком) міг опиратися їй, коли вона робила чарівливі оченята і щось просила.
Коли ми втрьох переходили трасу 9 (а наші тіні, довгі у сяйві повного місяця, крокували за нами по землі), Кон, якому того року ледве виповнилося тринадцять, темноволосий, худорлявий, вдягнений у простий картатий піджак, що перейшов йому в спадок від Енді, підняв блокнот, з яким не розлучався тепер ніколи. Він у русі писав друкованими літерами, тому вони вийшли дуже кривими. «ЦЕ ТУПО».
— Може, й так, — кивнула Клер, — але нам дадуть печива. У місіс Джейкобз воно завжди є.
А ще в місіс Джейкобз завжди був Моррі, тоді йому було п’ять. Уже готовий до ліжечка в піжамі, він підбіг прямісінько до Кона й стрибнув йому на руки.
— Ще не говориш? — спитав його Моррі.
Кон похитав головою.
— Мій тато тебе вилікує, — сказав малий. — Він весь вечір працював. — Потім він простягнув руки до моєї сестри. — Візьми мене на руки, Клер, візьми на руки, Клерчик-Еклерчик, і я тебе поцілую! — І вона, сміючись, забрала хлопчика в Кона.
Преподобного Джейкобза, у старих полинялих джинсах та светрі, ми знайшли в сараї. У кутку стояв електричний обігрівач, розжарені елементи світили вишнево-червоним, але в майстерні було холодно. Я подумав, що він, напевно, надто зайнятий втіленням своїх розмаїтих задумів, щоб зайнятися утепленням майстерні до зими. Тимчасово безокий телевізор накривала накидка з газонокосарки.
Джейкобз підобійняв Клер і клюнув її в щоку, потім потиснув руку Кону, а той підняв блокнот. «МАБУТЬ, ЗНОВУ МОЛИТВИ» — було написано на новому аркуші.
Мені це здалося трохи нечемним, і Клер вважала так само — я побачив, як насупилося її чоло. Але Джейкобз лише всміхнувся.
— До цього ми, може, теж дійдемо, але спочатку я хочу спробувати дещо інше. — Він розвернувся до мене. — Джеймі, кому помагає Бог?
— Тому, хто кажуть «Боже, поможи», та й самі не лежать, — відповів я.
— Граматика кульгає, але в цілому правильно.
Він пішов до робочого стола й повернувся з річчю, яка нагадувала або товстий пояс із сукна, або найтоншу у світі електричну ковдру. Дріт, що звисав з неї, тягнувся до маленької білої пластмасової коробочки з повзунковим перемикачем угорі. Джейкобз стояв із цим поясом у руках і серйозно дивився на Кона.
— Це проект, з яким я порався весь останній рік — то повертався до нього, то закидав. Я називаю його електричним стимулятором нервів.
— Один із ваших винаходів, — здогадався я.
— Не зовсім. Ідея використовувати електрику, щоб зменшувати біль і стимулювати м’язи, виникла вже дуже-дуже давно. За шістдесят років до народження Христа римський лікар, якого звали Скрибоніус Ларґус, зробив відкриття, що біль у ступні й нозі можна полегшити, якщо хворий наступить на електричного вугра і притисне його до підлоги.
— Та ви це вигадали! — сміючись, звинуватила його Клер. Але Кон не сміявся — він зачаровано дивився на тканинний пояс.
— Зовсім ні, — відказав Джейкобз, — але я використав для живлення малі батарейки — а це вже мій винахід. Електричного вугра в центральному Мені надибати важкувато, а ще важче зав’язати його на шиї у хлопця. Саме це я й збираюся зробити з цим саморобним ЕСН. Бо доктор Рено, Коне, цілком може мати рацію і твої голосові зв’язки не порвалися. Може, їх просто потрібно запустити. Я маю бажання провести експеримент, але остаточне рішення — за тобою. То що скажеш?
Кон кивнув. І в його очах зажевріло те, чого я там не бачив уже давно. Надія.
— А чому ви ніколи нам його не показували на ЗММ? — У голосі Клер звучали мало не обвинувальні нотки.
Джейкобз глянув на неї здивовано і трохи стривожено водночас.
— Напевно, не міг придумати, як це пов’язати з християнством, щоб вийшов урок. Поки Джеймі не прийшов до мене сьогодні, я думав випробувати це на Елі Ноулзі. Його таке лихо спіткало…
Ми всі закивали. Хлопцю відтяло пальці картоплесортувалкою.
— Він досі відчуває пальці, яких уже нема, і каже, що вони болять. А ще він тепер майже не може ворушити рукою, бо нерви ушкоджені. Я ж кажу, я багато років знав, що електрика може допомагати в таких випадках. А тепер, схоже, що моїм піддослідним кроликом будеш ти, Коне.
— Отже, те, що ця штука виявилася під рукою, — просто щасливий випадок? — не вгавала Клер. Я не розумів, чому це важливо, але чомусь було. Для неї принаймні.
Джейкобз докірливо глянув на неї.
— Слова «збіг» і «щасливий випадок» вживають люди, яким бракує віри, щоб описати волю Господа, Клер.
На це Клер почервоніла і втупилася у свої кросівки. А Кон тим часом шкрябав у блокноті. Потім підняв. «БУДЕ БОЛЯЧЕ?»
— Не думаю, — відповів Джейкобз. — Струм тут дуже слабкий. Взагалі мізерний. Я випробував на своїй руці — як манжету для вимірювання кров’яного тиску — і відчув лише поколювання, як тоді, коли відлежиш собі руку чи ногу, а потім тіло оживає. Якщо тобі буде боляче, підніми руку, і я одразу ж вирубаю струм. Тепер надіну на тебе цю річ. Вона прилягатиме щільно, але не тиснутиме. Ти зможеш нормально дихати. Застібки тут із нейлону. На таких штуках метал використовувати не можна.
